Передплата 2024 ВЗ

Кременева столиця Польщі

Враження журналіста «ВЗ» від подорожі у Сандомир – невеличке містечко, в якому збереглося 120 пам’яток архітектури

Окрім Кракова, Вроцлава, Ґданська чи Варшави, у сусід­ній країні є море цікавих міст і містечок, що вражають своєю красою. Невеликі за площею, вони створюють враження містечок, на вуличках яких ось-ось має розпочатися каз­кове дійство. Саме до таких належить місто Сандомир у Свєнтокшиському воєводстві.

Уперше у цьому місті я була років з вісім тому. Тоді для групи українських журна­лістів зробили екскурсію під­земними лабіринтами. Оскіль­ки часу бракувало, ми не мали змоги насолодитися архітекту­рою маленького, але такого кра­сивого міста-музею. Цього разу, коли на запрошення турфір­ми «Карпатія-Галич-тур» я при­їхала до Сандомира, склалося враження, що потрапила на ве­личезний знімальний майдан­чик. Людей на вулицях майже нема, машин також. Здавало­ся, ось-ось почую команду: «Мо­тор! Камера!», і бруківкою підуть шляхетні пані у довжелезних сук­нях…

Окрім багатоповерхових жит­лових будинків, у Сандомирі майже нема сучасних будівель. Усе старовинне. Наче музей про­сто неба. Величні костели з пуза­тими вежами, замість асфальту бруківка… У містечку, де за до­кументами живуть 24 тисячі осіб (за словами гіда Наталі, лише 18 тисяч. Діти виростають і їдуть на навчання у великі міста. І більше не повертаються, бо у Сандоми­рі важко знайти роботу. — Г. Я.), досі збереглося 120 пам’яток ар­хітектури різних епох!

Колись тут вирувало полі­тичне і громадське життя — міс­то було резиденцією королів. Сюди приїжджали високоповаж­ні особи зі своїм почтом. А те­пер у Сандомирі панують спокій і тиша.

Попри таку велику кількість пам’яток архітектури, ще до­недавна туристи обходили міс­то десятою дорогою. Але після того, як 2008 року в Сандоми­рі почали знімати найпопуляр­ніший у Польщі детективний серіал «Отець Матеуш» — про священника, який розгадує най­заплутаніші ребуси скоєних злочинів, кількість туристів з ін­ших міст Польщі та сусідніх кра­їн зросла у рази. Але порівняно з гамірним Краковом Сандомир і далі більше нагадує тиху гавань, аніж туристичну мекку.

Вітер розхитує канатоходця, але він ще жодного разу не впав...
Вітер розхитує канатоходця, але він ще жодного разу не впав...

Перші згадки про Сандомир датуються ще ХІІ століттям. Ста­ре місто повністю «вмістилося» на великому пагорбі, що розліг­ся на лівому березі Вісли. За­галом, Сандомир «осів» аж на семи пагорбах. Місцеві жите­лі називають його «малим Ри­мом». І не лише через ці па­горби. Після смерті Болеслава Кривоуста 1139 року місто ста­ло столицею князівства, яке отримав у спадок спочатку син Болеслава Генріх, а згодом Бо­леслав Кудрявий. Торгівля у ті далекі часи була двигуном роз­витку. І вже у ХІІ столітті Сандо­мир став центром незалежного герцогства, а через два століт­тя і аж до поділу Польщі Австро- Угорщиною, Пруссією і Росією — столицею воєводства.

Іншим фактором визнання міста у Польщі стало запро­вадження християнства. Сан­домир, як і інші міста Речі По­сполитої, потрапив «у ласку» святого Бернарда. Велика ді­яльність святого отця включа­ла і поширення християнства на землях східних слов’ян. Про­цес цей був довгим і складним, зате успішним. І вже понад 700 років тому, у ХІІІ столітті, у місті з’явилося кілька монастирів.

Так уже історично склалося, що Сандомир, що подавав такі великі надії, поступово втратив свою колишню велич. Поступив­ся іншим містам. Але залишив собі неповторний шарм, що вті­лився у пам’ятках архітектури.

Увесь Сандомир можна про­йти за якихось дві-три години. Вхід у центральну частину міста — через міські ворота. У місті досі збереглися залишки міської сті­ни з воротами, збудованими ще у ХІV столітті, за правління коро­ля Казимира Великого. У місь­ких стінах було четверо воріт і дві хвіртки. На жаль, збереглася лише одна, яку назвали «вушко від голки». За легендою, хто про­йде крізь те «вушко» і на секунду зупиниться у самісінькому серці «вушка», може загадати бажан­ня. Але тільки одне. Монахи-до­мініканці, душі яких охороняють ті ворота, здійснять це бажання, однак за умови, що воно не буде матеріальним. За словами гіда Наталі, бажано не просити нову шубу чи «айфон» останньої мо­делі. І не наступати на п’яти по­передній особі, бо виконання ба­жання може «впасти» на долю когось іншого…

Ми пройшли крізь «вушко від голки», і кожен з нас загадав бажання.
Ми пройшли крізь «вушко від голки», і кожен з нас загадав бажання.

Ще місто відоме як бать­ківщина воєводи самбір­ського і львівського Єжи (Юрія) Мнішека — батька Марини Мнішек (дружина московсько­го царя Лжедмитрія І. — Г. Я.). 26 травня 1604 року батько Марини з Лжедмитрієм І уклали контракт, за яким у випадку коронації Дми­тра на царя Мнішек погоджував­ся на його одруження зі своєю дочкою за умови виплати йому мільйона золотих, а також на­дання Сіверської та Смоленської земель і міст Новгорода та Пско­ва. У червні 1605 року Дмитро Іоанович став царем і вислав 200 тисяч золотих до Мнішека — як задаток на одруження. Марина в’їхала у Москву через пів року і привезла зі собою на весілля дві тисячі гостей. На весіллі вперше у Москві було подано на стіл єв­ропейські страви, телятину, по­дано індивідуальні тарілки гос­тям і виделки. До появи Марини Мнішек у Московії ніхто не знав, що їсти треба виделкою, а не ру­ками і ложкою!

Милує око не лише королів­ський замок Казимира Велико­го, а й зведений ним у XIV сто­літті Кафедральний собор. Той король зводив собор за собо­ром. Чому? Казимиру довело­ся побудувати чимало храмів у Польщі, аж поки Папа Римський не вирішив, що монарх таки спокутував свій гріх, — убив­ство священника, який мав смі­ливість дорікнути Казимиру за його численні романи з жінка­ми. За словами гіда, у Казими­ра Великого було море коханок і позашлюбних дітей. Пані Наталя поставила перед нами загадку: вгадати, скільки тих дітей було. Ми називали різні цифри: 15, 30, 90… І жоден з нас не вгадав. Як з’ясувалося, — 600!

Останніми роками Сан­домир дедалі більше ві­домий також як всесвітня столиця смугастого кременю. Цей камінь уже став, поряд із бурштином, національним юве­лірним каменем Польщі. Кре­менем колись, за словами гіда, латали діри на місцевих польо­вих дорогах, а тепер він став ка­менем, яким прикрашають себе королеви і зірки світового шоу- бізнесу.

Кремінь – камінь оптимізму.
Кремінь – камінь оптимізму.

Що таке кремінь смугастий? На перший погляд, звичайний кремінь, лише з однією різни­цею — його текстура просто на­багато красивіша, на поверхні його перерізу природний малю­нок — хвилясті смуги, яких зви­чайний кремінь не має. Сандо­мирщина — єдиний на Земній кулі район, де є родовище сму­гастого кременю. Його вважа­ють каменем оптимізму, який діє як ментальний якір, потріб­ний кожній людині. Ми також придбали вироби з кременю. Не у платині чи у золоті, як ку­пує, скажімо, Вікторія Бекхем, а у сріблі. За пару сережок пла­тили у середньому 20−30 злотих (125−200 гривень. Г. Я.).

Після екскурсії містом ми ви­рішили випити кави. Шукали кав’ярню, де би не було бага­то людей. І були здивовані: по­серед дня на центральній рин­ковій площі майже усі кафешки порожні. Зимовий період — не час для туристів. А місцеве на­селення, як правило, не осо­бливо сидить у кав’ярнях… Про сучасні часи на площі Ринок на­гадують хіба що вивіски сувенір­них крамниць та кав’ярень. Коли ж улітку тут проводять лицар­ські турніри чи демонструють придворні танці, то, за словами гіда, здається, ніби потрапляєш у XV століття. Бо бачиш, як жите­лі Сандомира зустрічають пере­можців Грюнвальдської битви, котрi назавжди зупинили просу­вання лицарів Тевтонського ор­дену на схід.

На площі Ринок є пам’ятник якорю. За словами гіда, хто сфотографується біля нього, обов’язково сюди ще раз по­вернеться. Ми з подругою від­разу ж стали до знимки. Навіть якби не ця легенда, я для себе вирішила: наприкінці червня обов’язково поїду у Сандомир на свято сиру і вина.

Гарні враження про казко­ве місто мало не було пере­креслені чергою на кордоні. З боку Медики черга тягнулася від кордону аж до Перемишля. Не знаю, як люди витримують такі знущання. Один пан кричав до польського прикордонника: «Що ти собі думаєш?! Я вже тут 20 годин стою! Чи вже переста­нете знущатися з людей?». А й справді, коли, нарешті, ми змо­жемо подорожувати, як «білі» люди, — без черг на кордонах і приниження?

Фото авторки

Редакція газети «Високий Замок» дякує туристичній фірмі «Карпатія-Галич-тур» за організацію цікавої подорожі.

Схожі новини