Круті крутянки

Цю ідею начальник ліцею, полковник Юрій Гусар, виношував давно, а запозичив її, коли відвідував схожі військові заклади в європейських країнах. Там це вже стала практика: жінки в армії не лише нарівні з чоловіками, а й часто є командирами… В Україні ж донедавна панували стереотипи, що місце жінки — виховувати дітей. Про те, що жінка може нарівні з чоловіком опановувати армійську професію, — і мови не було. Але часи змінювались, і країна поступово дозрівала до гендерної рівності у всіх сферах, тож армія не стала винятком. Велика війна ці процеси, зокрема у Збройних силах, пришвидшила. Відтак, якщо жінка може воювати на передовій, то логічно, що дівчата можуть і мусять вступати і вчитися у військових навчальних закладах. Але, окрім стереотипів, які врешті вдалося подолати (бо, за словами пана Гусара, навіть у ліцеї не всі схвально поставилися до нововведення, оскільки переживали, що присутність дівчат розхолоджуватиме хлопців, і «навчання не буде»), треба було створити для дівчат ще й відповідні умови перебування. Зокрема, мають бути окремі спальні кімнати, санвузли, душові тощо. А це додаткові витрати. Врешті-решт завдяки додатковому фінансуванню усі умови були забезпечені, і ліцей оголосив конкурс на прийом дівчат.

Понад п’ять претенденток на одне місце

Юрій Гусар зізнається, був приємно вражений величезною кількістю заявок. Для дівчат пе­редбачено лише 15 місць, а зая­вок було подано майже сто, тож відбір був жорсткий і вступили кращі з кращих.

У всіх абітурієнток був досить високий рейтинг з навчання, багато з них були учасницями, призерками і переможниця­ми різних олімпіад — як освітніх, так і спортивних. До речі, під час вступу вони нарівні з хлопцями здавали спортивні нормативи, серед яких віджим від підлоги мінімум 11 разів. Одна дівчин­ка встановила своєрідний ре­корд — віджалася 40 разів. Юрій Гусар каже, що на тлі хлопців ді­вчата за рівнем навчання, і на­віть фізичної підготовки, поміт­но вигравали.

Юрій Гусар показує мені ку­брик, де живуть ліцеїстки. В кім­наті вісім ліжок, які акуратно застелені. Біля кожного ліжка — тумбочки, де лише підручники і книжки. В кімнаті нічого зайво­го. Біля кубрика кімната з душо­вими, тут же є кілька пральних машин, де дівчата перуть свої речі.

Юрій Гусар знайомить мене з кількома крутянками-новобран­ками.

Анастасія Пожога родом з Харківщини. Батько дівчи­ни був агрономом, коли поча­лась широкомасштабна війна, пішов на фронт доброволь­цем. Торік у березні він загинув у бою на Луганщині. Анастасія каже, коли тато пішов воювати, вона вже тоді почала замислю­ватися щодо військової профе­сії, хоча до початку великої ві­йни вибирала між професією лікаря, юриста чи журналіста. Востаннє дівчина бачила бать­ка на її 15-річчя. Він приїхав на один день спеціально на її день народження, а через кілька мі­сяців прийшла трагічна звіст­ка. «Я остаточно вирішила, що буду вступати у військовий лі­цей. Крім того, мені завжди по­добався Львів», — каже Анас­тасія. Мама спочатку не надто схвально поставилась до вибо­ру доньки, але згодом підтри­мала і навіть вирішила переїха­ти до Львова, щоб бути поруч. Анастасія згадує, що вони зі­брали валізу, купили квитки, приїхали до Львова, винайня­ли квартиру, і через кілька днів вона пішла у ліцей складати вступні іспити. «Коли я дізнала­ся, що вступила, була щаслива і горда». Хоч я у школі була круг­лою відмінницею, та коли по­бачила, який конкурс для всту­пу, подумала, що немає шансів. Але для мене вступ у військовий ліцей був як данина пам’яті тата. Я мусила стати крутянкою, щоб тато мною пишався. Це він мене виховав у патріотичному дусі, пишався нашою країною, і я, як би це голосно не звучало, гото­ва на все заради України".

Юля Дідух з Волині. З ди­тинства мріяла бути кінологом, працювати з собаками, яких дуже любить. Каже, коли вчила­ся у школі, не мала жодної віль­ної хвилинки, бо ходила на різні секції і гуртки. Займалася тан­цями, плаванням, ходила в ху­дожню школу, додатково вчи­ла англійську. Та коли почалася війна, усі захоплення відійшли на другий план. «Загорілась ба­жанням піти на військову служ­бу, щоб потім стати на захист своєї країни». Запитую Юлю, чи є в родині військові. Виявилось, немає. Мама — керівник банку, а тато — директор митної служби.

До речі, на Волині є свій вій­ськовий ліцей. Запитую Юлю, чому туди не подала документи. Каже, закохана у Львів, тож коли в Інтернеті натрапила на сторін­ку Ліцею ім. Героїв Крут, виріши­ла, що буде сюди вступати. Ці­кавлюсь, як батьки сприйняли бажання доньки пов’язати свою долю з армією? «Здивувались. Але вони знають, що зі мною не­має сенсу сперечатися… За­питували, чи розумію, що можу потім потрапити на війну, чи не боюся цього. Я відповіла, що не боюсь, навпаки, готова до цьо­го, бо хочу, щоб наша країна мала майбутнє, а не була поне­волена агресором».

Юля Вішнева родом із Ми­колаївської області. П’ять ро­ків тому батьки переїхали до Вінниці. Юля з династії військо­вих: і батьки, і дядько з тіткою, і брат — усі служать у ЗСУ. Тож Юля вирішила не зраджувати сі­мейній традиції. Ліцей ім. Геро­ів Крут вибрала, коли побачила про нього ролик у Тік-Ток. Також Юля дізналась, що у ліцеї на ви­сокому рівні викладається ан­глійська мова, і це її додатково змотивувало, бо мріє стати вій­ськовим перекладачем.

Ні манікюру, ні косметики, ні прикрас, ні мобільного телефона

Запитую ліцеїсток, як їм пер­ший місяць навчання, чи не важ­ко, чи не переоцінили свої сили. Адже до них вимоги такі самі, як і до хлопців. Крім того, тут суво­ро заборонені усі жіночі радості. Не можна робити манікюр, но­сити прикраси, окрім скромних, ледь помітних кульчиків, косме­тикою також не дозволено ко­ристуватися, максимум, можна трохи підмалювати вії. У всіх лі­цеїсток, хто має довге волосся, однакові зачіски (волосся зібра­но у «ґульку»). Тому на початку розмови вони всі мені були на один штиб. Ліцеїстки, як і хлоп­ці, носять військові однострої. На вулиці обов’язковий головний убір — кепка, в приміщенні її можна зняти.

Також не дозволено користу­ватися мобільним телефоном. Телефон дають лише на годи­ну, щоб зателефонувати рідним чи щось подивитись. Дівчата кажуть, спочатку без телефо­на були як без рук, але швидко звикли і тепер, коли дають теле­фон на годину, виявляється, що він не дуже і потрібний…

Мої співрозмовниці в один голос запевняють, що мораль­но були готові до спартанських умов, розуміли, що в ліцеї - вій­ськова дисципліна. Водночас були приємно здивовані умова­ми проживання. Кажуть, очікува­ли, що будуть жити у казармах і спати на залізних ліжках з пру­жинами, а тут затишні кімнати як у гарному готелі. А харчування навіть краще, ніж було вдома…

Поява дівчат позитивно вплинула на хлопців. Вони ста­ли більш культурними, не вжи­вають ненормативної лексики. Намагаються краще вчитися, щоб звернути на себе увагу лі­цеїсток. Предствниці прекрас­ної половини людства дода­ли ліцею нового імпульсу. Хоча є і такі ліцеїсти-сексисти, які не сприймають дівчат, кажуть, що їм тут не місце. Але таких мен­шість. Більшість до дівчат ста­виться прихильно, з помітною повагою. Тим паче, багато ліце­їсток пішли на секції боксу, кік­боксингу, армрестлінгу та руко­пашного бою.

У перші дні навчання хлопці дарували дівчатам шоколадки та квіти. Навіть своєрідний ре­корд встановили: одній дівчині подарували одразу 20 шокола­док… Є вже і романтичні історії, закоханості. Навіть перші дра­ми, коли двом друзям подоба­ється одна дівчина.

Запитую, чи немає серед ді­вчаток нездорової конкуренції, заздрощів, адже такі речі час­то трапляються у суто жіночих середовищах. А тут вони разом 24 на 7. Кажуть, вже «притер­лися» одна до одної, деякі біль­ше здружилися, деякі не сприй­мають одна одну. Зрештою, як у будь-якому колективі. Але зага­лом атмосфера доброзичлива, намагаються одна одну підтри­мувати.

Дівчата тут швидко дорос­лішають. Поспілкувавшись з ними, я була вражена, наскіль­ки вони усвідомлені і вмотиво­вані. «Я пишаюся кожною ді­вчиною, яка вчиться зі мною, бо вона, як і я, обрала військову справу, такий важкий для себе шлях заради своєї країни», — каже Анастасія Пожога. До речі, саме вона 1 жовтня буде читати урочисту клятву ліцеїста. Впер­ше в історії ліцею клятву читати­ме дівчина…