Мобілізація мільйонів

Російське керівництво може почати війну будь-де, де є дефіцит безпеки

У своїй колонці на "Українській Правді" кандидат політичних наук Олександ Палій пише:

"У результаті спроб практичної реалізації сепаратизму на території України в Криму, півострів перетвориться на ізольовану від світу діру, до якої більше ніхто не поїде, навіть якщо за це доплачуватимуть, населення якої радітиме кожній подачці.

Проти вступу до НАТО можуть виступати або цілковиті невігласи, або вороги України.

Необхідно нарешті просто почати застосовувати норму чинного законодавства, за якою Національна рада з питань телебачення і радіомовлення має повне право своїм рішенням припиняти трансляцію на території України тих ЗМІ, діяльність яких підриває територіальну цілісність України, розпалює міжнаціональну, міжрелігійну та міжрегіональну ворожнечу, підриває безпеку громадян.

Варто найрішучішим чином приділити увагу структурам і особам, дії яких можуть прямо загрожувати саботажем, шпигунством та диверсіями, а також тим інституціям, і місцевим, і іноземним, хто вже зараз фінансує сепаратистську та іншу антидержавну діяльність в Україні".

Ці слова написані 5 років тому — після вторгнення Росії до Грузії.

Сьогодні через агресію Росії так думають значно більше людей, ніж у 2008.

Що робити Україні? Звичайно, розвивати відносини із США, НАТО, ЄС.

А є ще та річ, яка залежить насамперед від нас — зміцнювати обороноздатність України. Бо допомога приходить лише до тих, хто сам обороняється.

І тут Україні варто звернути увагу на ті речі, які дають нам серйозні переваги.

Одна з ключових — великий мобілізаційний потенціал України.

Свого часу Фінляндії вдалося відбитися від СРСР, маючи 3 мільйони населення проти 170 мільйонів у СРСР. Афганістан на момент вторгнення СРСР в 1979 мав населення 15,5 мільйонів проти 262 мільйонів у СРСР.

Щоб постачати озброєння афганцям, Заходу доводилося долати складні шляхи через Пакистан, причому і вони, і фіни отримали порівняно мало озброєнь.

У той же час, на момент вторгнення СРСР в Афганістан, афганці були дуже погано озброєні, деякі з них починали воювати ще англійськими рушницями кінця 19 століття.

В України все значно краще — і з озброєнням та можливостями їхнього нарощування, і з сусідством, і, що дуже важливо, з мобілізаційними ресурсами.

Як показав досвід останніх кампаній в Іраку і Афганістані, люди просто з автоматом, рушницею, кулеметом чи гранатометом є дуже серйозним чинником навіть у боротьбі з більш високотехнологічною армією, ніж у Росії.

В Україні є мільйони людей, які мають досвід воєнної служби і ще мільйони тих, які готові захищати країну зі зброю в руках. Більшість з цих людей більш високо мотивовані, ніж російські солдати, бо захищають власну країну.

Воєнкомати не дали цифри, скільки до них прийшло чи подзвонило людей у перші дні мобілізації, яка на подив цих людей виявилася дуже частковою.

Ймовірно, це сотні тисяч. Проте, перший ентузіазм було погашено нечіткістю меседжів і клерками у військкоматах, не готових до таких задач. Звичайно, можливо, в даний момент Україні не потрібно два-три мільйони автоматників. Однак вони можуть знадобитися.

Отже, що робити, щоб підготуватися до можливого вторгнення і одночасно підтримати ентузіазм суспільства?

Крім дипломатії, озброєнь тощо, треба працювати і з людьми.

По-перше, необхідно оголосити можливість практично всім бажаючим пройти "курс молодого бійця", в основному стрільби з автоматичної зброї і гранатометів.

По-друге, перед тим люди складають присягу, отримують інструкції до дій на день "ч".

В радянській армії часів Другої світової війни такий курс тривав до 2 місяців, а найчастіше його взагалі не було. Тижнів зо три, як правило, досить для кмітливих і мотивованих людей.

По-третє, на ці курси слід закликати через ЗМІ і прямо на вулицях.

По-четверте, у випадку браку коштів, що за такого масштабу підготовки цілком може трапитися, держава має забезпечити виключно щоденні виїзди на полігони. Учасники курсів мають зберігати на час навчання робоче місце і зарплату.

Як наслідок, буде створено велетенську кількість високомотивованих і відносно навчених колективів, які можуть стати винятково важливою допомогою армії і країні.

Крім того, цей досвід має бути використаний для відновлення призову або запровадження швейцарської системи поголовної мобілізації.

Як казав класик, є щось гірше за смерть — це рабство.

Варто згадати слова Іларіона Київського, написані майже тисячу років тому: "І допоки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, не давай нас у руки чужинців! Хай не прозветься город Твій городом полоненим і стадо Твоє забродами в землі несвоїй! Хай не кажуть навколишні землі: "Де є Бог їхній?".

У 1933 наші предки мріяли про обріз і про те, щоб хоч хтось дізналася про їхню трагедію. Сьогодні так само, як і в 1933 році, йдеться про життя і смерть нашого народу.

Нині в нас є зброя і весь світ дивиться на нас. Тому треба максимально мобілізувати наше суспільство. Тоді ймовірніше, що війни не буде або вона закінчиться зовсім не так, як розраховує ворог".