Передплатити Підтримати

У садочок — у кареті

У Вербені на Рівненщині дітей розвозять таким оригінальним транспортом

Щоранку о восьмій годині у селі Вербені, що на Рівненщині, батьки зі своїми малюками біля воріт чекають на... карету, запряжену кониками Лискою та Сірим. Із рук у руки батьки передають візнику Петру Парійчуку свою малечу, який відвозить її до дитячого садочка. Надвечір розвозить по домівках.

ВЕРБЕНЬ — село творче. У звичайних сільських хатах можна натрапити на... музеї. Тут живуть близько тисячі людей. Садочок, який тут відкрили у 1989 році, зараз відвідують 40 дітей. Як розповів сільський голова Василь Рачинський, у Вербені ще на початку 90-х дітей доправляли до садка у кареті. Після розвалу колгоспу дитячий заклад теж занепав, працював посезонно. “У 2004 році ми запустили котельню, — розповідає пан Василь. — Садочок запрацював протягом цілого року. Село велике — тягнеться на вісім кілометрів. Тоді ми згадали гарний досвід із каретою. Ось уже 9 років наші дітки користуються цим “транспортом”.

Вербівчанка Лариса Сабо виховує п’ятьох дітей, чоловіка не має. “Транспортом” не натішиться. “Двох у школу щоранку мушу випровадити, — зітхає жінка, — а після восьмої малих одягати. Крім того, ще ж худоба у хліві чекає”...

Пані Марія — мама двох маленьких діточок. Дворічна Іринка ще до садочка не ходить, а її старший братик 5-річний Андрійко наступного року вже піде до школи. Щоранку жінка збирає малого до садочка. “Транспортною” послугою не натішиться. “Пішки, та ще й у негоду чи мороз, неможливо було б добратися до садка, — каже. — Не всі батьки у селі мають машину чи коней. Для нас ця карета — справжній порятунок. Зранку дітей забирають з-під воріт, ввечері доставляють до воріт. Візник Петро Михайлович добросовісний, спокійний та добрий. Знаю, що мій синок у надійних руках”.

Петро Парійчук пишається своєю місією. Каже, до своїх обов’язків ставиться вкрай відповідально. Офіційно чоловік працює сторожем у дитячому садочку, але одночасно і візником доводиться бути. “Мені подобається робота, — усміхається Петро Михайлович. — Я увесь вік у колгоспі шофером працював, доводилося і дітей возити. Так би вдома сидів, а так і добру справу роблю, і розраду маю”.

Щоранку дядько Петро, як його називають маленькі пасажири, виїжджає з дому о восьмій ранку. Бо ж до сніданку у садочку має встигнути зробити два рейси: чотири кілометри в один кінець села та ще чотири — у протилежний. “Батьки знають, коли приїду, то вже чекають біля воріт, а біля дитячого садочка — вихователі, — веде далі пан Петро. — Забирають першу групу дітей, а я їду за іншими. За маршрут у кареті набирається більше десяти дітей. Їм тут ані сніг, ані дощ не страшні».

Коники, якими Петро Парійчук підвозить вербенську малечу, — його власні, а карета — садочка. Її років із тридцять тому виготовив нині вже покійний місцевий умілець Володимир Заморочко. Нею ще в радянські часи возили дітей.

Нещодавно карету реставрували. Та невдовзі, як запевнив сільський голова Василь Рачинський, її перероблять до невпізнання. “Причепуримо, запросимо художників, щоб гарно оформили. Почуватимуться наші дітки, як вельможі у Середньовіччі. Такого транспорту немає ні в районі, ні в області, може, й ніде в Україні”...