Монастир Святого Антонія — найдавніший у світі

Не всім відомо, що християнське чернецтво зародилось у краях, які нині є переважно мусульманськими. «Колискою» монашества стала Аравійська пустеля, розташована в Єгипті, між долиною Нілу і Червоним морем. Пустельники сьогодні радо приймають паломників у своєму скромному домі. Тим паче, статут монастиря Святого Антонія дозволяє дати їжу й нічліг на одну ніч гостям, які можуть допомогти ченцям продуктами.

Найпершу чернечу пустелю заснував Антоній Великий у піщаних горах Кульзум. Син заможних людей, у двадцять років роздав усе своє багатство і став відлюдником. Монах кількадесят років жив на самоті у суровій аскезі. Чернець не дбав про завтрашній день, бо знав, що «завтра само подбає про нього». Тривалий час стримувався від спілкування з людьми. Лише зрідка надавав духовні повчання надокучливим гостям — крізь маленьку щілину у печері.

На схилі літ преподобний Антоній розпочав проповідування. У нього з’явилось багато учнів та послідовників. Саме вони динамічно розвинули після смерті святого «Антонієву лавру» та інші монастирі для аскетів.

Та нелегко жилось християнам в Аравійській пустелі. У ІХ столітті арабські завойовники напали на монастир Антонія Великого і вперше спустошили його. Але з Божою поміччю пустелю відродили. Навіть звели 12-метрові мури навколо монашого містечка, для захисту. Проте у ХV столітті трапився другий напад на ченців. Прислужники-бедуїни, які роками мирно жили разом із аскетами, жорстоко перебили всіх монахів. А місто-обитель, де й самі бедуїни знаходили притулок, спалили…

Наступне відновлення монастиря відбулось аж через сто років. Саме завдяки тому ренесансу про єгипетських монахів-коптів і їхню культуру дізнався весь християнський світ.

У ХVІ-ХVІІ століттях пустелю відвідують європейські католицькі священики. Вони роблять перші описи монастиря блаженного Антонія. Розповідають вірним про келії, які «більше схожі на гробниці, ніж на приміщення для житла». Про величезне, майже порожнє монаше місто серед піску, якого у Європі досі не бачили. Про надзвичайно скромний зовнішній вигляд ченців. Про скромний раціон пустельників, у який входять лише рис та овочі. Про те, що копти-християни (нащадки древніх єгиптян) сильно стримують себе від їжі: їдять лише один раз на день (а в день посту — тільки після заходу сонця). Врешті-решт, католицькі священики дивуються печерним іконам, на яких святі усміхаються.

У 70-х роках минулого століття монастир Антонія повністю відновив свою діяльність. Тоді Коптський Папа (глава Єгипетської церкви) відродив усі тамтешні монастирі. Спочатку тут було лише чотири монахи. Тепер же їх кількість зросла до ста двадцяти.

Сам монастир нагадує фортецю. Біля входу в обитель побудовані дві високі дзвіниці. У монахів є власний млин. У комплексі зі сімох стародавніх храмів є й захисна вежа, де переховувалась чернеча братія під час набігів кочівників, захопивши зі собою лише запаси їжі та води.

У чернечому містечку серед пустелі тече містичне джерело. Зі скелі на висоті понад 600 метрів над рівнем моря постійно б’є вода. Джерело дає приблизно сто кубометрів води на день ось уже майже дві тисячі років. Це єдиний струмінь води для монахів у тих краях. Для ченців цей струмок є справжнім

Господнім дивом, бо дощ у тих піщаних краях падає максимум двічі на рік (та й то по кілька хвилин).

На території монастиря досі збереглась печера Антонія Великого — першого монаха. Вона розташована за два кілометри від чернечого містечка, на висоті 680 метрів над рівнем Червоного моря. (Колись монахи жили саме в закинутих печерах, на значній відстані один від одного. «Палати» сусіднього пустельника могли бути на відстані понад 30 кілометрів).

До печери ведуть 1158 сходинок, які дуже важко здолати під палючим сонцем. У середині печери — лише кам’яний престол та витесане ложе. Більше нічого.

Отець Руїз, ігумен (настоятель), особисто зустрічає прочан. Спільно ламає з ними місцевий хліб — пісні коржі на заквасці. І щиро розповідає різні історії з чернечого життя у суворому Єгипті. Дітям на згадку малює фарбою різні картинки на руках, а з дорослими ділиться найдорожчим, що в нього є, — усмішкою.

Фото автора і paraskeva.com.ua