«Поховати свого бійця — як поховати власну дитину. І немає значення, старший він за мене чи молодший…»

На VI Всеукраїнському Форумі військових письменників, що відбувся у Львові, його засновниця Тетяна Пилипець особисто представляла усіх учасників. За її словами, найбільший сюрприз їй зробив письменник з позивним SANTA. Його називають легендарним, але він цього страшенно не любить. За освітою — історик, командир підрозділу, людина, в якої нема жодної вільної хвилини, народний герой України Володимир Регеша. Як з’ясувалося, йому вдалося потрапити на Форум, бо сталася жахлива подія — був поблизу на похороні побратима… SANTA не любить, коли його називають письменником, каже, що до письменників не належить, бо написав «нещасні дві книжки, а третю ніяк не може дописати».

— Пане Володимире, на Форумі військових письмен­ників ви розповіли, що ви­дали дві книжки, «І в штиль, і в шторм» та «05.06 за київ­ським часом», а третю не до­писали. Чому?

— Ця третя книжка практично готова була ще два роки тому — до повномасштабного вторгнення. Часу катастрофічно не вистачає. А коли і з’являється та вільна хвилина, не пишеться. Голова не тим забита.

— Чи допишете у цю книж­ку про повномасштабну війну?

— Можливо, це виглядати­ме дивно, але у цій книжці нема жодного слова про війну. Хоча історія відбувається у наш час, але без війни.

— Знаю, що ви починали війну з Майдану, а далі піш­ли добровольцем захищати Україну від самого початку. Не маєте військового досві­ду, а пішли зупиняти воро­га…

— Мені знадобилося майже пів року, щоб усвідомити, що відбувається. Я розумів, що ця війна торкнеться кожного, ро­зумів, чим раніше я туди потра­плю, тим буде краще. Це було моє усвідомлене і виважене рі­шення. Я не з Майдану побіг відразу в окопи.

— Але ж ви могли підпи­сати контракт на військову службу?

— Пішов добровольцем, бо це був найкоротший шлях по­трапити на фронт. Від момен­ту, коли я сказав, що йду вою­вати, і до мого потрапляння у зону бойових дій і безпосеред­ньої участі у боях, минув лише тиждень.

— Це зараз ви — командир розвідки підрозділу, а тоді, 2014-го, були простим за­хисником. Яким був ваш пер­ший бій?

— Це було у січні 2015-го. Я був звичайним бійцем у лавах Правого сектору. Не можу ска­зати, що це був повноцінний бій, бо тоді таких масштабних штурмів, як зараз, не було. Але це були постійні обстріли, ло­кальні сутички у Пісках. Могли вийти зо два танчики на рубе­жі і прострілювати наші позиції. Добре пам’ятаю свої перші дні — це був шалений страх, оскіль­ки я не військова людина і ніко­ли не брав участі у чомусь по­дібному. Але мав перед собою приклади, коли молоді хлопці давали відсіч ворогу. З часом я переборов той неконтрольова­ний страх. Чи не страшно мені тепер? Страшно, але мій страх тепер уже контрольований. Бо з’явилися досвід, знання. Розу­мієте, коли ти не знаєш, чим по тобі стріляють, які можуть бути наслідки, тоді дуже страшно. А коли ти це все знаєш, можна себе опанувати.

— За ці роки, поки ви на фронті, були і радощі пере­мог, і, звісно, розчарування. Не було бажання в один мо­мент усе кинути і повернути­ся додому?

— Мене це бажання не по­кидає ніколи. Хочеться все ки­нути і повернутися додому. І не лише через розчарування, а й через емоційну втому, а не лише через фізичну. Як би це не звучало пафосно, дуже не­завидна доля командира до­бровольчого підрозділу. Ми, як велика родина, живемо одні­єю сім’єю. Разом переживає­мо біль втрати і радіємо навіть з найменших перемог також разом. Тому я не можу покину­ти цих людей, бо мене тримає відповідальність перед ними. Я дуже переживаю за своїх хлоп­ців. Однією зі складових емо­ційного вигорання є і розмова з рідними моїх бійців. Бо не за­вжди я можу їм повідомити до­брі новини. Дружини і батьки воїнів мого підрозділу знають мене особисто. Знаєте, похо­вати свого бійця — це як похова­ти власну дитину. І немає зна­чення, старший він за мене чи молодший…

— А де вас застало повно­масштабне вторгнення?

— Ми виконували певну ро­боту у Пісках, потім — у Мар’їнці. У перший день повномасштаб­ного вторгнення росії в Україну комбат ЗСУ запросив наш під­розділ зайти у Піски. Ми вико­нали завдання. На жаль, ми уже не у Пісках, але на цьому на­прямку воюємо досі.

— Що для вас найстрашні­ше у цій війні?

— Якось я сказав про те, що 24 лютого 2022 року війна для мене особисто перестала бути пригодою. Тобто до цього дня були і втрати, і здобутки, але, порівняно з повномасштабною війною, колись це були лише пригоди. Найстрашніше за­раз те, що потерпає мирне на­селення у містах і селах. Ворог воює не тільки з військовими, а обстрілює будинки, де живуть мирні люди, лупить по лікарнях і школах. Якщо раніше ми гово­рили «мирна територія», то те­пер кажемо «умовно мирна те­риторія». Бо на цю територію у будь-який момент може приле­тіти. Одного разу мене запиту­вали, як я ставлюся до того, що ті міста і села, які ми відвойову­вали, ризикуючи життям, знову захопили росіяни? Територію, яку вони забрали, завтра ми зможемо собі повернути. Від­воювати. Але ми ніколи не змо­жемо повернути людей. І від цього стає дуже страшно.

— Ви — командир, у підпо­рядкуванні якого певна кіль­кість людей. Чи «затесу­валися» до вас зрадники, можливо, перебіжчики?

— У моєму підрозділі зрад­ників не було ніколи. Але були люди, яких я виганяв. Виганяв наркоманів, коли дізнався, що людина колеться. В умовах бо­йових дій ти маєш бути впевне­ний у людині, що в певний мо­мент вона має бути адекватна. Були такі, що займалися маро­дерством. Коли дізнався, також вигнав.

— Після Перемоги напише­те правду про війну? Чи тоді, навпаки, захочеться писати про кохання, романтичні сто­сунки?

— Переконаний на тися­чу відсотків у тому, що людині, яка повернулася з війни, через два тижні вірити вже можна. Бо тоді в інших фарбах, в іншій об­становці з’являються подроби­ці, якісь події, яких у принци­пі, може, і не було, але ти сам собі проєктуєш, що воно мо­гло бути. Розумієте, у кожно­го правда своя — на одні й ті ж самі події різні люди дивляться по-різному і під різним кутом. До прикладу, один і той самий бій опишуть по-різному: боєць бачить його по-своєму, коман­дир — по-своєму, медик — по-своєму, а той, хто прикриває тебе збоку чи ззаду, — зовсім по-іншому.

— Ваш позивний SANTA. Чому саме такий? Бо ви схо­жі на Санта Клауса чи святого Миколая, бо маєте бороду, чи через те, що опікуєтеся дітьми з вадами у Вінницько­му інтернаті?

— Це було 2015 року, коли я примкнув добровольцем до 74-го окремого розвідуваль­ного батальйону. Коли впер­ше приїхав до них на Карлівку, там був такий хлопець з Полта­ви — Саша Безручко з позивним «Парус». Подивився на мене і каже: «О, Санта приїхав». Цей позивний через 74-ку прилі­пився до мене.

— А інтернатом опікуєтеся й далі?

— Опікувався двома інтерна­тами — у Хмельницькій облас­ті і у Вінницькій. У час повно­масштабки не вистачає часу, на жаль, для дітей. Бо вони не лише фінансової допомогти потребують, їм потрібні друж­ба, особисте спілкування. Але я знаю, що волонтери там актив­но допомагають.

— Вас давно називають легендарним командиром. Хоча ви і далі залишаєтеся командиром добровольчо­го батальйону. Вам не про­понували підписати контракт із ЗСУ і очолити якийсь вій­ськовий підрозділ?

— Коли на мене кажуть «ле­гендарний», мене це трохи вкурвлює. Є на фронті бага­то воїнів, проти яких я — коше­ня. А зараз тим більше. Це ра­ніше фронт був одним великим селом, де кожен знав один од­ного. Зараз фронт насичений реальними подвигами людей, тому говорити про мою леген­дарність зайве. Чи пропонува­ли перейти у ЗСУ? Раніше про­понували неодноразово. Тепер, думаю, вистачає командирів. Та й очолити якийсь підрозділ у ЗСУ не зможу, бо я — рядовий запасу. Я не служив у армії. Не маю військової освіти. Мені 50 років, і зараз вчитися, щоб ста­ти молодшим лейтенантом, ду­маю, не варто. Бо я більш ефек­тивний зараз на лінії фронту.

— Ви — батько п’ятьох ді­тей. Але ви воїн на захисті Батьківщини…

— Діти мені телефонують по­стійно. Вони зараз за кордо­ном. Тільки випадає можли­вість, ми багато спілкуємося. Діти пишаються мною — я це бачу і відчуваю навіть у дрібни­цях. А коли мій маленький син побачив книжку, де написано трохи про мене, то він спав з цією книжкою. Вони сумують за мною, як і я за ними. Діти часто організовують якісь збори, де співають, танцюють і збирають допомогу. Усе це передають в Україну. І дуже чекають, коли зможуть сюди повернутися…