Передплата 2024 ВЗ

«Дідусь завжди говорив, нічого гіршого, ніж московський чобіт, немає…»

Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з письменницею Уляною Дудок, яка присвятила свій історичний роман дідусю — зв’язковому мережі підпілля Івану Аннюку

Уляна Дудок. Фото з архіву Уляни Дудок
Уляна Дудок. Фото з архіву Уляни Дудок

«Побачити сонце. Криївка — 2022» — перший історичний роман поетеси, журналістки за фахом, Уляни Дудок. Раніше Уляна писала переважно оповідання та поезію. До написання роману її спонукало те, що її дідусь — Іван Аннюк був зв’язковим мережі ОУН, учасником Воркутинського повстання в’язнів 1953 року. Цей роман письменниця присвятила пам’яті дідуся Івана Аннюка.

Про що книга? Режисер Сергій знімає фільм про життя та боротьбу вояків УПА за сценарієм своєї колишньої дівчини Анни, яка також є виконавицею головної ролі. Вони зустрілись на знімальному майданчику через десять років після завершення стосунків. Тож робота над фільмом покаже, чи охололи їхні почуття насправді.

Під час зйомок стрічки група мандрує заходом України і знаходить таємничу карту, створену повстанцями, але… бракує її другої частини. Де ж вона і що зображено на мапі? А в одній із відвіданих криївок висить стара світлина, на якій Анна впізнає… саму себе. Але як таке можливо? Відповіді дівчина шукає у Гданську і Львові. Тим часом Сергій потрапляє на фронт, у саму гущу російсько-української війни…

Журналістка «ВЗ» поспілкувалась з авторкою роману Уляною Дудок.

— Працюю близько 17 років у літературі як поетка, — розповіла журналістці «ВЗ» Уляна Дудок. — Раніше відвідувала літературну студію «Джерельце», якою досі керує Марія Людкевич. Писала оповідання. Наприклад, про першу жінку — підприємицю Галичини, яка заснувала свою фабрику цукерок (це був міжвоєнний Львів XX століття) та багато інших оповідань.

Задум написати роман був давно, ще коли жив мій дідусь. Книгу я присвятила його пам’яті. Нічого немає в цьому житті випадкового… Роман вийшов наприкінці 2023 року. Дідусеві на той час виповнилося би 100 років від дня
народження!

Порушити тему УПА я завжди хотіла. Але мені бракувало досвіду, зібраності. Події у моєму романі завершуються у квітні 2022 року. Мала надію, що війна швидше закінчиться…

Писати роман почала в Україні. Потім у мене народилася друга донька. Війна почалася… Був творчий ступор. Ми з дітьми виїхали до Болгарії на три місяці.

За кордоном змусила себе дописати роман. Не знала, чи буде у мене така можливість, коли повернусь в Україну. Писала вночі. У цей час якраз не було Інтернету, писала в телефоні у нотатках. Написала роман за 100 днів! Коли приїхала до Львова, відредагувала текст, надіслала видавництву «Дискурсус».

Вони зацікавилися. Запропонували подати матеріал на конкурс Українського інституту книги. Ми подали. Почекали кілька місяців. Інститут книги підтримав видання та виділив кошти.

— У романі є вигадана любовна історія. Але решта матеріалу написано на реальних історичних фактах. Ви працювали з архівом?

— Я вдячна своїй редакторці, яка «виловила» помилку. У романі йде мова про лист, написаний від імені командира УПА «Захід». Його прізвище я знайшла в архівних джерелах. Але насправді мова йшла не про «Грома» (я помилилась), а про «Шелеста». Історичні факти — дуже важливі.

У 2018 році я особисто зустрічалася з воїнами УПА — Мирославом Симчечем (псевдо — «Кривоніс») та Ольгою Ільків («Роксоланою»). Ми разом з письменницею та засновницею Дня вишиванки Лесею Воронюк мали знімати документальний фільм про криївки. Леся Воронюк підтримала мою ідею фільму про криївки і ми встигли відзняти базовий матеріал. До речі, досі не створено карти криївок. В Україні відновлюють музеї про УПА, але якось так хаотично… Завдяки цим криївкам до 60-х р.р. кдб не могло розгадати підпільну діяльність упівців, не могло зловити повстанців. Радянські спецслужби завжди були у програші.

Ми поїхали в Коломию. Познайомилися з «Кривоносом», йому на той час було 96 років (Упівець «Кривоніс» помер у 2023 р., у віці 100 років. — Авт.). «Кривоніс» третину життя провів за ґратами. У нього значно молодша дружина. Він розповів про свій бій під Космачем, у якому було вбито багато чекістів. Криївка знаходилась в яру. Вони слідів не залишали, бо там протікав потічок… «Кривоніс» отримав звання Героя України.

Навіть якщо у нас не буде ресурсів зняти фільм, матеріал залишиться. Бої, криївки можна реконструювати. А ось жива розмова з людиною — це дуже цінно. Так само ми записали розмову з «Роксоланою» (Ольга Ільків померла у 2021 році у віці 101 рік. — Авт.). Коли я писала фабулу до свого роману, зрозуміла, що ці враження про зустріч з упівцями, підживлювали цю історію.

— Дідусь, мабуть, з дитинства розповідав вам про УПА.

— Так, дідусь мене виховував. Він писав мемуари… Все казав, щоб я написала про УПА. Я у той час писала поезію, але ось наважилася написати історичний роман. Хоча я вирішила залишити дідуся поза кадром…

Дідусь Уляни Дудок - Іван Аннюк у першому ряді другий зліва.
Дідусь Уляни Дудок - Іван Аннюк у першому ряді другий зліва.

— Розкажіть про вашого дідуся Івана Аннюка, його упівську діяльність.

— У селі, де жив дідусь, була розгалужена мережа УПА. Іван Аннюк народився в селі Сороки Городенківського району на Івано-Франківщині, 14 липня 1923 року. Кожен відповідав за щось своє. Дідусь був зв’язковим ОУН. Йому було на той час близько двадцяти років. Діяли упівці десь до 1942 року. У той час нацисти забирали людей на примусові роботи. І вони його забрали остарбайтером…

Наприкінці 40-х р.р. дідуся арештували так звані визволителі. У вироку написали: «ворог народу». Йому дали 25 років таборів та вивезли до Воркути (Республіка Комі). Він там відбував покарання. Дідусь розповідав, що умови утримання були жахливі. Спочатку не дозволяли бачитись з рідними, ні листи писати… Але поступово умови тримання в’язнів пом’якшували.

У 1953 році, коли помер сталін, у кількох містах відбулися повстання в’язнів. У той час радянська влада вирішила під амністію відпустити дрібних злочинців. А політв’язнів вони не захотіли відпускати… І в’язні вирішили вчинити бунт. Причому просили не пом’якшити умови тримання, а просили волі! Дідусь перебував у десятому табірному відділенні «Речлагу», де політв’язнів утримували у строгому режимі. Працював на шахті. Загалом дідусь просидів у «Речлагу» п’ять років. Потім коли його відпустили, він 20 років продовжував працювати на шахті. Це була каторжна робота. В Україну повернувся після незалежності.

— Тобто цей бунт в’язнів все ж дав результат…

— Ясно, що повстання придушувалось. Багато людей було розстріляно. Дідусь розповідав, вони вийшли через центральну вахту зі своєї зони, де проживали. Приїхала з москви спеціальна комісія: генерал-майор Маслініков і генеральний прокурор Руденко. Вони були в комісії і наглядали за в’язнями-бунтівниками.

Ув’язнені зачитали свої вимоги… Сказали, що багато років несуть незаслужене покарання. Було приблизно 5 тисяч страйкарів. Генерал Дерев’янко, який був одним з наглядачів, віддав наказ стріляти по в’язнях. Дідусь був у третьому ряді… У когось куля влучила, у когось — ні. Хтось падав, і удавав, що вмер…

Дідусь розповідав, теж просто впав… Біля нього було багато мертвих людей… Хтось врятувався, хтось — ні.

Так, цей бунт дав свій результат. Невдовзі політв’язнів випустили. Дідусь прожив 92 роки (помер у 2015 році). Він все казав, значить мав жити. Хоча в’язням давали якусь баланду їсти, якийсь гнилий буряк… Постійні допити, тортури…

Людина сидить, наприклад, на табуретці посередині камери… І вода постійно капає… В одне й те саме місце капає. Дідусь казав, ти вже не бачиш тієї людини, яка тебе допитує… В очах — туман. Падаєш, тебе холодною водою відливають. Наступного дня знову допитують: адреси, паролі, імена… Пальці затискають дверима… Якщо ти людину здаєш, вона — приречена. Дідуся теж хтось здав… Очевидно, не витримав тортур.

Дідусь завжди говорив, головне, аби все те, що ми витримали, було не намарно. Нічого гіршого, ніж московський чобіт, немає.

— Ваш дідусь коли-небудь нарікав на своє життя, можливо, жалкував про свою підпільну діяльність через яку потрапив у табори?

— Ні, жодного разу за його довге життя я не чула від нього каяття чи нарікань. Він казав: важливо, коли ти висловлюєш свою позицію. Життя без мети, існування в умовах окупації — це те, що він вважав гірше за все.

— Навіть за смерть?

— Так. Життя у рабстві він вважав позбавленим змісту.

Довідка «ВЗ»:

Воркутинське повстання відбулося 19 липня — 1 серпня 1953 у таборі «Речлаг» (в архів. документах — Особливо режимний табір № 6 МВС СРСР, Комі АРСР, РФ). Приводом стало опублікування Указу Президії В Р СРСР про амністію, дія якої на політв’язнів цього табору не поширювалася.

Схожі новини