Канада, земля обітована, або Там добре, де нас нема?

Моє місце в середньому ряду між двома громадянами Канади — колишніми поляками, які виїхали зі своєї країни у кризові часи. Розговорилися з сусідом справа, чоловіком за шістдесят. Інженер за фахом, чим тільки не займався на перших порах, поки вивчив мову: підмітав вулиці, мив посуд у ресторані, розвозив піцу... “Опірившись”, забрав дружину з дітьми, підтвердив диплом і вже багато років працює у своїй галузі. Жінка вчителює. Мають будинок у містечку між Торонто і Монреалем і цілком задоволені життям.

Підлітаємо до Торонто. Аеропорт колосальний, разів у десять більший за новий львівський, літаки тут приземляються і злітають мало не щохвилини. Поспішає­мо безмежними коридорами, ескалаторами і нарешті — паспортний контроль, а далі — пошуки потрібної лінії отримання багажу. І ось на рухомій стрічці одна із перших — моя валізка. Знімаю і біжу до виходу, бо моїм зустрічальникам терпець вже, мабуть, уривається. На вулиці заглядаю за чимось у верхню кишеню валізки і з жахом виявляю там... чужі речі. Ото вже справді: поспішиш — людей насмішиш. Валізка дуже схожа, але не моя. Не буду описувати проблемних пошуків потрібної служби, після яких врешті-решт знову опиняюся біля лінії видачі багажу пасажирам мого рейсу. Хапаю свою валізку і, безмежно щаслива, вибігаю на дощ, де мерзнуть мої втомлені очікуванням зустрічальники.

Хвилин двадцять п’ять швидкої їзди, і опиняємось перед багатоквартирним будинком у місті Міссісага, сателіті Великого Торонто, який стане моїм домом більш як на місяць. Ранок свіжий, промитий нічним дощем, тож мені пропонують прогулятися у парку, що починається метрів за 50 від будинку. Це не зовсім парк у нашому розумінні, а просто широка асфальтова доріжка, що тягнеться, петляючи, на декілька кілометрів. По один її бік ліс і потічок, по другий — старезні дерева з викошеною поміж них травою, за якими, на пологому схилі, т. зв. задні двори приватних одно-, двоповерхових будиночків зі всіма притаманними американським садибам атрибутами — квітниками, газонами, альтанками, парасольками, яскравими маркізами над вікнами.

Час від часу з якогось будиночка бадьорим кроком виходять дідусь чи й бабуся років так під дев’яносто, в капелюшку, шортах і кросівках, і, енергійно розмахуючи руками, починають ранкову прогулянку. Всі один одному усміхаються, бажають доброго ранку. З цього приводу мені розповіли смішну історію. Молоду киянку, яка багато років живе у Міссісазі і час від часу провідує батьків, мама, яка гостювала у дочки і знайома з канадськими звичаями, щоразу у Києві попереджує: “Ты смотри, не улыбайся здесь каждому встречному, а то подумают, что ты сумасшедшая”.

Кілька слів про саму Міссісагу, молоде місто в провінції Онтаріо, шосте за величиною у Канаді. Засноване у 1968 р., статус міста отримало в 1974-му. Відчуває­те, що це індіанська назва (як і Торонто, до речі)? У перекладі з індіанської це слово означає “дельта багатьох річок”. Воно було назвою одного з індіанських племен, що з давніх-давен жили на північному узбережжі озера Онтаріо і в долині річки Кредит, яка в нього впадає. На початку XVIII століття їхні землі за безцінь почали скуповувати англійці і поступово витіснили туземні племена в резервації, які існують донині. Однак окремі представники цього народу займають гідні місця у суспільній ієрархії і почуваються не гірше за інших.

Населення нинішньої Міссісаги, за моїми спостереженнями, відсотків на 70 кольорове (китайці, індуси, пакистанці, в’єтнамці, чорношкірі африканці, філіппінці — сторінки не вистачить, щоб перелічити всіх). Додайте до цього українців останніх хвиль еміграціїї, поляків, росіян, латишів і литовців та представників інших національностей колишнього Союзу, і отримаєте більш-менш повну демографічну картину цього молодого міста з населенням 713 тис. осіб. Чужоземці потрапляють сюди здебільшого за еміграційними програмами канадського уряду, існують й

т. зв. інвестиційні програми (багаті люди вносять великі суми в місцеву економіку й дістають канадське громадянство). Останніми програмами часто користуються, скажімо, вихідці з Південно-Східної Азії. Приїжд­жають сюди великими сім’ями або й по кілька родин, тут народжуються ще діти, тож кількість цієї категорії населення зростає в геометричній прогресії.

Пристосовуватись до місцевих звичаїв і традицій не вважають за потрібне, одягаються так же, як у себе на батьківщині.

Багато людей, приїхавши за туристичною чи іншою візою, що дозволяє залишатися в країні не довше як шість місяців, знаходять якусь роботу і або правдами-неправдами продовжують візу, або працюють нелегально (не раджу розглядати це як пораду, бо з таким явищем останнім часом почали активно боротися відповідні служби). Дехто виходить заміж чи одружується — теж спосіб легалізуватися. Випадково почула, що жителі нинішніх українських “гарячих точок”, які, потрапляючи сюди, просять надати їм статус біженців, отримують відмову. Їм радять переселятись в Західну Україну, де немає війни.

Міссісага розкинулась на площі 292 кв. кілометри. У центрі вражають 50-поверхові житлові “висотки”-кондомініуми, химерної форми вежі-близнюки, силуети яких нагадують жіночу фігуру. На їх створення архітектора нібито надихнула краса легендарної кінодіви Мерилін Монро. Решта ж міста — “одно-, двоповерхова Америка” упереміш з багатоквартирними “висотками” (заселені переважно молодими іммігрантами) та промисловими зонами. Величезні, ідеально чисті парки-ліси в межах міста, де через кожні метрів двісті стоять урни для сміття і відходів, що підлягають переробці.

Варто згадати про український греко-католицький собор Успіння Пресвятої Богородиці у Міссісазі — найбільший у Північній Америці український храм. При ньому працює католицька 8-річна школа. 760 її учнів — діти представників т. зв. четвертої хвилі еміграції.

Дивує система шкільної освіти у Канаді. До восьмого класу включно усі предмети, крім іноземних мов (в тутешній українській школі, скажімо, це українська і французька), викладає один вчитель за довільною програмою і методикою. Інтенсивне ж навчання (причому дисципліни для ґрунтовного вивчення вибирають самі учні) триває з дев’ятого до дванадцятого класу. Хто його осилить, вступає у коледж або університет. Багато українців (і не лише), які в майбутньому бачать своїх дітей освіченими фахівцями, наймають їм репетиторів, зокрема з математики, вже з першого класу, хоча обходиться це недешево. До речі, вчитися до восьмого класу тут можна і вдома, якщо це можуть робити або оплачувати репетиторство самі батьки. Важливий результат — треба успішно скласти відповідні тести для переходу у дев’ятий клас (9-12 класи обов’язкові).

Першого вересня (цього року — другого, бо першого святкували День праці (Labour day), діти ішли до школи, одягнуті у щоденну шкільну форму (дівчатка у білих блузочках і чорних спідничках, чорних підколінниках і темному взутті, хлопчики відповідно — “білий верх, темний низ”), квіти ніс лише дехто з першокласників. Жодних урочистих лінійок, промов і т. ін. Батьки довели дітей до дверей школи — і до побачення, всередину їх не впускали. 1 вересня батьки привозять до школи дітей своїм транспортом, а далі їх возитимуть і забиратимуть зі школи т. зв. school bus, жовті шкільні автобуси (безплатно). Буфетів і їдалень у школах не передбачено, діти їдять принесене з дому у спеціально обладнаних для цього місцях.

Продовження читайте незабаром.