«Нападом сотні УПА на костел керував такий собі Василь Левочко. Через рік з’явився в мундирі капітана нквс…»

Останніми місяцями відчутно піднялася температура польсько-українських відносин. Деякі політики у Варшаві зробили гострі заяви щодо Волинської трагедії 1943 року. Мовляв, якщо українці не визнають своєї вини, їм не бачити ні ЄС, ні НАТО… Чому у складний період війни поляки порушують проблему, яка здатна зруйнувати приязні відносини між нашими народами й зіграти на руку ворогові? Відповіді на це та інші запитання ми хотіли почути від авторитетного фахівця українсько-польських відносин — професора Львівського національного університету ім. І. Франка й Варшавського університету, доктора історичних наук Богдана Гудя, автора книги «Від Люблінської унії до волинських масакр».

— Важко сказати, чим саме зумовлено таку гостру реакцію наших сусідів на давні історичні події, — каже науковець. — Прав­доподібно, багато що криєть­ся у внутрішній політиці Поль­щі й пов’язане з боротьбою між різними угрупованнями поль­ського політикуму — тобто між правлячою та колишньою коалі­ціями. Очевидно, даються взна­ки й майбутні президентські вибори в Польщі, які або дозво­лять сучасній коаліції зміцнити владу, або ж похитнуть її стано­вище, якщо главою держави ви­беруть представника «правиці».

Для розуміння того, що від­бувається у польсько-україн­ських відносинах, треба мати повну картину. До нас доходять певні уривкові дані про якісь непорозуміння на найвищому рівні, про начебто не дуже ко­ректну розмову президента Зе­ленського з главою МЗС Польщі Сікорським. Зрештою, може­мо порівняти частоту зустрічей президентів України та Поль­щі у перший період війни й зна­чне охолодження їхніх стосунків останнім часом…

— Як на державному рів­ні раз і назавжди дійти згоди з нашими сусідами у волин­ському питанні, як перегор­нути цю складну сторінку і припинити взаємні докори?

— Повного порозуміння, на­певно, ніколи не буде. Тому що погляд українців і поляків на нашу історію є діаметрально протилежним. Я завжди закли­каю пам’ятати крилату фразу знаного польського інтелектуала Юзефа Мацкевича «Тіль­ки правда є цікавою». Тільки на правді можемо збудувати наші дружні взаємовідносини. Бо, як казав Папа Римський Іван Павло І І, «правда вас визволить».

Однак правда повинна ви­зволити не тільки українців, а й поляків. Якщо хочуть порозу­міння з українцями, змушені бу­дуть переглянути складні сто­рінки наших взаємовідносин, пам’ятаючи, що «білих і пухнас­тих» не буває… Так само і укра­їнці повинні прийти до розумін­ня того, що поки в нашій землі лежатимуть тисячі останків не­похованих жертв протистояння поляків і українців у роки Другої світової війни, не зможемо вва­жати себе християнами до кін­ця. Бо християнський обов’язок — забезпечити це поховання.

Які б не були непорозумін­ня на найвищому рівні, має­мо розуміти, що коли зніметься проблема, яка стосується со­тень тисяч поляків і українців, це значно зблизить наші пози­ції. У нинішній складний період війни повинно спрацювати по­чуття самозбереження. Йдеться про «союз зі страху» — як образ­но можна назвати, наприклад, Варшавський договір 1920 року. Власне цей «союз зі страху», коли страх є доброю платфор­мою для порозуміння, повинен визначати, в якому напрямі ру­хатися обом нашим країнам.

За словами відомого укра­їнського еміграційного істори­ка Івана Лисяка-Рудницького, який оцінював волинські по­дії, «озвіріння було по обидва боки». Якщо цього не зрозуміємо, буде дуже важко погодити наші підходи до того, що стало­ся у 1943−1944 роках на теренах Волині й Східної Галичини.

— Що, на вашу думку, при­звело до тих страшних на­слідків? Чи можна було цим «масакрам» запобігти?

— Я займаюся досліджен­ням ґенези «волинських подій» і не погоджуюся з тим, що жи­телі волинських сіл 1943 року були «одурманені» націоналіс­тичною пропагандою та ідеоло­гією. Натомість нагадую нашим сусідам, що Волинь, починаючи від кінця ХVIII століття, перебу­вала під впливами спочатку ро­сійської імперії і польських зем­левласників, а пізніше — Другої Речі Посполитої і комуністичних структур, які активно розвива­лися на теренах колишньої Во­линської губернії. Напередодні Першої світової війни всі жителі Волинської губернії, тобто «ве­ликої Волині», включно із Жи­томирщиною, були вписані до «Союзу русского народа», або інакше — «чорної сотні». На Пра­вобережній Україні (у Волин­ській, Подільській, Київській гу­берніях) в рядах «чорної сотні» було близько 500 тисяч бойо­виків, своєрідних «тітушок», за­вжди готових до погромів. Це під їхнім керівництвом у 1917−1918 роках українські селяни зрівняли із землею квітучу зем­леробську цивілізацію, яка існу­вала на Правобережжі. Це було те, що я назвав у одній зі своїх книг «загибеллю польської зем­левласницької Аркадії».

Свого часу сотник УСС Дми­тро Вітовський і відомий пись­менник Улас Самчук зазнача­ли, наскільки темною, забитою у ті часи була Волинь. Націо­нальної самосвідомості там не відчувалося. Вітовський 1915 року намагався агітувати волин­ських дядьків вступати у ряди Січових стрільців, щоб бороти­ся за Україну, але почув від них: «А-а-а, було би лучше, якби ро­сія повернулася. Тоді землі було б, може, більше. І водка потані­ла би…». Різниці між руськістю і «русскостью» вони не помічали. Тому 1920 року волинські дядь­ки в рядах совітської Першої кін­ної армії воювали проти поляків. Воювали так завзято, що здиву­вали навіть бувалих будьонівців. Про це у своїх спогадах писав більшовицький комісар Ісаак Бабель…

У міжвоєнний період на Во­лині розвивалася комуністична агітація. Націоналістичних впли­вів, по суті, не було. Як згаду­вав відомий комуністичний діяч, а пізніше радянський дисидент Данило Шумук, 1934 року у Ко­вельській тюрмі сиділо 200 в’язнів, з них 196 — комуністи!!! Ще 1925-го комуністи напрацю­вали план «другої пролетарської революції» на Волині. Цей план передбачав знищення поль­ських поселень та їхніх жителів і приєднання Волині до радян­ського союзу. Особливо заго­стрилася антипольська агітація у 1939−1941 роках, коли на ці те­рени прийшла червона армія. Її, до речі, місцеве населення зу­стрічало тріумфальними арка­ми й гаслами «Слава Сталіну!», «Слава Ворошилову!», «Слава Тимошенкові!» (маршал срср Семен Тимошенко — радян­ський воєначальник, у вересні 1939-го очолював Український фронт під час вторгнення до Польщі, внаслідок якого терито­рії Галичини, Волині та теперіш­нього заходу Білорусі були при­єднані до срср. — Авт.).

Розчарування прийшло швидко. Але оці комуністич­ні впливи, безперечно, форму­вали антипольські настрої. Що цікаво: і антипольська більшо­вицька, і українська націоналіс­тична пропаганда, яка розви­валася з другої половини 30-х років, мали спільну мету. Кому­ністи казали волинянам: якщо хочете домогтися соціально­го визволення, треба знищи­ти гнобителів — поляків. Своєю чергою, націоналісти казали: якщо хочете здобути Українську державу, треба знищити тих, хто не дає вам жити у національній державі. Тими, хто «не давав», знову ж були поляки…

1943 року один із діячів УПА у своєму рапорті центральному проводу писав: волинський се­лянин нібито хоче незалежної Української держави, але бачить її у дуже специфічний спосіб — як шматок кращої землі ближче до села і як черевики на ногах сво­єї дитини. Власне оцю «зазем­леність» волинського селянина націоналісти використовували способом, подібним до більшо­вицького. 1943-го Клим Савур підписав так званий земельний декрет УПА, згідно з яким зем­лю колишніх польських землевласників і колоністів-осадників передавали волинським селя­нам. Так було повторено крок «таваріща лєніна» 1917 року, його декрет про землю…

— Кажуть, у польських архі­вах є документи, які свідчать на користь українського трак­тування волинських подій…

— В Архіві нових актів і у бібліотеці Варшавського універ­ситету є звіти польського підпіл­ля, а у них знаходимо дещо іншу версію розвитку подій на Воли­ні 1943 року. Польські дослід­ники твердять, що все розпо­чалося після поразки німців під сталінградом. Тоді, мовляв, ке­рівництво УПА вирішило при­скорити хід подій, боротьбу за незалежну Українську державу. А от у тих документах вказано, що поштовхом до загострення ситуації став конфлікт між емі­граційним урядом Другої Речі Посполитої у Лондоні і радян­ським урядом. Польський уряд заявив, що співпрацюватиме із совєтами тільки на основі кор­донів 1 вересня 1939 року. Со­вєти ж у заяві тасс відповіли, що поляки — імперіалісти, і тому, мовляв, треба захищати право «єдинокровних братів українців і білорусів» жити у національних державах. Після цього ситуація загострюється…

Те, що відбувалося на Воли­ні, свідчить про дуже сильну ін­фільтрацію українського підпіл­ля агентами радянського нквс. Про це писала діячка ОУН Ма­рія Савчин («Марічка») у сво­їх спогадах. Про це мені розка­зував і пан Яблонка, колишній працівник музею Юзефа Піл­судського у Варшаві, виходець із Кременеччини. Зі слів цьо­го історика, його земляки стар­шого віку згадували, що 1943 року в околицях Кременця від­бувалися таємні зустрічі ен­каведистів зі своїми агентами в УПА. Крім того, достеменно знаємо, що нападом сотні УПА на костел у Порицьку (тепер — Павлівка) керував такий собі Василь Левочко, який через рік з’явився у тій самій місцевості у мундирі капітана нквс прикор­донної служби. Ще через рік в околицях Грубешова його вби­ли упівці — як зрадника і воро­жого агента…

Польські документи засвідчу­ють, що взимку 1944 року кре­менецька УПА розкололася: прорадянська частина пішла на з’єднання із совєтами, а націо­налісти подалися на Захід. Таки­ми були масштаби енкавеесів­ської агентури у рядах УПА.

Зрештою, документ поль­ського підпілля серпня 1943 року виразно стверджує, що у винищенні поляків на Волині були зацікавлені передусім со­вєти: мовляв, не буде поляків — не буде підстав ставити питан­ня про кордони 1 вересня 1939 року.

— Що саме спонукало вас узятися за досліджен­ня складних сторінок у поль­сько-українських відноси­нах?

— 1998 року разом із поль­ськими колегами ми створили фільм «Важке братерство» — про союз Пілсудського і Петлюри. Пізніше, з огляду на розвиток українсько-польських відносин, я почав цікавитися, чому Піл­судському і Петлюрі не вдало­ся 1920 року залучити правобе­режне українське селянство до походу проти радянської росії. І так дійшов до подій 1943 року. За визначенням французького історика Даніеля Бовуа, корені того, що сталося на Волині, слід шукати у жахливих реаліях жит­тя у кріпосницьких селах першої половини ХІХ століття. В Івана Франка є стаття «На нашій, не своїй землі», де описано, які жа­хіття чинили польські поміщики щодо своїх українських підда­них. Це насильство формувало у відповідь контрнасильство…

Те, що відбулося 1943 року на Волині, значною мірою було подібне до селянської війни. До антипольської акції УПА приєд­налася маса волинського се­лянства, яке хотіло повторити те, що воно частково вже зро­било у 1917−1918 роках, зни­щивши велике польське зем­леволодіння на значній частині Правобережної України. Із цим погоджується відомий поль­ський історик Влодзімєж Менджецький. На його думку, волинські селяни хотіли «do cna» (дощенту) знищити панський світ, з яким перебували у конфронтації. Для них польські се­ляни були частиною цього пан­ського світу. Тому вбивали і їх…

Зверніть увагу: у Східній Во­лині, на схід від колишньо­го польсько-радянського кор­дону, антипольських акцій не було зовсім. Тому що там міс­цеві українські селяни не від­чували жодної ворожості до польських селян, разом із яки­ми пройшли жахіття радянсько­го терору 1932−1933 та інших років. Це дозволяє зрозуміти, чому, власне, таким жахливим був антипольський терор на За­хідній Волині у 1943 році.

І на завершення. Мій бать­ко походить із переселен­ців — села Маковиська, що під Ярославом. Але він ніколи не виховував мене в антиполь­ському дусі. Казав: «То був та­кий час». І не бачив жодних під­став мати якісь претензії до сучасних поляків і до Польщі. Багато його польських візаві не сприймає такого підходу, тому й бачимо в них такі сильні анти­українські настрої…

А тим часом…

Президент Польщі Анджей Дуда гостро відреагував на сло­ва міністра оборони Владислава Косиняка-Камиша, який за­явив, що Україна не зможе стати членом ЄС без розв’язання волинського питання. «Я хотів би знати, що конкретно мають на увазі міністри, прем’єр-міністри, коли роблять такі заяви. Це складні питання, в тому числі й для самих українців, на які треба зважати, які роками замовчувалися», — сказав він. На переконання глави польської держави, росіяни та їхній прези­дент напали на Україну, щоб зупинити її інтеграцію в ЄС. Тому, за словами Анджея Дуди, кожен, хто говорить, що збирається заблокувати вступ України до Європейського Союзу, тим са­мим «вписується в політику володимира путіна».