Радіти життю — це щось все ж інше
Апологети цілодобової і всесезонної радості від життя в усіх обставинах мене посрамлять
Йшла вулицею Сагайдачного на Подолі і аж досі в голові гуде від музона.
Оскільки там дуже щільно кафе і ресторанчики і кожен (кожен) виніс на вулицю колонки, то децибельні звуки, окрім їхньої недоречності і відвертого етичного хамства, так накладаються в якійсь жахливій какофонії, що голові й вухам непереливки навіть ці швидкісні 10−15 хвилин, поки йдеш до метро чи фунікулера.
Заходити в кожен заклад і вести розʼяснювальні розмови — з цього приводу є одна доречна приказка, але не хотілося б у цей нарешті теплий день когось ображати — а раптом людина щойно з Марсу чи Венери до нас прилетіла і не знає, що війна, що багато горя і різних сумних клопотів чи думок у перехожих, на яких просто обрушуються гігантські веселенні хвилі вуличного музона.
Звичайно, апологети цілодобової і всесезонної радості від життя в усіх обставинах мене посрамлять.
Але це такий вже оксюморон яскравий, що я, певно, залишусь при своїй думці.
Це мінімум агресивне невігластво.
Радіти життю — це щось все ж інше.
