Московські кати боялися кобзарів, бо знали — у кобзарстві зберігається генетичний код українців

20 вересня у Львівському палаці мистецтв відкрили виставку «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине», присвячену памʼяті українських кобзарів, яких знищила радянська влада у 1930-х роках.

Енкаведисти під виглядом боротьби із жебрацтвом оголосили війну кобзарям. У 1920 році знищили кобзарів на підставі указу «Про заборону жебрацтва». І зробила це радянська влада без суду і слідства — на місці. А у 1933 році кобзу і бандуру назвали «класово-ворожими».

Чому радянська влада так боялася кобзарів?Могутня сила їхнього слова, їхньої пісні не давали українцям впасти у безпам’ятство. Колоніальний російський режим століттями намагався знищити їх фізично та ідеологічно, через це і спотворювали історію кобзарів. Той образ кобзаря, який ми мали запам’ятати, — це сліпий жебрак-каліка з поводирем, а сам інструмент — символ тягаря. Московські кати розуміли, що у кобзарстві зберігається генетичний код українців. Досі до кінця не розкрито історію знищення кобзарів на Харківщині, переслідування їх на Кубані, репресії бандуристів на Галичині та на Волині наприкінці 40-х років минулого століття.

У 1934 році радянська влада організувала збір кобзарів, яких запросили на з'їзд Академії Наук до Харкова. Офіційно цей захід мав на меті зібрати усіх народних музикантів для реєстрації та обговорення їхньої діяльності у нових радянських умовах. Та замість цього кобзарів вивезли у ліс і розстріляли, а декого — до таборів.

Як розповіла на відкритті виставки «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» керівник колективу бандуристів «Гамалія» Тетяна Шаленко, цілий рік разом з відомим художником, заслуженим діячем мистецтв України Орестом Скопом та іншими натхненниками працювали над цією темою, яка і досі малодосліджена — про роль кобзарства в історії державотворення.

«Кобзарі були справжніми носіями української душі, їхні пісні доносили правду, яка формувала національну свідомість. Із ХV століття кобзарство стало важливим елементом української культури. Ми прагнемо розвіяти стереотипи імперського режиму, відкриваючи багатство цього культурного явища для сучасників», — сказала пані Тетяна.

На виставці представлено картини митця Ореста Скопа та понад 30 плакатів студентів кафедри графічного дизайну та мистецтва книги Національного університету «Львівська політехніка», а також студентів Харківської державної академії дизайну та мистецтв на тему «Розстріляного відродження». Долучилися до організації проєкту представники Музею історії міста Кам’янське. А в експозиції - картини професійних художників з усіх куточків України.

Насправді, виставка «Наша дума, наша пісня не вмре, не загине» — дуже сильна, емоційно наповнена. Це не оглядова річ — прийшли, подивилися і пішли. Виставка спрямована на те, щоб люди задумалися не лише про те, чому вбили кобзарів, а й чому вбили Леонтовича, Івасюка, Білозіра, чому мова — це важливо. Виставка об'єднала митців з різних куточків України. Роботи, представлені у Палаці мистецтв, свідчать про силу українців, любов до своєї Батьківщини і культури.

— Цьогоріч виповнюється 90 років від тої трагічної дати, коли стратили кобзарів, — сказав журналістці «ВЗ» Орест Скоп, який, на жаль, через хворобу не міг взяти участі у відкритті виставки. — Для мене особисто ця кругла дата важлива — її не можна забути, затерти. Бо, на жаль, деякі події, що пов’язані з нашою культурою та історією часто «проходять мимо».

Є така тенденція — якщо не зауважили, значить, все гаразд. Я над цією темою працював 40 років. Ще у 80-ті роки почав малювати на кожну душуодного кобзаря чи мамая. Тож виставку було організовано не на порожньому місці. Робота з організації виставки тривала майже два роки. Це не було так — хтось щось приніс, хтось щось надіслав… Я працював зі студентами Академії друкарства, які зробили масу плакатів, і для них відкрився новий світ, бо ж вони не знали цієї теми. Тетяна Шаленко їм читала лекції, і вони довідалися багато про кобзарів. І у Тернопіль їздили — проводили зустрічі з художниками, які також до цієї виставки готувалися майже рік. Скульптор Роман Кикта, який зробив барельєфи, і художник Петро Сипняк, який створив і Леонтовича, і Білозіра, і Василя Сліпака, — долучилися до теми про вбивствоукраїнської пісні. На жаль, тенденція вбивства української пісні триває і досі.

— Серед інших робіт побачила унікальну річ — величезне полотно, щоб зроблене з клаптиків тканини. Що це таке?

— Мені було приємно, що з моєї картини зробили таку красу. Знайшли мене по інтернету і запропонували співпрацю у відкритті виставки. Це великий жіночий проєкт представниць з Кам’янця-Подільського, Лондона, Києва, Польщі. 42 жінки шили таке панно, розміром 2,5 на 6,5 метра. Цей вид мистецтва називається печворк — техніка шиття речей з клаптиків тканини. Я зробив ескіз цієї картини, і кожна з них робила свій квадратик, потім усе звели докупи і зшили. Загалом працювали над цим панно майже рік. Ці майстрині обіцяли приїхати на закриття виставки. Потім ця робота поїде на виставки у Німеччину і США.

— Не можу не запитати про ваших кобзарів-євангелістів…

— В історії є біблійні євангелісти, які описували життя Христа і події того часу. Кобзарі у своїх думах при бездержавності, обкраданні нашої історії зберегли історію України. Іншими словами, вони — як українські євангелісти. Саме завдяки їм збереглася наша ідентичність. Тарас Шевченко формувався на кобзарських думах. Мазепа і Богдан Хмельницький грали на бандурі, а після знищення Січі бандура перейшла у стан бідних, на бандурі грали жебраки. Але завдяки бандурі, кобзі та людям, які грали на цих інструментах, була збережена історичність. Бандурист з Кубані Антін Чорний писав, що бандура — четвертий символ України. Має бути Тризуб, жовто-блакитний прапор, гімн і бандура, яка об'єднує усіх українців у світі. А коли ми об'єднані, ми — сильні, незламні і нас нікому не вдасться знищити. Про це маємо пам’ятати і розповідати прийдешнім поколінням.