«У це важко повірити: усе наше життя, все найцінніше вмістилося в одну машину»

З відомим українським актором Дмитро Суржиковим вперше спілкувалися 9 років тому. В інтерв’ю зірка українського кінематографа розповідав мені про те, як став актором, про його першу маленьку роль у 16-річному віці у рідному Маріуполі. Тоді у його творчому портфелі вже було понад 100 зіграних ролей. А 2000-го ми вже розмовляли про зйомки у серіалі «Коп з минулого», що і досі йде на одному з телеканалів України. Аж раптом побачила, що 23 вересня на телеканалі 2+2 стартує прем’єра 16-серійного комедійного детективу «Ворон та Воробйов», в якому Дмитро Суржиков зіграв одну з головних ролей — дивакуватого судмедексперта Толіка. Попри те, що стрічку було знято наприкінці 2021 року, її показ довелося відкласти — через повномасштабне вторгнення росії в Україну. Як зізнався Дмитро журналістці «ВЗ», він з нетерпінням чекає виходу серіалу та згадує про знімальні дні, як про іншу реальність, коли ще ніхто уявити не міг масштаби війни.

— Це було до початку великої війни, ніби в іншому житті. Щасливий, що серіал таки побачать глядачі, бо він справді крутий, — каже Дмитро Суржиков. — Режисер Олександр Сальников на майданчику вигадував багато ситуацій для прояву характерів персонажів, взаємодії їх в кадрі. Мені особисто цікаво побачити свого неординарного, багатогранного героя. Він, як і я, займається улюбленою справою, робота для нього є сенсом життя і він кайфує від цього. Крім того, він має цікаву особисту лінію. Хоч чоловік вже не молодий, щоб починати будувати нові стосунки, на його долю випадає справжнє кохання. Не буду розкривати деталі, але скажу, що ця роль кардинально відрізняється від того, що я робив у кіно раніше. Ще з теплотою згадую мого серіального брата — Ярослава Шахторіна. Дуже талановитий хлопець. Вірю, що він буде великим актором. Головне, щоб була перемога і ми змогли повернутися до нормального життя.

— Де вас застала війна, чи думали ви, що вона може початися?

— У Києві, вдома, на Русанівці. Над нашим будинком о 5 ранку пролетіли ракети в бік Борисполя. Близькі відразу почали телефонувати та писати повідомлення: «Почалася війна». Не вірив, що це можливо, що будуть такі жахливі події. Сподівався, що це все швидко закінчиться. З дружиною та доньками, котами поїхали з Києва 6 чи 7 березня. У це важко повірити: усе наше життя, все найцінніше вмістилося в одну машину.

— Ваші доньки вже мали досвід у кіно, чи хотіли б ви, щоб вони обрали цю професію?

— Старша, Поліна, навчається на першому курсі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого на акторському факультеті. Я був на іспиті, дивився, як вона себе проявляє. І це було дуже пристойно, потужно, як для першого курсу. Я побачив покоління сміливих, цікавих, відвертих молодих особистостей. І це вселяє надію. Після першого курсу про зйомки ще не йдеться, викладачі проти цього. А ось вже після другого буде більше можливостей. Тож побачимо. Бо акторська професія — це лотерея. Крім таланту, працьовитості ще є багато факторів, які впливають на кар’єру.

— Прізвище відомих батьків допомагає чи заважає Поліні на її шляху?

— Швидше заважає. Від дітей відомих батьків більше очікувань, їм увесь час потрібно щось доводити. І цей шлях дуже складний. Молодша донька — Емілія ще навчається в школі, закінчила 8 клас. Зараз в її планах нема акторської кар’єри. Але, як показує досвід, нема гарантії, що за місяць вона не передумає. Я просто спостерігаю, але завжди готовий підтримати будь-яке її рішення.

— Не відмовляєте? Багато акторів проти того, щоб їхні діти продовжували творчий шлях?

— Це дуже важко, але я не хочу відмовляти, не хочу забирати у них право на власну помилку. Бо це буде їхнє рішення і їхній досвід. А помилка — це прекрасно. Вона дає інформацію, досвід. Якщо ти не помилишся, ти не будеш знати, як правильно.

— Які особисті помилки обернулися для вас позитивним досвідом?

— Поїздка до Києва та вступ до театрального університету. Тоді це здавалося чимось нереальним і неправильним. У той час помер батько, фінансова ситуація в родині була дуже важка. Тоді думав, навіть якщо вступлю, то не зможу вчитися, бо не буде за що. Тому свій вступ я вважав авантюрою, пригодою для 19-річного хлопця.

— Але ж все вдалося! Як ви викручувалися тоді, за що жили?

— Жив у середовищі таких самих студентів, в гуртожитку, харчувався мівіною, шукав халтури, ходив на кастинги, почав щось заробляти. На першому курсі знімався в рекламному ролику відомої мінеральної води, за що отримав свій перший нормальний гонорар — мені заплатили 100 доларів. У мене був від щастя шок, бо це були дуже великі гроші! Я роздав борги, придбав собі пристойне взуття.

— Акторство дуже залежна професія, уявляли себе в іншій сфері чи в бізнесі?

— Часто про це думаю. Під час війни мав деякі плани, але не вийшло поки що. І я щиро заздрю тим акторам, хто має час і можливість побудувати хоча б маленький бізнес. Бо, щоб поставити на ноги навіть невеличку кав’ярню, потрібно в це повністю зануритись, докласти максимум зусиль, присвятити свій час, щоб це працювало ефективно. Але мене більше поглинає акторство.

— Під час війни ви почали знімати «Бандерівське смузі». Продовжуєте зараз цей проєкт?

— На початку війни ми всі були свідками того, як суспільство стало проти орди, як організовувалось ТРО, як люди тракторами крали російські танки, збивали ворожі коптери банками огірків, бабусі труїли ворогів пиріжками, люди з вилами виходили проти колони танків. Це було насправді народне протистояння, яке ми підсвітили з допомогою гумору в «Бандерівському смузі». Це було кіноволонтерство. Всі люди, актори, до кого звертався за допомогою, працювали безплатно. Не відмовив жоден з топових акторів. На початку нам допоміг Андрій Заєць з Кам’янець-Подільського — відомий у своєму місті режисер, відеограф, оператор, продюсер. Потім ми знімали власним коштом, щось люди донатили. Артем Приходько надав павільйон «Вікторія фільм». Ми навчилися планувати процес так, що за одну зміну знімали декілька серій, щоб зекономити на оренді техніки. Все одно було дуже складно, коштів не вистачало. Зараз цей проєкт не знімається. Тому що немає фінансування. Крім того, проєкт виконав свою місію — показав і підтримав громадський спротив. А знімати історії, наприклад про військових, це набагато складніше.

— Де зараз більше роботи — у театрі, чи в кіно?

— Мабуть, активніший театр. Він менш затратний у виробництві. Завдяки тому, що немає гастролей закордонних колективів, для внутрішнього ринку створені тепличні умови. Для тих, хто працює в тилу, залишається не так багато альтернатив, куди піти й що подивитись. А люди прагнуть живого спілкування, ходять в театри, вистави збирають аншлаги та й кінопрокат показує непогані результати.

— На вашу думку, чи потрібно зараз витрачати гроші на кіно, розважати глядача?

— Особисто я вважаю, що це потрібно робити не за державний кошт, шукати альтернативні джерела фінансування й обов’язково створювати якісний продукт. Яким він має бути? Та не потрібно нічого особливого вигадувати, можна зазирнути в минуле, пригадати як суспільство переживало подібні моменти під час Другої світової війни в різних країнах, яким тоді було мистецтво. Понад два роки живемо в інформаційному середовищі війни. Я розумію, що воєнні фільми потрібні для вшанування пам’яті героїв, для їхніх рідних, для підняття відчуття патріотизму і так далі… Але як змусити людину, яка живе у війні 24/7 заплатити гроші, щоб вона дивилася картини про війну? Ця тема травмує багатьох. Думаю, що задача мистецтва зараз — давати надію на нове життя, на кохання, на перемогу, на те, що буде після перемоги, як ми змінилися…

— Що вам дає надію, мотивацію триматись, працювати в нинішніх умовах?

— А хто сказав, що я тримаюсь? Буває по-різному, як і всі, проживаю різні стани. Мотивують реакції та щирі усмішки наших військових, їхні повідомлення зі словами вдячності. Хочеться для них робити щось більше. Якби не було важко, я переконаний, ми обов’язково переможемо.