«Витягнула з пам’яті бабусину скриню, у якій було мереживо…»

Про картини Олени Жеребецької, які художниця представила на виставці у мистецькій галереї «Зелена канапа», можна сказати, що вона «списала» усе з дитинства. Саме так — зі свого дитинства.

— Останні чотири роки, починаючи від проєкту «Мед», не дотримуюся того «правила», мовляв, назбиралася гора робіт, і я їх показую, — розповіла журналістці «ВЗ» Олена Жеребецька. — Ніколи такого не було! Якщо серія «Квіти і місто» — то це були міста Європи, будинки з квітами. Львів поєднаний з Віднем чи Парижем. Потім був проєкт «Мед», де були бджоли, де була ідея весни, ідея карантину, ідея того, що, попри будь-які обмеження, життя триває. Бо це був цілеспрямований проєкт. Так само все відбулося і цього разу, коли знала, що готуватиму виставку, яку ви зараз бачите у «Зеленій канапі». Я задумалася, які це мають бути роботи…

— Довго готувалися?

— Рік готувала, думала, робила ескізи різних тем. А у якийсь момент зрозуміла: є! Ми не можемо відійти від нашого коріння, наших традицій. Це усвідомлення було одразу, але, створюючи свої роботи, не хотіла перейти на банальність, боялася, щоб не було заїждженості, щоб не перейти межу…

— Іншими словами, щоб не повторити когось чи скопіювати?

— Саме так. І от недавно поїхала на симпозіум у Вірменію. Була вперше у цій країні, і страшенно вражена. Ми дивилися на ті церкви, яким понад 2 тисячі років, що були збазовані на традиціях любові. Інакші гори, ніж Карпати, зрештою, все інакше, але усе настільки цілісне з нашим Трипіллям. Провела паралелі Україна-Вірменія. Вийшло щось містичне. От і галерея у Львові на вулиці Вірменській поблизу Вірменської церкви. І це я зрозуміла лише тоді, коли відкрила цю виставку.

— Ви вже у Вірменії знали, про що буде нова виставка?

— Коли повернулася, за дуже короткий термін переробила все. І робила це, попри вимкнення світла. Так, це навіть мені здавалося нереальним, але я працювала. Витягнула з пам’яті бабусину скриню, у якій було мереживо. Ось воно на картині. Від 3 до 10 років я постійно була у бабусі на Вінниччині. Пригадуєте, ми робили собі у дитинстві вельони зі шматків тканин? А прикраси, які ми майстрували з будяків, чи вишні-черешні, які вішали собі на вушка, уявляючи, що це червоні сережки?

— Тобто цю виставку, яка є у «Зеленій канапі», можна продовжувати і продовжувати?

— Так, бо я ще не намалювала ті перші зелені яблука «паперівки», якими ми об'їдалися. Усе було — «і ставок, і млинок, і вишневенький садок…». Старий млин, що був збудований у селі за графа Потоцького, картопля, бур’яни, що були для мене казковим садом, мама, коли читала нам Довженка «Зачарована Десна», коли ми їхали у машині… І це було те, з чим я росла.

— І не треба нічого вигадувати…

— А для чого? Тут усе з мого дитинства. Це був безмежний світ. І він близький кожному. Як розповіла пані Рома Патик (вдова художника Володимира Патика. — Г.Я.), вона ходила боса по болоті у селі і робила з болота чобітки. А коти і кошенята, кури, а серед них — ось ця страшна курка, що бігала за мною і клювала мене. А той півень, що ходив крутим господарем по подвір'ї? Це ж місцеві павичі, тому у мене він і вийшов таким пафосним. Пригадую, на подвір'я приходили їжаки, дідусь давав їм молока. А ось ці півники, які тепер модно називати ірисами. У цій простоті, у якій ми виросли, ростуть наші діти і ростимуть наші онуки. Маю надію, що ми збережемо наше село. Можливо, воно буде іншим. Але якщо ми навчимо діток робити ляльок з кукурудзи чи з кульбабки якусь іграшку, або ж з будяка, який має властивість цвісти — усе буде прекрасним. Бо все, що нас оточує, прекрасне.

Ми ще довго розмовляли з пані Оленою. До кожної картини художниця ставиться, як до власної дитини. Бо кожну виплекала у своїй пам’яті. Він маминого вітчима (раніше не знала, що дідусь їй не рідний) вперше почула про Голодомор, все запитувала, чому бабусині сестри не мають дітей, і ніяк не могла зрозуміти, як це можна померти з голоду…

— Тепер ми знаходимо у наших предків підтримку. Їхні долі, пережиття темних часів і завжди просвіт світлої надії і любові дають нам віру у те, що і ми переживемо цю війну та інші негаразди, шукаючи промінь світла і віднаходячи його, — сказала Олена Жеребецька.