Передплатити Підтримати

На концерті «Світязя» глядач і сльозу пустить, і посміється...

За 25 років творчого життя дует не заспівав жодної російськомовної пісні

Тандем заслужених артистів України Анатолія Говорадла та Дмитра Гершензона б’є рекорди творчого довголіття. Цього тижня дует відсвяткував 25-річчя на сцені. Репертуар музикантів давно став улюбленим для українців: “Келих терпкого вина”, “Ні, я не ту кохав”, “Донечка маленька”, “Дорогі мої батьки”... Анатолій Говорадло розповів “ВЗ”, як чверть століття зберігати творчий патріотизм та музичне довголіття.

- Анатолію, датою 25 років може похвалитись не кожне подружжя, а тим паче музичний колектив. Тримає разом дружба чи робота?

— Хочеться відповісти, що дружба, але ні. Бо ми більше, ніж друзі, ми брати по духу. Є якась така третя субстанція, між друзями та родичами... На жаль, “дружити сім’ями” проблематично, бо живемо з Дмитром у різних містах — я у Житомирі, він у Києві. Але усі пам’ятні дати, включно з Новим роком, святкуємо разом.

- А як відзначили творчий ювілей?

— Тяжкою працею. Ювілейний концерт був важким, але отримали від нього масу задоволення. Перед тим мали місяць репетицій, працювали так, щоб слухач не відчув ні краплини фальші на сцені, аби глядачі згадали, що таке “живе” виконання. А це п’ять годин концерту! Наживо! Виступ закінчився близько першої години ночі. Доплюсуємо сюди ще кілька годин ранкової репетиції... Ми з Дмитром були в повній прострації. Ледве випили символічні 50 грамів з гостями ювілею — і одразу відсипатись.

- Свято пройшло як планувалось?

— Без пригод не обійшлося. Є у нас пісня “Дорогі мої батьки”, музику і слова писав до неї я. Так от, концерт складався з двох частин, композиція мала звучати одразу після антракту. На той момент сили вже покидали нас, мозок погано слухався, і... я забув слова власної пісні! Вибіг на сцену і почав співати одразу з другого куплету. Все би обійшлося, але композиція відома. Виявилось, зал знає слова краще за мене. Музиканти зупинились, я почав співати перший куплет, а потім... знову перший. Хохма була страшна.

- Пригадуєте, як почалася ваша дружба з Дмитром?

— Звичайно, це ж Дмитро свого часу приймав мене на роботу у “Світязь”! Власне колектив нас і здружив: у 1987 році я став гітаристом, потім співати почав... А спочатку навіть роздумував — іти, не іти? Лякало насичене гастрольне життя, мав запрошення в інші колективи. Наважився, бо підкупило ім’я Василя Зінкевича — “Світязь” тоді гримів на весь Союз.

- Як сталося, що у колективі залишились лише Говорадло та Гершензон?

— “Світязь” свого часу нагадував оркестр — на сцені одночасно могло бути 24 музиканти. Якісь дударі, скрипалі, ритм-група, бек-вокал... У ВІА в різні часи співали і Сандулеса, і Олександр Сєров, і Василь Зінкевич... По два концерти щодня на території всього Союзу. Ми возили за собою “міні-завод” з вантажників, світловиків, звукорежисерів. У радянські часи філармонія могла собі це дозволити. Потім ситуація кардинально змінилась. Рентабельність такого серйозного колективу стала непідйомною, неможливо було утримувати велику кількість музикантів. Та й скільки людей у 90-х могли дозволити собі піти на концерт? Музиканти почали думати, як прогодувати свої сім’ї. Тоді був один, не дуже оригінальний, але надійний спосіб — виїзд за кордон. Тому Олександр Гаркавий і Міша Мусієнко живуть у Канаді, Віктор Петлій та Іван Благун — в Америці, в Ізраїль поїхали Льова Сорокотяж, Валерій Громцев, Ігор Перчук... Життя порозкидало... “Останніми з могікан” залишився я з Дмитром. Генераторами ідей вже на той час були ми, тому творче ядро збереглось. Вирішили не набирати нових музикантів, працювати зі студійними записами. Це був вихід із безвихідної ситуації.

- Перехід на гумористичну стезю теж був виходом з безвихідної ситуа­ції?

— Ось це якраз було щасливою випадковістю. Тоді вже полишили філармонію, працювали зі студією “Олекса” продюсера Олексія Онишка. Записували і рекламу, і альбоми для відомих артистів, плідно працювали над аранжуванням пісень Оксани Білозір, Василя Зінкевича... Тоді Олекса Онищук запропонував варіант телепроекту, який ми мали вести і представляти своїх друзів-виконавців за допомогою таких собі “дружніх шаржів”. Подія не відбулася, а шаржі залишились. Щоб добро не пропадало, вирішили використати їх на одному з концертів. Резонанс був страшенний. Тоді такого ніхто не робив, окрім московської групи «Екс-ББ», це ж був 1992 рік! Пародії були дивиною.

- Складно було переходити у пародійний жанр?

— Дуже складно, адже нас асоціювали зі серйозними музикантами, а тут таке... Після ліричних композицій морально важко було себе “перепрограмувати”. Проте розуміли, що для публіки це цікавинка, та й колегам-виконавцям подобалось. Повністю у пародійний жанр не перейшли, в цьому є плюс: за один концерт дуету “Світязь” глядач може і сльозу пустити, і посміятись.

- Якщо у пародії стали новаторами, то чи не хотілось чкурнути у Москву? Аудиторія все-таки більша...

— Розумію, що це банально прозвучить, але ми патріоти своєї країни. Більше того, Дмитро Гершензон, будучи євреєм за національністю, більший патріот, аніж деякі наші виконавці у вишиванках. Він зробив свій вклад в українську культуру через пісні Зінкевича, через наші композиції... Ми ж за 25 років не заспівали жодної пісні російською мовою! Незважаючи ні на політичну ситуацію, ні на вимоги телеефірів, залишились такими, як були. У пародіях робили замальовки і на Кіркорова, і на Данилка, але для репертуару дуету “Світязь” українська пісня — це святе.