«Одне з наших завдань у цій війні — не перетворитися на маленьку росію. Бо маленька росія програє великій росії»

— Народна депутатка від «Слуги на­роду» Мар’яна Безугла продовжує ата­кувати керівництво Збройних сил. Спо­чатку вона писала критичні, чи навіть образливі, пости проти Валерія Залуж­ного, тепер взялася за нового Головно­командувача Олександра Сирського та інших генералів, яких називає, зокре­ма, «м'ясниками». Що це за явище таке в українській політиці — Мар’яна Безу­гла?

— Нагадаю, Маряна Безугла була обрана до Верховної Ради у Києві від району Обо­лонь за мажоритарним округом від пар­тії «Слуга народу» Тоді, у 2019 році, всі ма­жоритарні округи у Києві виграли «слуги». Дискредитація військового керівництва в умовах війни — це погано для всіх українців, оскільки усі ми залежимо від успіхів наших захисників. Якщо у Збройних силах виника­ють проблеми, то це і наші проблеми. Ар­мія побудована за ієрархічним принципом, тож весь час намагатися атакувати верхів­ку Збройних сил — небезпечна гра. Мені дивно, що людина з майже п’ятирічним до­свідом роботи у Верховній Раді цього не ро­зуміє.

— Яка мета такої діяльності пані Без­углої?

— Не знаю. Не маю логічного пояснен­ня. Якщо будемо виходити з тієї думки, що вона навмисно дискредитує керівників ар­мії, виходить, її місце на лаві підсудних. Чо­мусь усі вже забули, що є постанова про її виключення зі складу профільного парла­ментського Комітету з питань національної безпеки, оборони і розвідки, за яку прого­лосував комітет. Але цю постанову керів­ництво парламенту вперто не виносить у сесійну залу на голосування. А я впевне­ний, за неї проголосувала би конституцій­на більшість. Бо Безугла діє деструктивно в умовах війни, в умовах, коли значна час­тина українського суспільства виснажена. Сумніви, які вона засіває, лягають на втому, роздратування, незадоволення, на те, що немає перемоги так швидко, як би хотілося.

— Взагалі, в умовах війни критикува­ти військове керівництво припустимо, якщо, наприклад, на це є суттєві підста­ви?

— А це ребус. Бо одне з наших завдань у цій війні — не перетворитися на малень­ку росію. Адже маленька Росія програє ві­йну великій росії. На сьогоднішній момент ми переважаємо росію лише за рахунок морально-вольових якостей. Критика має бути обґрунтованою. Бо якщо якісь проце­си в армії критикує сержант Збройних сил у відставці Юрій Гудименко, який не просто робив політичну кар’єру до війни, а з пер­ших хвилин широкомасштабного вторгнен­ня добровольцем пішов у ЗСУ і звільнений з армії через важке поранення, то це одне. А коли хтось з цивільних критикує, сидячи на дивані у глибокому тилу, це інше. На підста­ві чого такі люди мають давати оцінки фахо­вим військовим?

— Те, чим займається Безугла, потра­пляє під визначення інформаційної ди­версії?

— Це більше схоже на інформаційно-психологічну операцію в тилу українського суспільства. Агенти впливу існують у будь-якому суспільстві…

— Нещодавно була знакова рубіко­нова дата — п’ять років президентства Зеленського. Одразу наголошу, що я не ставлю під сумнів легітимність пре­зидента Зеленського після 20 травня (формального закінчення його повно­важень), оскільки розумію, що в умовах війни будь-які вибори неможливі і не­прийнятні. Хоча бачу, що сама команда Зеленського з цього приводу дуже не­рвує і рефлексує, що, як на мене, шко­дить, бо свідчить про якусь невпевне­ність…

— Команда президента упустила той мо­мент, коли могла б звернутися до Кон­ституційного Суду і отримати фахові роз’яснення, що повноваження президента тривають до обрання нового президента.

— Упустила чи свідомо того не зроби­ла?

— Цього не знаю. Можливо, одним з фак­торів було те, що в Конституційному Суді могла бути проблема з кворумом. В тако­му разі це питання могло б зависнути, і тоді ця невпевненість транслювалась би на усе суспільство. Тут є велика проблема з ко­мунікацією із суспільством. В умовах війни вона має бути снайперською, точно влуча­ти в «десятку». Якби президент зараз на­голосив би, що це його єдиний президент­ський термін, як це казав у 2019 році, це був би сильний і політично виграшний крок. Він би таким чином продемонстрував, що не чіпляється за владу, не боїться піти з пре­зидентської посади. А якби цей крок ще й поєднав би з формуванням, скажімо так, «уряду перемоги», це було б стратегічно дуже правильно. Влада має показувати, що вона разом з громадянами, а не перебу­ває виключно у своїй бульбашці.

— Оцінюючи п’ять років президент­ства Зеленського, що вважаєте най­більшим позитивом, а що — найбільшим мінусом?

— З позитивів — Закон про продаж землі. Другий очевидний плюс — виборчий кодекс з відкритими партійними списками. Але біда у тому, що відкритих партійних списків бояться всі лідери наявних в Україні партій. Бо відкритий список — це механізм ротації партійного лідерства. У нас, як правило, лі­дер партії триєдиний: він і голова партії, і ідеолог, і грошовий мішок. Відкритий пар­тійний список створює ліфт для пересіч­них партійців, відтак є загрозою для лідера. Тож прогнозую, що цю норму будуть нама­гатися скасувати.

Щодо мінусів.

Президент продемонстрував, що керу­вати країною, набираючи досхочу повнова­жень і не задіюючи потенціал суспільства, проблемно. Оця його фраза про «п'ять-шість менеджерів» стала крилатою, оскіль­ки знайшла відлуння у багатьох людей, які стикалися зі специфікою такого керуван­ня. У Зеленського був величезний кредит довіри, який не був використаний ефек­тивно. На долю Зеленського випали сер­йозні випробування — спочатку пандемія ковіду, потім велика війна, але якщо такі ви­клики використовувати виключно для кон­центрації влади, а не для змін, то це істо­рія про втрачений час. Широкомасштабна війна триває понад два роки, і в цій ситуа­ції розраховувати лише на емоції та нама­гатися Заходу довести, що «ви нам винні» — безперспективна тактика. Наші партне­ри вміють висувати претензії не гірше за нас, хоча і роблять це зазвичай за зачине­ними дверима. Нам треба бути конструк­тивними. А я, наприклад, не бачу у воюючій країні парламенту, який працює як годин­ник: розробили закон, внесли на розгляд, проголосували. Де монобільшість? Куди вона вивітрилась? Вже колишня опзж, яка підголосовує «слугам», не допомагає… Це дезертирство, коли в умовах війни народні депутати не виконують своїх функцій!

— До роботи цього парламенту є чи­мало претензій, зокрема і до спікера Руслана Стефанчука. Ходили чутки, що голову парламенту можуть змінити…

— Я також чув такі чутки. Але це можли­во лише за умови, якщо його перекинуть у Конституційний Суд.

— Пан Стефанчук, по суті, блокує ді­яльність політичної опозиції, зокрема фракції «Європейська Солідарність»…

— А це вже питання політичної відпові­дальності, яка неодмінно прийде. Багато наших політиків забувають, що не лише «ру­кописи не горять», а й у нинішню цифрову епоху все фіксується і колись вилізе боком.

— путін відвідав свого васала лука­шенка і знову з’явився ризик того, що білорусь може повноцінно вступити у війну, і тоді лінія фронту розтягнеться ще на понад тисячу кілометрів. Як вва­жаєте, путін не полишає спроб втягнути «батька» у війну з Україною. І чи зберіга­ється така небезпека?

— Принагідно нагадаю, що у липні цьо­го року лукашенко святкуватиме 30-річчя перебування на посаді президента. Щодо вступу у війну, то наразі не бачу в білорусь­кому суспільстві настроїв, які дозволяють говорити, що білорусь може легко вступи­ти у війну. У білорусів, як і в українців, немає імперської свідомості. У білорусів ще більш драматична історія боротьби за свою неза­лежність від російської імперії, аніж в укра­їнців. Вони ще сильніше були розділені між своїми сусідами, мають проблеми у сто­сунках з поляками, литовцями, та й з Укра­їною. У нас не забули, звідки летіли сотні ракет у 2022 році. З росією вони раз на рік пишаються битвою під Оршею (1514 року об’єднані армії Великого князівства Литов­ського та Королівства Польського (сучас­ні Україна, білорусь, Польща і Литва) роз­громили московське військо, зупинивши експансію москви у цьому напрямку май­же на півтора століття. — Авт.) при цьо­му не пишаються, що росія зараз скупи­ла чи не весь приватний бізнес у білорусі. Хоча формально стратегічні підприємства там належать державі, і для росії це ласий шматок.

Протести 2020 року у білорусі показа­ли, що багато білорусів не задоволені лу­кашенком. Відтак виникає питання — як він буде організовувати призов і озброю­вати цих людей? Може напоротися на те, що цю зброю розвернуть проти нього. Крім того, зараз білорусь отримує значні дохо­ди за те, що обслуговує російський вій­ськово-промисловий комплекс. Торік гро­мадяни білорусі мали найвищі доходи, рахуючи від 1991 року. Думаю, лукашенко боїться, що безпосередній вступ білорусі у війну для нього особисто несе ризики пе­ребування при владі. Але не виключаю, що білорусь може бути використана для про­вокацій проти Польщі, Литви і Латвії, з яки­ми також має спільні кордони. білорусь — це не відома нам сусідка. Взагалі, питан­ня ефективної взаємодії з країнами-сусі­дами в Україні провалено. У нас, крім тися­чі кілометрів кордону з білоруссю, є понад тисячу двісті кілометрів кордону з Мол­довою. У нас посол Данилов нарешті до­їхав до Молдови? Щось я не чув новини про це. У нас немає політики добросусід­ства. Ми нічого не знаємо про наших сусі­дів, і так виглядає, що не хочемо знати. Чи ми багато знаємо про поляків? А ось поля­ки про українців знають відчутно більше. Бо у них є дослідницькі центри з вивчен­ня України. Чи що ми знаємо про Угорщи­ну, де, до речі, досі немає посла? Що Ор­бан — гівно? Чи що поранений словацький прем’єр Роберт Фіцо — гівно? Такий під­хід в умовах настільки масштабної війни, яку проти нас розгорнула росія, викорис­товувати не можна. У нас ворог один — ро­сія, решта може бути недоброзичливця­ми, опонентами, але не ворогами. З ними треба працювати. Бо якщо будемо плоди­ти навколо лише ворогів, то наша ситуація лише погіршуватиметься. Але це окрема тема для широкої розмови…