«Навіть перед роботою встигаю вишити кілька хрестиків…»

Роман Дідера — ветеран російсько-української війни. 2015 року був мобілізований. Служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді. На той час його меншому сину було два роки, старшому — сім. Батько попросив, аби старший син не плакав, коли проводжатиме його на війну. У такий спосіб його підтримає. Пан Роман згадує той щемливий момент, як син з усіх сил намагався не заплакати… І не заплакав!

Через важкі умови служби, зокрема пере­охолодження кісток, військовий мав проблеми з тазостегновими суглобами. Нині у пана Романа два протези у кульшових суглобах. Хвороба й надалі дається взнаки. Болить ліва рука, тож пан Роман все ще отримує медикаментозне лікування. Можливо, буде потрібна операція.

Напередодні Дня вишиванки, який святкуємо 16 травня, Роман Дідера розповів «ВЗ» про незвичне як для військового хобі - вишивання. У його доробку — десять вишиванок: сім — чоловічих, три — жіночі.

«Купив вишивку з Ісусом — і почав вишивати бісером»

— Мій тато був музикантом, грав на весіллях, — каже Роман Дідера, коли розпитую його про те, чим займав­ся до служби в АТО. — Я з легкістю освоював клавіші. Та­кож граю на гітарі. А недавно мені закортіло купити со­пілку. Моментально на слух навчився грати на сопілці. У Фейсбуці є відео, де ми з дружиною співаємо.

А навчався я на автослюсаря. Пра­цював на фірмі, яка займалася броньо­ваними дверима. Пізніше — продавцем, художником-дизайнером у рекламі. Я — різнобічна людина (усміхається. — Авт.).

— Розкажіть про свою дружину. Ви розповідали, що це вона вас навчила вишивати…

— Це моя друга дружина. Діти живуть з моєю першою дружиною у квартирі, яку мені дали як інваліду війни. З ниніш­ньою дружиною ми зналися ще зі школи. Мар’яна на рік молодша від мене. Ми ра­зом уроки прогулювали (усміхається. — Авт.). У 9-му класі я зустрічався з її ко­лежанкою. З Мар’яною ми купу років не бачилися. Але я завжди її вітав у соцме­режах зі святами. Зустрілися три роки тому на похороні її подруги. Це була наша спільна знайома. Слово за слово… Поча­ли зустрічатися. Я вже був розлучений, приходив до неї додому. Її мама якось каже: «Що ж ви будете сидіти на кухні, йдіть розпишіться». Мар’яна тоді працю­вала на ринку «Південний». Вишивала — і нитками, і бісером. Це було її хобі. Коли я до неї приходив, то завжди дивився, як вона вишиває. Якось вона мені каже: «Спробуй. Може, якраз тобі піде…». І я спробував.

— Які у вас були відчуття, коли взяли до рук голку та полотно?

— Спочатку переживав, як я ту голочку в ту бісеринку буду пхати… Боявся, що не вийде. Все порозсипав… Але мусив пока­зати Мар’яні, що я зможу! Купив ікону Іс­уса і почав вишивати її бісером. Мар’яна каже: «Це важко, там стільки кольорів!». Я їздив по усьому Львову, шукав той бісер, бо деяких кольорів у неї не було. Зібрав гарну палітру. Приїжджав від Мар’яни до­дому і до пізньої ночі вишивав. Я нерву­вав, якщо не виходило, випорював… Го­ворив з цим образом, але не відкидав вишивки. Ніби щось мене не пускало. Вишив образ доволі швидко і подарував його Мар’яні.

А потім вона каже: «Спробуй виши­ти хрестиком». Мар’яна тоді почала нит­ками вишивати мені сорочку. Я дивився, як вона це робить. Кажу: «Ні, ці переходи — туди-назад, з цими кольорами, обріза­ти ниточку. Точно не моє». Я їхав додому, а вона каже: «Візьми кілька ниточок, спро­буй — виший». Я тоді вишив двох малень­ких сов (3 на 3 см). Увесь час скидав ті хрестики Мар’яні на Вайбер, чи правиль­но вишиваю? І так мене затягнуло.

Потім ні сіло ні впало кажу: «Прийде час, і я тобі сорочку вишию». Мар’яна так скептично каже: «Вишиєш, добре — до­бре…». Ми одружилися. Якось їхали з дружиною із Карпат і побачили в мага­зині вишиту сорочку з «Байрактарами». Тоді вже почалася повномасштабна війна. Кажу Мар’яні: «Поїдемо купимо цю сороч­ку, я буду вишивати». Вона каже: «Краще відпочинемо, поїдемо наступного дня». Але ми все ж поїхали в той самий день, власниця магазину подарувала нам схе­му, ми купили тканину, нитки. Через два дні я сів вишивати. Просто взяв і вишив сорочку.

— Вас захопив цей візерунок з «Бай­рактарами»?

— Я завжди у житті прагну чогось ново­го і важкого. Очі бояться, а руки роблять. У яких «вишивальних» групах мене тіль­ки немає! Мене знають майстрині-виши­вальниці, поважають. Я дуже тішуся. При­гадую, як вперше наважився подзвонити до однієї майстрині. Ці люди шедеври ро­блять, а я так, трішки вишивав хрести­ком… Але наважився і подзвонив. Почав про все розпитувати. Зараз багатьма тех­ніками вишиваю.

— На сьогодні скільки сорочок ви­шили?

— Десять. З них сім чоловічих, які вишив для себе, та три — жіночі, для дружини. З них три сорочки я зібрав вручну (щоб цьо­го навчитися, купив собі майстер-клас). Викроїв тканину і вишив. Кожна сорочка — в іншій техніці. Працював не за схемою, а завжди додавав щось своє, щось комбі­нував. Схема, наприклад, на білій ткани­ні червоними і чорними нитками. А в мене сорочка на сірій тканині з сірими і тем­но-синіми нитками, у зовсім іншій техніці, тобто зовсім інша — ексклюзивна.

— Якоїсь миті ви зрозуміли, що на вишивці можна заробляти?

— Звичайно. Це непогані кошти. Але я не хочу перетворювати своє хобі на «кон­веєр». Хочу направду чогось досягти. Маю таке внутрішнє відчуття: якщо буду вишивати на продаж, це не даватиме за­доволення. Багато людей питають: «Чи можна замовити у вас сорочку?». Я зро­бив бирки зі своїми ініціалами — Д.Р. і на­шив їх на свої сорочки. Надрукував сто штук таких бирок. Коли вдосталь навиши­ваюся, буду з приємністю вишивати со­рочки на продаж.

— Ви не поспішаєте і те, що відчува­єте, переносите на сорочку…

— Так. Відомі в Україні майстрині, які досліджують сорочки у музеях, мають свої книги, кажуть: «Пане Романе, видно ваш почерк, це ваша сорочка, вона легко упізнавана».

— Дружина допомагає вам розви­ватися у цій справі? Чи вона вже у вас вчиться?

— Ви знаєте, це, може, нескромно зву­чить, але вона вже не раз казала: «Роман уже мене переплюнув у вишивці». Вона мені допомагає, роз’яснює, якщо я чо­гось не розумію. Ми включаємо разом YouTube, дивимося, що до чого. Пробує­мо робити різні шовчики: якщо у мене ви­ходить, тоді наношу їх на тканину. Я ко­лись сказав дружині: «Хочу, щоб ти мала борщівську сорочку». Це унікальні сороч­ки з Тернопільщини. Ми зараз наважили­ся, купили старовинну конопляну ткани­ну. Вишиваємо вовною, грубими нитками борщівську парну сорочку — жіночу і чоло­вічу. Я буду сам збирати ці сорочки. У ро­боті будемо використовувати різні техні­ки. Ці сорочки будуть унікальні.

— Так виглядає, що витрачаєте до­сить багато часу на вишивання…

— Ми з дружиною працюємо в одній зміні у магазині з вишивальними аксесуарами (тиждень — працюємо, тиждень — відпочиваємо). Після роботи, ввечері, я приїжджаю, і знову маю справу з нитка­ми. Коли очі заплющуються, лягаю спа­ти. Зранку дружина готує каву (коли йде­мо на роботу, то дружина готує сніданок, на вихідних я готую), а я перед роботою ще вишиваю декілька хрестиків. Якщо ніч була спокійною, не було тривог і я більш-менш виспався. Коли вихідний, то з вось­мої ранку до пізньої ночі вишиваю, тобто по 12−15 годин!

«Вишивка певним чином заспокоїла…»

— Ви себе знайшли у вишивці?

— Я в житті багато чим займався. Ви­шивка — це моє! Колись ходив до церкви, наприклад, освятив паску — і все. А тепер йду до церкви і заглядаю, хто у яку виши­ванку одягнутий. Може, там якийсь шов­чик, що я не знаю. Я не думав, що у мене є таке терпіння. Моя мама живе одна. Я їй кажу: «Навчу тебе вишивати. Будеш ве­чорами мати заняття». Мама відповідає: «Я не знала, що ти такий вправний… Але я точно не така» (усміхається. — Авт.). Не вдається її вмовити.

— Ви ходите у вишиванці не тільки на свята, а й у будні…

— Мрію, щоб українці одягали виши­ванки не лише на свята, а потім на рік кла­ли її у шафу, а щоб ходили у ній частіше. Я фактично щодня у вишиванці. Тим біль­ше, є тепер з чого вибрати! На роботі нам видали футболки, світшоти від магазину. Запитав у керівництва, чи можна мені хо­дити у вишиванці, все-таки «вишиваль­ний» магазин? Мені дозволили. Ми з дру­жиною ходимо у вишиванках. Дружина трішки менше, їй, напевно, шкода їх. А я одягаю щодня, мені в них добре. Виши­ванку треба зношувати, а не одягати її час до часу.

— Війна до вас повертається?

— Війна завжди зі мною. Обличчя за­гиблих, ті бої. Все, що було пройдено під час мого перебування у зоні АТО, наза­вжди залишилося зі мною. Коли почала­ся повномасштабна війна, я знову почав здригатися уві сні. Дружині пояснив, що колись це вже було, я уві сні воював. Коли почалася повномасштабна війна, це по­вторилося. Дружина не знала, що роби­ти, боялася. Я кричав: «Подавайте мені гранати», «заряджайте…». Так тривало кілька місяців. Прокидався у холодному поту. Коли почав вишивати, це від мене відійшло. Війна, звісно, від мене нікуди не подінеться, але вишивка певним чином мене заспокоїла. Та все ж таки мій бро­нежилет лежить у кутку, я завжди на ньо­го поглядаю.

— Вишивання додає вам життєвих сил…

— Вишивка — це дуже класна реабіліта­ція. Я колись стидався вишивати: чоловік, ветеран — і з голочкою… Але ветеран з го­лочкою може творити красу. А потім ти ба­чиш, як хтось іде у твоїй вишиванці. Кожен боєць може знайти хобі до душі, з яким буде легше пережити усі жахіття війни. Кожен має клаптик тканини, якусь ниточ­ку, треба просто взяти малюнок і спробу­вати вишити. Військовий, який лікується у шпиталі, може, наприклад, вишити шев­рон свого підрозділу.

— Я так розумію, що бажанням ви­шивати ви заряджаєте усіх довкола…

— Напевно (усміхається. — Авт.). У мене усі розмови про вишивку. У ма­газин, де я працюю, приходить бага­то клієнтів, які кажуть, що я їх надихаю. Якось прийшла жінка і каже: «Я ще у школі серветку вишивала, але ви мене надихнули до вишивання». Люди пи­шуть про це у Фейсбуці, коли вистав­ляю свої роботи. Приємно, що людей цікавить вишивка.