«Через півтора року після поранення Віталя заговорив!»

Усі знають: у лікувальних установах має бути максимально тихо. А із цієї палати у Реабілітаційному центрі «Модричі» біля Трускавця, де лежить прикутий до ліжка сержант-зенітник 72-ї окремої механізованої бригади Віталій Шумей, часто можна почути звук губної гармошки і приглушений спів. Так незвично спілкується зі своїм сином його 65-річний батько Сергій Федорович, відставний підполковник МВС, який 21 місяць не відходить від Віталія. Не останньою чергою саме ця, підказана інтуїцією терапія, повернула до життя, до свідомості захисника України, змусила заново запрацювати його мозок. Тому персонал «Модричів» жодних зауважень «порушнику тиші» не робить. Навпаки — пишається унікальною стійкістю цих рідних людей.

Лікував і читанням книг

— Я своєму Віталикові на­співую «За туманом», «Реве та стогне Дніпр широкий», інші пісні, — розповідає кореспон­дентові «Високого Замку» Шу­мей-старший. — Або ж хвилин п’ять-сім, щоб не перевтом­лювати сина, граю на гармош­ці, їх у мене дві, навчився гра­ти з дитинства. Читаю вголос книжки, листи з побажанням швидкого одужання, відгуки на історію сина, розказую про те­лефонні дзвінки наших рідних і друзів. Можу якусь байку сино­ві оповісти. По руху очей і брів бачу, що він все розуміє. Недав­но почав деякі слова вимовляти, зв’язувати їх у речення.

Віталик упізнає мене, згадав ім'я свого брата Романа (теж військового), називає меди­ків Олю і Віку, які з ним тут займаються. Часто усміхається, а якщо щось не по його, сердить­ся, обстоює власну думку. Каже, що йому набридло бути у ліж­ку — дуже хоче додому. А я від­повідаю: «Вітасику, ми з тобою пройшли таку страшну дорогу — залишилося зовсім трохи. При­йде час, підемо з тобою і на ри­боловлю, і на полювання…». Я дуже радий, що в одужанні мого сина спостерігається прогрес. Від цього почуваюся немовби на десятому небі…

Плече допомоги від Ахметова

Від початку російсько-укра­їнської війни уродженець Шост­ки, випускник хіміко-технологіч­ного технікуму Віталій Шумей на фронті. ЗСУ стали для ньо­го другою сім'єю. Батько при­гадує: якось повертаючись з лі­карні, де провідували маму з високим тиском, сказав синові: «Віталя, одружуйся! Ми нашо­му старшому допомогли вихо­вати його дітей — і тобі допомо­жемо». А він відповідає: «Тату, я одружився на армії…».

Віталій воював у штурмовій бригаді. Освоїв навички снай­пера, гранатометника, потім став командиром зенітно-ра­кетного комплексу. У перші два місяці великої війни захищав від ворога Чернігівську, Київську області, потім його перекинули на схід. 25 серпня 2022 року під Авдіївкою біля своєї ЗРК його і спіткала біда: ворожа міна влу­чила у складовані снаряди, вони здетонували. Уламки розпече­ного металу проламали череп з обох боків. Унаслідок мінно-ви­бухової травми Віталій Шумей втратив можливість пересува­тися, говорити, самостійно їсти. Життя висіло на волосині.

Кілька місяців перед тим но­вини про контузію сина не ви­тримала мама. Тож усі клопоти з догляду за ним лягли на бать­кові плечі. Після того, як цю іс­торію оприлюднила чернігівська волонтерка Ірина Тимофеєва, з усіх куточків України та з-за кор­дону почали надходити листи підтримки.

Від смерті Віталія врятували три операції на голові і винятко­ва увага лікарів у Дніпрі, Києві, Чернігові. Велику надію на кра­щі часи вселило перебування у Барселоні, в Інституті Гуттмана, який вважають найкращим нейрореабілітаційним закладом в Європі.

Цікава історія потраплян­ня туди Віталія Шумея. В одній із телепередач Дмитра Гордо­на брали участь політик Арсеній Яценюк і бізнесмен Рінат Ахме­тов. Ведучий запитав колиш­нього прем'єра: коли ви вос­таннє плакали? А той каже: «Вчора. Коли побачив по теле­візору сина і батька Шумеїв…». Яценюк запропонував оплати­ти літак, щоб відправити важко пораненого воїна на лікування за кордон. Але лікарі заперечи­ли: «У жодному разі! Політ може погано позначитися на його здоров'ї». Тоді взявся допомог­ти власник футбольного клу­бу «Шахтар». Наступного ран­ку після цієї розмови до Сергія Шумея зателефонували пред­ставники донецького клубу, ще через кілька днів оформили всі документи.

— А незабаром мені сказали, що повезуть Віталія на лікуван­ня в Іспанію, — згадує Сергій Фе­дорович. — Виділили спеціаль­но обладнану машину «швидкої допомоги», двох лікарів, фельдшера — і через 40 годин ми вже були у Барселоні. Скільки жити­му, стільки буду вдячний людям із «Шахтаря» за надану допомо­гу. Оплатили не тільки проїзд, проживання, обслуговування, а й коштовну операцію, під час якої в голову Віталія вставили дві титанові пластини. Рінат Ах­метов повністю оплачує пере­бування мого сина та ще одно­го воїна ЗСУ в реабілітаційному центрі «Модричі». Завдяки пра­цівникам цього центру, зокрема терапевту мов і мовлення Вікторії Кавецькій, справи у мого сина пішли краще…

Допікали бюрократи у погонах

Доглядаючи важко поране­ного сина, Сергій Шумей зі­ткнувся із ще однією болючою проблемою — черствістю вій­ськових бюрократів. Після ви­їзду на лікування за кордон синові припинили всі належ­ні виплати, хоча це було про­тизаконно. Рідні телефонують у військову частину Віталія: у чому справа? А там відповіда­ють: ось повернеться ваш син з Іспанії - тоді й розрахуємо­ся з ним. Мовляв, тільки вчасно надсилайте довідки…

Усі потрібні папери підпол­ковник Шумей надсилав. А коли повернувся із Віталієм в Украї­ну, йому відповіли: грошово­го забезпечення не буде, бо ваш син не потрапляє під дію такого-то закону. Ще й посла­лися на складний фінансовий час у країні… Тоді Сергій Шу­мей звернувся до генерал-пол­ковника Сергія Наєва — той у Чернігові вручав синові бойо­ві нагороди. Генерал пообіцяв, що цю проблему вирішать. Але через тиждень його зняли з по­сади…

Батько воїна апелював до преси. Після її публікацій за справу взявся Уповноважений з прав людини. За його вказів­кою у реабілітаційний центр зі Львова прибули дев’ять членів ВЛК, на місці детально обсте­жили Віталія, написали висно­вок. Документи вислали у бри­гаду пораненого зенітника. Ті військові чиновники стали те­пер «шовковими». Процес пі­шов… Хоча групи інвалідності не дали досі.

На коліна став би лиш у храмі й на городі

У «Модричах» із Віталієм Шумеєм займаються фахів­ці різних профілів — фізіотера­певти, масажисти, логопеди. Особливо багато працюють над зміцненням його м’язів, привчають ковтати, спожива­ти «грубішу» їжу, роблять усе, щоб виразнішою стала його мова. Багато дають прогулян­ки на свіжому карпатському повітрі. Після напруженого ро­бочого дня батько вмикає те­левізор — це ще один спосіб швидше повернути сина у ре­альність. Головне, каже пан Сергій, щоб ці телепередачі були не про війну — на неї його син навіть у теперішньому ста­ні реагує боляче…

— Я безмежно вдячний ба­гатьом добрим людям, без них мені було тяжко дати раду, — каже пан Сергій. — Узяти хоча б мою дорогеньку невістку Аню, дружину старшого сина Рома­на. Коли у нас було дуже сутуж­но з грошима, вона допомагала. На тиждень приїжджала у Бар­селону, щоб підмінити мене біля Віталика, і я зміг хоч трохи ви­спатися… Вдячний я за велику підтримку і своїм краянам. Хочу, щоб ці мої слова подяки пере­друкували у нашій місцевій га­зеті «Сіверський край».

Під кінець нашої розмови Сергій Федорович ділиться сво­єю мрією:

— Нехай якнайшвидше закін­читься війна! Нехай мій син ста­не на ноги! Нехай здоровими будуть усі!

Висловився пан Сергій і про країну-агресора:

— Якби, не дай Боже, росія­ни вступили у мою рідну Шост­ку, родинне село Кремський Бу­гор, ніколи не став би перед ними на коліна. Ніколи! Став би навколішки хіба що у храмі чи на грядці, коли спина від роботи заболить. Я люблю працювати біля землі, люблю столярувати. Із задоволенням знову візьму­ся до праці. Лиш би мій Віталик одужав…