«Якщо не будемо розповідати про нашу історію, то замість нас це робитиме росія»

13 жовтня у рамках ювілейного 40-го Варшавського міжнародного кінофестивалю відбудеться світова прем’єра документального фільму «Сімейний альбом» режисерки Марини Ткачук — про історичні паралелі між Голодомором та сучасною війною росії проти України.

Фільм «Сімейний альбом» — один з переможців Мистецького конкурсу державного підприємства «Мультимедійна платформа іномовлення України» на виробництво серіалів та фільмів сучасної тематики, який відбувся в 2023 році. Стрічку створено у співпраці з Національним музеєм Голодомору-геноциду та Українським культурним фондом. Окрім того, за підтримки УКФ, фільм вже перекладено та озвучено п’ятьма мовами: англійською, польською, німецькою, французькою та іспанською, що дає можливість пропонувати фільм для перегляду у різних країнах світу.

Виробництвом фільму, на замовлення ДП «МПІУ», займалась компанія «Гуд Монінг Дистрибьюшн». Продюсер — Андрій Корнієнко. Про це журналістці «ВЗ» розповіла режисерка фільму «Сімейний альбом» Марина Ткачук.

— Якщо не будемо розповідати про нашу історію, не будемо казати правду, то замість нас це робитиме росія. Так, як вона це робила багато років поспіль, і продовжує робити, — сказала журналістці «ВЗ» Марина Ткачук.

— З чого усе почалося?

— Я завжди цікавилася історичною тематикою. Мій попередній документальний фільм «Три Івани» був знятий 2018 року і також був на історичну тему. У ньому ми розповідали про українців, яких радянська влада депортувала до Казахстану, де сотні тисяч людей відбували покарання у таборах смерті. Тема радянських репресій, поневірянь українського народу для мене завжди була болючою, тому мені хотілося якомога більше про це розповідати.

Був 2022 рік, кінець листопада — дні, коли ми вшановуємо пам’ять жертв Голодомору. На сайті Музею Голодомору-геноциду я побачила інформацію про те, що до чергових пам’ятних днів там презентуватимуть виставку «Камера, яка бачила Голодомор». Мене це дуже зацікавило.

Довідалася, що до Києва приїхала фотохудожниця з Великої Британії Самара Пірс, яка привезла до столиці України фотокамеру свого прадіда Александра Вінербергера — австрійського інженера-хіміка, який протягом 19 років перебував у срср, працював на хімічних підприємствах.

Вінербергер відомий тим, що, опинившись у Харкові, створив, зберіг і зміг передати до Австрії світлини Голодомору 1932−1933 років. І тепер це чи не єдині фотосвідчення тогочасного геноциду українського народу. Самого ж Вінербергера називають «головним фотографом Голодомору».

Своєю камерою він таємно робив фотографії про штучний голод в Україні, хоча й розумів, що ризикує життям.

Директорка Національного музею Голодомору Леся Гасиджак, пригадую, тоді сказала, що ця камера — найцінніший артефакт в історії Голодомору. Окрім неї, Самара Пірс привезла на виставку до Києва альбом з автентичними фотографіями свого прадіда. Серед них, зокрема, є найвідоміше фото — портрет дівчинки, яким ілюструють майже всі повідомлення, публікації, пов’язані з Голодомором. Ми всі бачили ці фото, але далеко не кожен знає, хто їх колись зробив.

— Самара, як і її прадід, фотограф?

— Так. Вона професійна фотохудожниця. Я подумала, що це було б дуже символічно, якби Самара зробила власні фотографії про сучасну війну, про те, що відбувається з нами. Якщо вона поїде у Харків і зробить на тих самих землях фотографії, що перегукуються з тими світлинами, які робив її прадід, це буде дуже промовисто. Александр Вінербергер жив у Відні, знав кілька іноземних мов, під час Першої світової війни був мобілізований до армії, але воював не довго, бо потрапив у полон до росіян. Там і вивчив російську мову. Більшовицька влада, дізнавшись про унікальні знання Вінербергера, переконала його у можливості співпраці. Одна з «пропозицій» полягала у тому, що він повинен був поїхати до Харкова і там поставити на рейки завод з виготовлення пластмаси.

— Так виглядає, що він приїхав до Харкова у розпал Голодомору?

— Так. Коли Александр Вінербергер приїхав, то побачив на вулицях трупи, кілометрові черги до магазинів, голодних і мертвих дітей. Він їздив за межі Харкова — у селах ставав свідком жахливих картин із масовими похованнями. Побачене Александр Вінербергер фіксував на фотокамеру. Він був дуже розумним чоловіком, робив правильні висновки з того, що бачив, усвідомлював, який це «Робітничий рай» — саме так іронічно підписав одну зі своїх фотографій, що дисонувало з тією картиною, яку пропагувала офіційна влада. У фільмі, окрім фотографій, ми використали і спогади інженера Вінербергера, перемежували їх із враженнями Самари Пірс — головної героїні картини. Зізнаюся, ми самі були шоковані тим, наскільки все повторюється зараз. Особливо в деокупованих селах Харківщини, в Ізюмському районі, де у лісі ми знімали місця масових захоронень закатованих росіянами українців, або села, зруйновані вщент, де майже нема живої душі. Спогади Александра Вінербергера — про такі ж самі порожні села. Тобто дві паралелі у нашій історії, але з різницею у часі майже 90 років — між Голодомором і сучасною війною. На тих самих землях українці потерпають від того ж самого ворога. І його мета — незмінна.

Чоловіки в Ізюмі нам розповідали, як вони збирали трупи людей, знайдені на вулицях, привозили в ліс на околицях міста і під дулом автоматів російських агресорів ховали те, що залишилося від людей. Коли ми читали спогади Вінербергера про масові поховання 1932−1933 років, то відчували: це один в один схоже на те, що відбувалося на Харківщині у час великої війни.

— Чи не боялася Самара їхати на Харківщину?

— Насправді, Самара дуже відважна. Її чоловік — колишній військовий, воював в Іраку та Афганістані. У нашому фільмі є епізод, де її чоловік навчає Самару, як користуватися турнікетом. Самара мала при собі аптечку, була готова до різних моментів, адже приїхала у країну, у якій йде війна. Звісно, у Харкові не так, як у Києві чи Львові, коли сирена сповіщає про повітряну тривогу. У Харкові спочатку прилітає, а потім виє сирена. Попри це Самара жодного разу не сумнівалася у своєму намірі зніматися у нашому фільмі й робити власні фотографії.

Самара Пірс захоплюється українцями, нашою мужністю і незламністю. І навіть зробила собі татуювання у Києві — тризуб на плечі (у фільмі є такий епізод). З цим тату вона після зйомок повернулася до Лондона. У Харкові Самара допомагала волонтерам випікати хліб, який разом із ними потім везла в одне зі зруйнованих сіл Ізюмського району, де усі поля заміновані й фермери не можуть на них працювати. А найбільше її зворушив той факт, що люди повертаються у рідні села, попри те, що їхні будинки зруйнували російські агресори.

— Всесвітня прем’єра «Сімейного альбому» відбудеться на міжнародному кінофестивалі класу, А у Варшаві. А куди ще поїде «Альбом»?

— У Варшаві «Сімейний альбом» матиме чотири покази, а потім буде мандрувати різними країнами. Маємо вже запрошення з Чехії, Німеччини, Франції, Австрії. Наш фільм хочуть показати у різних країнах: від Південно-Африканської Республіки та Аргентини до Японії. Коли ми робили цей фільм, орієнтувалися саме на закордонного глядача.

Документальними фільмами, знятими в Україні про війну, насправді важко здивувати саме українців. Адже найбільш вражаючий документальний фільм ми щодня бачимо з власного вікна. Натомість багато іноземців не знають про нашу історію, про те, що ми пережили і про те, що ми переживаємо зараз. Ми розповіли у фільмі простими словами про те, чому стався Голодомор, чому теперішня війна не триває десять років, а має значно глибше коріння. Про те, що нас намагаються знищити як тоді, так і зараз, російські агресори — це було для нас, творців фільму, головною метою.

— А коли ми зможемо подивитися «Сімейний альбом»?

— У Києві прем’єра фільму відбудеться 21 листопада в Українському домі, а потім він поїде містами України. Буде також і телевізійний його показ та невеличкий кінопрокат.