Бо нам з вами тут жити…

У потоці цифр, здебільшого тривожних, натрапив на позитивну статистику: 79% опитаних Київським міжнародним інститутом соціології заявили, що у такий тривожний для нашої країни час нізащо не переїхали б жити до Сполучених Штатів чи до будь-якої країни Європи — навіть якби їм без проблем надали паспорт тієї чи іншої держави. А залишилися б жити в Україні. І ще дуже відрадно: так думають 74% молодих громадян. Не знаю, як для кого, а для мене це показник того, що все у нас буде гаразд, — якщо більшість співвітчизників прикипіли до рідної землі і не збираються шукати щастя у чужині.

Я це знаю і без соціо­логів, підтвердження цього факту спостерігаю ледь не щодня. Коли, напри­клад, бачу, як мої знайомі при­чепурюють свою домівку, коли вони, сповнені натхнення, бе­руться до праці на своїй фір­мі, на своєму городі, у квітнику. Коли посилають на науку в укра­їнські (не зарубіжні) університе­ти своїх дітей. Коли без чужих підказок згуртовуються у сво­єму селі-місті і самотужки, без державних чи меценатських ко­штів втілюють місцеві проєкти: досліджують минувшину свого краю, очищають річку, облаго­роджують цвинтар, передають пакунки живим героям і будують меморіал полеглим, підставля­ють плече літнім краянам. Коли вони у себе, в тилу, придумують і конструюють всякі цікаві шту­кенції, які допомагають нашим воїнам бити ворога. Врешті, коли стають на рушничок щастя. І, звичайно ж, оте відчуття їхньо­го єднання з Україною охоплює тебе, коли бачиш, як перед неді­лею твої земляки прасують для всієї сім'ї свої вишиванки…

Пригадую, як у перший день великої війни родичі молодої сім'ї з трьома дітьми радили їм пакувати речі і їхати світ за очі - подалі від російських бомб. Так і казали: ми своє прожили, а ви ще нічого, по суті, не бачили — рятуйтеся за кордоном. Відпо­відь глави цієї родини здивува­ла стареньких: нікуди ми звідси не поїдемо. Наш дім — тут!

Ми, українці, живемо не тіль­ки нинішнім днем, а й завтраш­нім. Думаємо про нього. На­ближаємо його хто як може. І це внутрішнє устремління сво­їх громадян наша держава по­винна би всіляко стимулюва­ти. Не підрізати їм крила, не гасити ініціативу. А наснажува­ти, стимулювати. Дотриман­ням чесних правил. Ідеться не тільки про боротьбу з корупці­єю, а й про заохочення. Хай там яка фінансова криза, а все-таки треба знайти гривні, щоб під­тримати кредитами, ґрантами креативного підприємця, завзя­того фермера, юного конструк­тора, митця. Бо всі вони так чи інакше працюють на Україну. Щоб вона була.

І ще одне. Не треба подат­кових репресій, адміністра­тивних погроз, санкцій проти тих, хто волею обставин опи­нився за межами рідної країни. Такі розмови в урядових кабіне­тах заводять все частіше у на­дії повернути цих людей додо­му як «мобілізаційний ресурс». Ідея спірна. Багато із наших ді­аспорян тяжко працюють у чу­жині і не забувають матеріально підтримувати Україну заробле­ними доларами, євро. Допо­магають як своїм родинам, по­легшуючи завдання соціальних служб, так і воїнам ЗСУ. Тобто живуть своєю країною навіть на відстані. І було би неправильно карати їх за те, що вони зараз не біля нас.

Ідея «батогом» повернути наших співвітчизників на бать­ківщину може мати зворотний ефект. Про це розповів зна­ний блогер Борислав Бере­за. За його даними, протягом останнього часу до ста тисяч українців відмовилися від сво­го громадянства, а взяли чуже. Тривожна тенденція. Думаю, спричинила її не війна, а ме­тушня запопадливих чиновни­ків у високих кабінетах. Як тут не пригадати, що чинний пре­зидент під час своєї інавгурації обіцяв зробити все, щоб нашого полку приростало… Тож робімо це! Шануймо одне одного!