«На людину накладається тавро плагіатора і її викидають з наукового поля…»
Науковець Дмитро Дроздовський розповів в інтерв’ю «ВЗ» як медіа з подачі конкурентів нищать репутацію
Цього року розгорівся скандал навколо вручення премії ім. Максима Рильського. Один із членів журі, Максим Стріха, був не згідний із присудженням премії науковому співробітнику Інституту літератури ім.
Максим Стріха заявив про неякісний переклад твору, натякав, що автори застосували комп’ютерний переклад… Натомість решта членів комітету підтримали перекладацьку роботу Дмитра Дроздовського й оцінили високоякісне художнє редагування й сам переклад творів із боку Е. Шеппарда.
Деякі ЗМІ з подачі Максима Стріха звинуватили Дроздовського у «плагіаті перекладу», мовляв, робив переклад не сам, а за допомогою, наприклад, штучного інтелекту. На численні позитивні сторони перекладу медіа не звернули увагу.
Дмитро Дроздовський та його колега Ендрю Шеппард із такими обвинуваченнями не погодилися. Державний комітет телебачення і радіомовлення України також не знайшов причин скасувати рішення про премію й пакет було передано до Кабінету Міністрів України, який попросив про додаткову експертизу. Результати експертизи, які були цілком позитивними, було передано на розгляд Кабміну 13 серпня 2024 р. для підпису прем’єр-міністром України Д. Шмигалем.
Утім завдяки цькуванню ЗМІ до Дмитра Дроздовського «приклеїлося» клеймо «плагіатора». Через це під загрозою опинився захист дисертації на звання доктора наук Дмитра Дроздовського у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки у Луцьку (хоча Дмитро здобув і престижні наукові відзнаки за публікацію в журналі, що входить до наукометричної бази Scopus — thehumanities.com/journals/awards)). Члени луцької спецради заявили, «що не хочуть мати справи з цією роботою, бо за нею тягнеться шлейф з плагіату…».
— Саме поняття «плагіат перекладу» — це якась інновація, — каже Дмитро Дроздовський в інтерв’ю журналістці «ВЗ». — Є люди, які говорять, що це переклад нібито з використанням технологій штучного інтелекту… Ми зробили фахову експертизу перекладу збірки дитячих віршів «Ірпінь — мій дім» (див. результати експертизи тут: www.vsesvit-journal.com/curiosities/premiya-maksyma-rylskogo-za-proyekt-dytyachoyi-kulturnoyi-dyplomatiyi-analiz-perekladu/). Так, там є три моменти, які можна було б стилістично покращити. Але кидається тінь на усю роботу і огульно заявляється про «плагіат». Ендрю Шеппард — багаторічний редактор, який досконало знає англійську мову, англійську стилістику. І раптом таке звинувачення. Складається враження, що це елемент маніпуляцій, технологія знищення репутації. На людину накладається тавро і її викидають з наукового поля. Вона навіть не має права на виправлення помилки.
Чи у цьому сутність концепту «академічна доброчесність»? Чи передбачає система академічної доброчесності виправлення помилок? Чи йдеться тільки про осуд і таврування? Хейтери бабраються весь час у справах давноминулого часу, не хочуть бачити змін та позитивних сторін. Ллється тільки негатив і канселинг. Мої статті читають і цитують іноземні дослідники, що можна побачити через інструменти Academia.edu, але в Україні суцільний хейт і роздмухування скандалу з того, що не є «зрадою», як у випадку з нібито причетністю Е. Шеппарда до російського світу.
Служба зовнішньої розвідки перевірила ці закиди і з’ясувала, що ці звинувачення не відповідають дійсності. Чи думали Ярослава Стріха і Максим Стріха про те, як весь цей час Шеппарду? Як це все може відбитися на здоров’ї поважної людини? Навіщо цей бруд виносити у міжнародний простір?
— Чи ви перевіряєте власні тексти на плагіат?
— Тексти пропускаю через комп’ютерну програму, яка перевіряє науковий текст, чи немає плагіату. Якщо є якісь фрагменти плагіату, з’являється інформація про те, що це не авторський текст. Далі мусить бути фахова оцінка експертів.
Скільки би ти не писав фахових наукових статей, скільки б не отримував відзнак, реакція одна — плагіатор. Вийти з цього замкненого кола неможливо. Через поширення неправдивої інформації у медіа та у соцмережах формується суспільна думка. На всю книжку «Ірпінь — мій дім» три неточності у перекладі — а скандал такий, що весь переклад — «плагіат». Хтось навмисно це роздмухує…
— Ваші колеги-науковці стикалися з подібним «тавруванням»?
— Не думаю, що це сталося тільки зі мною… Академічна доброчесність працює у режимі таврування, але не працює у режимі відновлення репутації, щоб науковий світ міг сказати: так була проблема, чи не було? Чи академічна доброчесність не передбачає виправлення ситуації, а тільки осуд у режимі «спаленої землі»?
У нас справді є серйозні проблеми у науці. В Інтернеті можна замовити за гроші дисертацію, дипломну роботу, маґістерську, є індустрії, які пропонують такі послуги. Цим масово користуються. Але це питання навіть на законодавчому рівні не врегульоване.
Можливо, мій випадок пов’язаний з особистою неприязню… Коли я був членом комітету Шевченківської премії (президентом України тоді був П.Порошенко. — Авт.), у медіа було багато критики на мою адресу після того, як я подав на премію кандидатуру історика, професора, директора Гарвардського українського наукового інституту Сергія Плохія. Він пише чудові монографії, які є бестселерами. Я отримав величезну кількість хейту у медіа. Плохій начебто неправильно тлумачив кількість жертв Голодомору, відтак, він — «фальсифікатор». Якщо я подаю таку кандидатуру, значить я теж «фальсифікатор».
Для мене Сергій Плохій — науковець світового рівня. Юрій Щербак, який на той час очолював Шевченківський комітет, намагався максимально підняти престиж премії ім.Т.Шевченка. Це була його стратегія. Така постать, як Сергій Плохій, цьому сприятиме. Але я став частиною цієї медіавійни.
— Як переконати громадськість, що у вашій роботі дійсно немає плагіату? Які можете навести аргументи?
— Мою дисертацію читав літературознавець, професор Київського університету ім. Тараса Шевченка Юрій Ковалів, який поставив підпис, що плагіату немає. Є незалежне експертне коло, яке цю дисертацію читало у Києві, вони рекомендували роботу до захисту.
Знаєте у чому ще може бути проблема? Доктори наук, які багато років були членами спецради, це люди солідного віку. Вони все життя працювали в культурі слова, думки, яка не була настільки, як сьогодні, комп’ютеризована. І вони, можливо, до кінця не розуміють, як працюють ці електронні системи перевірки.
У Луцьку — єдина спецрада на здобуття доктора наук. Наука в Україні звузилася. Війна, деякі науковиці виїхали із країни. Нині важливо у суспільному полі акцентувати на тому, що академічна доброчесність — це не тільки виявлення проблеми, а й можливість її усунення.
Торік у мене був скандал з львівським літературознавцем, керівником Дому Франка Богданом Тихолозом. Він звинуватив мене у плагіаті, що я, мовляв, не зробив посилання на його твори. Мова йшла про мою роботу 2006 року. Хтось опублікував фрагмент, по суті, давньої школярської студії на російському сайті, де сьогодні представляють роботи «науковців русского міра у світі»… Якийсь нонсенс. Що у такому випадку має робити автор? Мені потрібен був час, аби знайти оригінал видання. У ньому десятки посилань на Богдана Тихолоза, чию концепцію я поширив із покликаннями на автора! Я дістаю з архіву школярську книжку і кажу: «Колеги, дивіться, посилання є…». Але це вже нікого не цікавить…
Науковець не може обіграти інформаційний простір. Коли новини підхоплюються, відбуваються репости, все перепоширюється. Є відома цитата прем’єр-міністра Великобританії Вінстона Черчилля: «Брехня встигає обійти півсвіту, поки правда одягає штани».
— Який бачите вихід із цієї ситуації?
— Я за те, аби захист моєї дисертації був публічним (Тема дисертації Дмитра Дроздовського — сучасний британський роман, його філософські й естетичні константи, наративні параметри. — Авт.). Але, на жаль, поки що я цієї можливості позбавлений.
Є така приказка, що українці дуже люблять сваритися між собою: «Де два українці — там три гетьмани…». У цій науковій історії цей принцип, на жаль, спрацьовує.
— Знаю, ваші батьки живуть у США, але ви залишились в Україні…
— Я не мислю свого життя без України. Так само як і без науки! Коли почалась повномасштабна війна, з перших днів, я працював у проєкті «Інформаційна оборона» (https://t.me/info_defense_ua) колишнього міністра молоді та спорту України Ігоря Жданова. Я робив щоденні переклади англійською мовою про злочини рашизму, зокрема, для іноземних парламентарів, партнерів України, які надавали зброю Україні. Кожен із нас хоче щось зробити, щоб допомогти. І коли ти стаєш об’єктом якихось звинувачень, агресії, хейту — це боляче в ситуації війни, коли важливо консолідувати наратив спротиву й діяти разом, бо ворог у нас спільний.
— Чи існує корупційна складова під час захисту наукових робіт?
— Я з цим не стикався… Знаю, що науковці платять за публікацію наукової статті у спеціалізованих виданнях по 800−1500 доларів. Якщо потрібно п’ять публікацій для захисту дисертації, набігає досить велика сума. Це частково перетворюється на бізнес…
— Є науковці-колеги, які вас підтримують?
— У науковому середовищі відбувся своєрідний розкол. Я відчуваю підтримку від науковців, які вже не є членами спецрад. У Києві у Шевченковому університеті спецраду з теорії літератури, з зарубіжної літератури (її очолював дійсний член НАН України, проф. Р.П. Радишевський) розформували, а нову так і не змогли створити. Були різні життєві обставини: хтось відійшов у засвіти, хтось виїхав з країни…
Захист дисертацій із теорії літератури можливий у Луцьку, у спецраді Волинського національного університету імені Лесі Українки, яку очолює шановна професорка Марія Моклиця. Я думав, що допуск до захисту буде ковтком свіжого повітря й можливістю рухатися вперед, щоб із новою енергією консолідувати науковий світ і продукувати нове знання… Але члени спецради не хочуть допускати до публічного захисту дисертації. Через репутаційний шлейф, який, за словами науковців, є загрозливим для університету. Хоча тільки за умов публічного захисту й правдивого обговорення наукового внеску могла б відбутися фахова розмова й поступ у науковому плані. Ось тоді відбувся б справді поступ у науковому плані.
Дуже хочеться поставити крапку в історії з премією ім. М. Рильського, щоб справедливість перемогла. Я всім серцем переживаю за Е. Шеппарда, який гідний цієї відзнаки за те, що зробив для України в царині перекладу (перекладав твори Ю. Бережко-Камінської, М. Міняйло та ін.).
Коментар для «ВЗ»
Максим Рильський, онук поета Максима Тадейовича Рильського
— У цьому виданні був досить примітивний текст. Це спогади дітей, які описали те, що вони пережили під час окупації Ірпіня. Без особливих журналістських чи письменницьких прикрас. І воно було дослівно перекладено, як це описує 10−15-річний підліток. Моя особиста думка, переклад цієї книги заслуговує на відзначення. Я за неї голосував.
— Ви думаєте, що Дмитро Дроздовський використав штучний інтелект під час перекладу?
— Він англійську мову знає. Враховуючи те, що Дмитро Дроздовський після цього проводив аналіз перекладу, до речі, у США, професор одного університету дав оцінку: «Англійською це сказано правильно». Іноді буває, що українською перекладаєш, одне слово має одне значення, і те саме слово має інше значення. Дитина пише, наприклад, «я пережила страшні муки, страх, чи залишусь я живою, чи ні»… Це ж не художній твір. А у положенні написано, що розглядаються на присудження премії художні твори, які мають перекладатися літературною (художньою мовою)… Але премії цього року ніхто так і не отримав…
— Автор ніяк не може зрозуміти, що це за визначення «плагіат перекладу». У цьому його, власне, звинувачують…
—
