Пресу пресують — до диктатури крокують…

В Україні щораз очевидніша війна внутрішня — проти неугодних журналістів, які за родом своєї професії покликані відстежувати суспільні процеси, аналізувати їх, у тому числі давати критичну оцінку тим, кого за кошти платників податків найнято управляти країною. Такі явища вкрай небезпечні: розхитують країну зсередини, чим послаблюють, і це — допомога ворогу. Крім того, віддаляють нас від стратегічної мети — вступу в Європейське співтовариство, де загальнолюдські цінності, демократія — святая святих. Свавільні дії щодо журналістів і млява реакція влади на це породжують підозри, що «на верхах» у такому тиску на медіа зацікавлені. А можливо, замовники сидять у найвищих кабінетах. А це вже прямі ознаки авторитаризму.

Недавні події показали: «наїзди» на пресу на­бирають системного характеру. Їхньою жерт­вою став автор антикорупційної програми «Наші гроші» Юрій Ніколов (це він, зокрема, викрив оборудки у Міноборони, де яйця закуповували по 17 грн). До помешкання журналіста-розслідувача, де на той час була лише хвора мати, із погрозами-обра­зами вдиралася група невідомих осіб. Відеозвіт про цю акцію розмістили у Телеграм-каналі «Картковий офіс», який пов’язують з Офісом президента.

Наступним об'єктом тиску стали члени команди розслідувачів Bihus.Info, на ра­хунку яких теж серія резонансних матеріалів про корупцію, зловживання у владі. Упродовж тривалого часу за ними неза­конно стежили, у місцях їхнього відпочин­ку встановлювали відеокамери, апаратуру підслуховування. Як згодом з’ясувалося, за журналістами, вторгаючись у їхнє при­ватне життя, нишпорили три десятки осіб, таємно і незаконно записували їх упро­довж багатьох місяців. Камери встанов­лювали навіть у спальнях…

У часи януковича стежили і підгляда­ли за популярним телеведучим Віталієм Портниковим. Згодом те саме повтори­лося вже при Зеленському — ще на по­чатку великої війни відомий політолог знайшов апаратуру прослуховування у своєму тимчасовому львівському по­мешканні.

Невідомі особи заважали професійній діяльності журналіста Михайла Ткача — за­бирали у нього фотоапаратуру. Офіс пре­зидента відмовився акредитувати на пре­сконференцію Зеленського головного редактора одного з провідних інтернет-видань Юрія Бутусова — бо той ставить незручні запитання. А коли представниця «Дзеркала тижня» поставила Зеленсько­му гостре запитання — президент відпо­вів їй вкрай грубо, по суті, нахамив…

Восени 2022 року журналістів, які пер­шими повідомили про звільнення Херсо­на, позбавили акредитації. Бо приїхали у звільнене місто раніше від глави держави…

Є й інші випадки неадекватного став­лення високопосадовців до медіа, які ви­конують свій професійний обов’язок. Ре­портерам програми «Схеми» погрожував керівник державного банку, у якого від­крито брали інтерв'ю — за його вказівкою, у журналістів забрали їхню відеотехніку, вилучили запис, насильно утримували. Якою була реакція? Винуватця оштрафу­вали у суді на символічну суму. Персонал на роботі зустрів хулігана гучними оваціями. Влада надала йому згодом іншу ви­соку посаду. А тих, хто викручував пресі руки, після звільнення поновили, мають виплатити їм компенсацію…

Прикладом грубого тиску на медіа можна вважати невмотивоване виклю­чення із загальнонаціонального ефіру патріотичних, але опозиційних до влади телеканалів «Еспресо», «5 канал», «Пря­мий». Канали ж, які до повномасштаб­ного вторгнення росії лили воду на млин ворога, поширювали його наративи, успішно продовжують своє буття під да­хом «єдиного марафону»…

Тиск на пресу аналітики опозиційні політики розцінюють ледь не як прелю­дію до автократії, до диктатури. Агресив­на поведінка щодо вітчизняних масме­діа, фізичні погрози журналістам були темою публікації провідного британсько­го видання Financial Times. Там зроби­ли невтішний висновок — «серія нападів і наклепницьких кампаній проти відомих українських журналістів кинула тінь на роботу Володимира Зеленського щодо захисту свободи ЗМІ».

«Шпигунські пристрої у квартирі - для мене не нове»

— Українській владі слід прислухати­ся до критичних оцінок на свою адресу і зробити все можливе, довести, що сво­боді слова в Україні реально нічого не за­грожує, — коментує ситуацію аналітик, лауреат Шевченківської премії Віта­лій Портников, — Помилки було допу­щено ще на першій стадії, після великого вторгнення росії, коли було створено те­лемарафон, а чиновники отримали мож­ливість вирішувати, які канали братимуть у ньому участь. Це перетворилося у кла­ново-олігархічну згоду. Суспільне мов­лення тому і створено, тому й існує за рахунок наших податків, щоб давати зба­лансовану і чесну інформацію. А прилу­чення до Суспільного мовлення олігар­хічних каналів створює певну небезпеку для спотворення інформації. І для підо­зри, що ця інформація подається у ключі, вигідному чинній владі. Так воно і стало­ся, коли «марафон» втратив довіру насе­лення. З часом це буде тільки збільшува­тися і впливати на довіру до держави.

Для мене історії з прослуховуван­ням — не нові сюжети. Я стикався з та­кою ситуацією, з тиском на себе у часи правління віктора януковича — коли під моїм будинком були пікети, організова­ні за підтримки, зокрема, «112 каналу», який був афілійований з тодішнім міні­стром внутрішніх справ захарченком, потім — з медведчуком. У моєму київ­ському помешканні були «жучки». І коли вже після великого вторгнення зіткнув­ся з цим у Львові, відразу ж звернувся до Служби безпеки України. Результа­тів розслідування щодо того, звідки у мо­єму львівському помешканні з’явилися ці шпигунські пристрої, я очікую ось уже майже два роки. Для мене це є ознакою того, що нинішня ситуація із тиском на Ніколова і Бігуса не буде належним чи­ном розслідувана.

А це свідчить про те, що ми перебуваємо у «сірій» зоні. Держава мала би чітко сказати, хто це робить. Якщо це люди, пов’язані з українськими спецслужбами, — то їм, звичайно, не місце там. Держа­ва має довести, що організаторами цих дій не є державні чиновники. А якщо це так, то їх мають звільнити з роботи. Це також має бути результатом виконан­ня того доручення, яке президент дав з цього приводу СБУ. Я також хотів би пе­реконатися, що мене прослуховувала не російська спецслужба. Як людина, яка перебуває під російськими санкціями і про яку весь час говорять на російських пропагандистських каналах, я цілком усвідомлюю, що встановлення пристрою для підслуховування у моєму помешкан­ні для пошуків шляхів моєї компрометації може бути продиктовано російською фе­дерацією, а не Україною. Але я хотів би знати правду. Це також стосується моїх колег. Це дуже прості й очевидні вимоги.

У воєнний час довіра до держави — за­порука її виживання. Багато говоримо про Перемогу, однак головним у війні є саме виживання. Коли на нас тиснули у часи януковича, мої колеги створили рух «Стоп цензурі!». Тоді голосно говорили про не­безпеку тиску на медіа. Зараз — воєнний час, держава має право обмежувати ін­формаційні потоки, коли йдеться про пи­тання національної безпеки. А коли під приводом турботи про неї створюються цензурні обмеження, які мають створити для можновладців теплу ванну, це і є уда­ром по національній безпеці. Тому що у такій ситуації знищується довіра, знищу­ється розуміння людей, за що вони бо­рються і чому вони мають виживати саме на території такої країни. І таким чином ставиться під сумнів можливість вижи­вання і успіх самої України. Саме це і є спільною небезпекою для всіх нас.

«Влада продовжує ділити медіа на зручні і незручні»

— Є вкрай тривожні тенденції, — ко­ментує ситуацію керівник політи­ко-правових програм Українсько­го центру суспільного розвитку Ігор Рейтерович. — Однак про авторитаризм і диктатуру казати наразі не варто. Ще не маємо результатів розслідування, неві­домо, хто стояв за цими прослуховуван­нями. Втім, те, що здійснюється тиск на журналістів, факт.

Які це матиме наслідки? Наші захід­ні партнери не закриватимуть очі на такі речі. Неписане табу — під час широко­масштабної війни не критикувати Україну за порушення демократичних стандартів — знято. Бачимо це за публікаціями у за­хідних ЗМІ.

Владі треба зробити висновки. Не допускати надалі таких скандалів. А на ті, що вже маємо, — належно реагувати. Президент сказав, що треба проводити детальні розслідування і швидко пред­ставляти їх результати суспільству. Поки що складається враження, що, крім за­триманих у справі Бігуса, іншої інфор­мації від правоохоронних органів ми не отримаємо. Журналісти швидше знайдуть, хто за чим стояв, що робив — ніж буде належна реакція відповідних сило­вих структур.

Факти про утиски журналістів, цілих телеканалів свідчать про те, що влада не відпрацювала адекватної політики ко­мунікації із суспільством. Вона продо­вжує ділити медіа на зручні і незручні. Це спостерігалося з 2019 року, коли Зелен­ський очолив державу. Зараз влада при­кривається особливостями правового режиму воєнного стану.

Чим загрожуватиме така недале­коглядна політика? З одного боку, це справді опосередковане придушення свободи слова, відсутність рівних мож­ливостей для всіх щодо отримання і до­несення тієї чи іншої інформації. З дру­гого боку, це заганяє владу у власний кокон, створює паралельну реальність. Оскільки влада отримуватиме інформа­цію тільки від лояльних журналістів, це означатиме, що вона не знатиме про всі проблеми. Або просто не хоче про них знати. Це велика небезпека для майбут­нього країни.