«Свої перші 10 кілометрів на протезі я пробіг у США — за Україну»

На телебачення Олександр Швачка потрапив завдяки проєкту ветеранських змагань «Сильні України» і завдяки Федерації стронгмену, яка долучила його до тренувань, а потім до змагань. Цей ветеранський проєкт гуртує спільноту ветеранів, створює ветеранське середовище, що об’єднане зі спортом. Після поранення і ампутації захисник України з позивним Вовк змінив автомат на мікрофон і у «Ранку у великому місті» розповідає разом з Юлією Зорій, Сергієм Лиховидою та Григорієм Германом останні новини на каналі ICTV2.

— Олександре, як потрапили на телебачення? У вас був кастинг і ви на ньому всіх обійшли?

— На телебачення потрапив саме завдяки проєкту «Сильні України» — це змагання для ветеранів. Часто давав там коментарі, а співробітники ICTV мене помітили. Подзвонив Андрій Слободян та запросив пройти кастинг на телеведучого. Звісно, я не відмовився, оскільки для мене у цьому, в першу чергу, є соціальна мета — мотивація таких, як я, і робота з нашим суспільством.

— Як виглядав цей кастинг?

— У перший день — візитівка, коротко про себе, далі текст, який треба було розповісти своїми словами. Це був перший етап. На другому етапі ми працювали вдвох з Григорієм Германом, на третьому до нас додалася ще Юлія Зорій.

— Що було найважчим на самому початку?

— Найважчими були переживання відповідальності. Об’єктиву камер я не боюсь, бо певний час часто даю коментарі, інтерв’ю. Тому камера мене уже не лякає, хоча на самому початку я її міг порівняти зі зброєю, направленою у твій бік. Потім переживав за відповідальність. Тому що, по-перше, це для мене нове. По-друге, відповідальність перед колегами, перед суспільством. Але переживання дуже швидко минули, і ми про них забули — усе завдяки тій атмосфері, яка витає у повітрі у студії, гримерці, просто коли колеги поряд.

— Чи не маєте наміру відкрити на телебаченні якісь інші формати?

— Я над цим ще не задумувався, але новий досвід мені цікавий. Цікаво розвиватися в цій сфері, надихати ветеранів рухатися вперед. Навіть, попри важкі поранення, ніколи не втрачати віру в себе, брати приклад один з одного. Тому на цих початкових етапах не було ще навіть часу подумати про подальшу кар’єру в медіа, куди можна рухатись. Зараз треба максимально докласти зусиль, щоб набратися більше досвіду.

— Часто зустрічаєтеся зі своїми побратимами?

— Часто. На телебачення я потрапив саме завдяки проєкту ветеранських змагань «Сильні України» і завдяки Федерації стронгмену, яка долучила мене до тренувань, а потім і до змагань. Цей ветеранський проєкт гуртує спільноту ветеранів, створює ветеранське середовище, що об’єднане зі спортом. Коли я відчув, що спорт допомагає позбутися негативних думок, знайти психологічну стабільність, став долучати таких самих ветеранів. У мене на той час була дуже щільна комунікація з ними. Коли я тільки почав займатися спортом, був свіжозапротезований і дуже часто відвідував протезне підприємство та реабілітаційні центри. Почав саме звідти закликати ветеранів, мотивував їх займатися спортом. У нас є регіональні змагання, які ми проводимо у різних містах. Федерація стронгмену разом з «Сильними України» вивозила нас в складі восьми чоловіків у Мадрид, в Іспанію, де ми встановили світовий рекорд з адаптивного стронгмену. І це не може не надихати. Тому продовжуємо далі рухатись вперед і ні кроку назад.

— Розкажіть про першу перемогу у змаганнях?

— О, це словами не передати — шквал емоцій, думки про те, що робиш правильну справу, як, працюючи над собою, над тілом, ти допомагаєш собі психологічно і починаєш досягати якихось цілей. Для ветерана дуже важливо бачити якусь ціль, щоб бути постійно в чомусь задіяним. Тому саме такі інструменти, як спорт, сильно допомагають, підтримують, мотивують. Найголовніше — що ти мотивуєш інших це робити.

— Як саме мотивуєте інших?

— Заїжджаю у шпиталь. Перше, на що звертають увагу хлопці з ампутацією, це на мою залізну лапу. І одразу сиплеться купа питань — о, а що це за протез, це спортивний, ух ти, а де ти його використовуєш, а де такий взяти? Тобто я — живий приклад. А в спілкуванні, коли вони бачать, що я теж ветеран, діє сила рівний-рівному. Це про ступінь довіри. Тобто я людина, яка вже пройшла етапи реабілітації і протезування, долучилась до спорту, досягла певних результатів. Поступово починаю з проблем. Які є бюрократичні проблеми? Отримання довідок, чого не треба робити, як шукати протезні підприємства, що не треба підписувати такі документи, як акт прийому-передачі протезного виробу, поки ви не будете впевнені, що вас все влаштовує… Починаю з їхніх проблем і поступово даю інформацію про спорт, досягнення, які у них відкриваються можливості. Якщо хтось з хлопців на самому початку навіть не слухає, думає, що йому не цікавий спорт, то про протезування слухають всі, бо від цього залежить їхнє подальше життя. І якщо на початковому етапі хтось зацікавився, а потім спорт пропускає, то після того, як їхні побратими з’їздили на тренування або на змагання, повернулися і діляться емоціями, теж починають цікавитися. А емоції на змаганнях — це просто потужно. Підтримка побратимів, підтримка суспільства, досягнення, сама атмосфера, яка там кипить — хлопці нею заряджаються. І, повернувшись у реабілітаційний центр або медичний заклад, діляться з тими, хто не поїхав з тих чи інших причин. Працює живе радіо, долучаються ще хлопці.

— Але щоб мотивувати хлопців, вам самому довелося пройти цей шлях після поранення…

— У мене це пройшло якось на одному диханні. Підтримка рідних, близьких, колег. Далі — заняття спортом ще в реабілітаційному центрі. Там сформувався кістяк однодумців. Ми почали потихеньку тренуватися, тому що розуміючи, що чим більше ти заслабнеш, тим важче потім буде пересуватися на тому самому протезі перший час, і період реабілітації може затягнутися. Поки формується кукса і ти ще лікуєшся, вже реально хочеться стати на протез і спробувати, як це. Хочеться ходити, тому що за довгий час лікування віра в себе може потрохи згасати. Найважчим етапом було перебороти себе і спробувати, наважитись. А коли вже почав потихеньку займатися спортом, сів на тренажер — у мене був з академічного веслування, — здивувався. Я зрозумів: о, так нічого собі, чувак, ти реально можеш давати якийсь результат. У нас ще був батл із побратимом, він теж на протезі. Мене змотивувало те, що я потрапив у середовище мені подібних людей, які переживали певні травми — і психологічні, і фізичні.

— Мабуть, у вас від природи такий сильний характер, бо знаю, що багато хто ламається після ампутації…

— Напевно, це більше виховання батьків і те, що давали нам вчителі, викладачі. І насамперед — наша українська кров. Бо українці — це така нація, хто не здається, хто сильний духом. І наші хлопці обов’язково будуть прикладом для інших і нагадуватимуть цьому світу, хто такі українці.

— Ви були на змаганнях у США. Які враження?

— В Америці мені теж дуже сподобалось, як і в Іспанії. Особливо сподобалось те, що в Америці дуже поважають військових. У них є таке Арлінгтонське кладовище, там поховані президенти і військові — тобто рівень. У самому марафоні брало участь понад 30 тисяч учасників з різних країн світу. Усі були у захопленні, коли бачили жовто-блакитний прапор, за яким я біг — він ще був з чудовими словами і підписом нашого головнокомандувача Залужного та українців. У захваті була наша діаспора — хлопці на протезах біжать марафон. Я свій забіг не можу назвати марафоном, оскільки я біг 10 кілометрів. Але для мене це було, відверто, кроком вперед. Коли біжиш, ти знаєш, що біжиш за Україну. Аж дух перехоплює. Неймовірно надихає повага військових, які стоять уздовж марафону і на певних етапах подають тобі водичку, ізотоніки, підтримують, аплодують. Десь забігаєш за ріг, а там музика, дівчата танцюють в сукнях. Це неймовірні емоції. І теж свого роду реабілітація. Було досить прикольно. Ми жили на базі морської піхоти. Екскурсії, музеї, відношення діаспори, підтримка. З аеропорту нас забрав автобус морської піхоти, дві патрульних машини поліції супроводжували, перекривали дорогу. Було, знаєте, на пристойному рівні.

— Хто з вами був ще у команді?

— Вадим Свириденко, Роман Кашпур, Євген Смага і ще інші хлопці. В основному, ветерани вже повномасштабної війни. Ще з нами бігла волонтерка — дружина Романа Юлія Маслікова-Кашпур.

— Яка на цей час найбільша ваша мрія?

— Така, як і у всіх — про нашу перемогу. Тому що ти не можеш і хвилини не думати про те, що у нас війна. Навіть, коли стараєшся максимально переключатися, думками відволіктися, все одно згадуєш про те, що зараз хтось гине, хтось отримує поранення і, на жаль, це найкращі наші хлопці і дівчата. Тому для того, щоб бути щасливими, українцям треба лише одне. Вигнати довбаних москалів, деокупувати всі території і розбудовувати класну європейську Україну.

— Які жінки вам подобаються?

— Не можу відповісти на це питання. Мені подобаються ті жінки, від яких мене нібито блискавкою шандарахає. Жінка подобається тоді, коли є оцей безпровідний контакт між людьми. Тобто коли ти розумієш, що це твоє.

— Що у стосунках головне? І без чого вони не можуть бути?

— Довіра. Це — найголовніше. Якщо є кохання, має бути довіра.

— А що таке кохання для вас?

— Кохання — коли ти здатний на будь-який вчинок заради коханої.

— Розповідаєте своїм донькам про війну?

— Аякже! Молодша донька за кордоном, старша тут. Звичайно, я з ними розмовляю. Треба розповідати дітям, що відбувається, який у нас кончений — по-іншому просто виразитися не можна — сусід. Розповідаю про те, що зараз хтось їх захищає, що батько їх захищав. Діти мають знати і розповідати іншим всю інформацію, тому що це історія. І якщо ми не будемо про це говорити, то дуже-дуже скоро можемо передати війну нашим дітям. А ми не можемо її передавати. Маємо її зараз закінчити назавжди.