• You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Після примітивної реконструкції храмів з них наче зникають намоленість і піднесена аура...»

«Після примітивної реконструкції храмів з них наче зникають намоленість і піднесена аура...»

Через «євроремонти» унікальні сакральні пам’ятки опинилися під загрозою

Так колись виглядала дзвіниця залісянської церкви. Замість шатрового даху на ній тепер встановили купол...

Вагому частину безцінної спадщини Української держави становлять її храми, ці обереги нашої духовності, національної ідентичності. Прикро, але чимало з них зникають, втрачають свою самобутність. Винен у цьому не тільки безжальний час — докладаються і недалекоглядні люди. Саме вони своїми поспішними необдуманими вчинками (хоча нібито керуються благими намірами) гублять, спотворюють скарби, які дісталися нам від предків. І які ми покликані у їхній автентичності передати на подальше збереження нащадкам.

Гордість села Залісся на Золочівщині — спорудже­на у терезіанському стилі церква Великомучениці Парас­кеви, яка є пам’яткою архітекту­ри місцевого значення. Колись її іконостас приїжджав вивча­ти знаменитий хранитель духо­вних цінностей, академік Борис Возницький. Точної дати побу­дови храму у селі не знають, але розуміють: за ним — велика пам’ять, тисячі доль. Раз так, то і ставитися до нього слід підкрес­лено шанобливо. З повагою до первозданності. Для сучасників, як і для їхніх попередників, має бути дорогим кожний камінчик, кожна деталь святині.

У Заліссі, схоже, із цим про­блеми. Парафіяни вирішили зву­зити на дві цегли вхід до ризниці і замінити старенькі двері но­вими, сучасними. Категорично проти такої «реконструкції» міс­цевий краєзнавець, за фахом — ветеринар Володимир Топишко.

— Історичні пам’ятки не мож­на переплановувати на свій лад, це грубе порушення зако­ну, — ділиться обґрунтованими тривогами у розмові з корес­пондентом «Високого Замку» пан Володимир. — Погоджуюся: двері справді благенькі. Але їх можна було б, не звужуючи, за­мінити на інші, такого ж розмі­ру, такого ж фасону, теж із дере­ва. І поставити на них колишні, ще цілком добротні завіси ори­гінальної форми. Цим завісам буде не менш ніж 150 років. Вони ковані, ручної роботи, ви­готовлені у кузні, яка колись працювала у нашому селі. Про­служать ще не одне століття! Це частинка нашої історії. Шкода, що наші односельці цього не хо­чуть розуміти. На місці виникає непотрібний конфлікт. Дехто ро­бить мене ледь не ворогом…

Залісянський священник каже, що отримав від владики у районі дозвіл на заміну дверей. Але ж на заміну, отче, а не на їх звуження!

А це – фрагмент старих, 150-річної давності, завісів на дверях у ризницю, які надумали замінити сучасними.

Ще одна сумнівна новація — щоб тутешня дзвіниця вигляда­ла привабливіше, на стару шту­катурку її стін майстри нанесли сучасне декоративне покриття «короїд». Але воно не прижива­ється. І нова, і стара штукатурка обсипається…

Кілька років тому на цій пара­фії вдалися до іншої самодіяль­ності: шатровий дах на дзвіниці, вкритий цілком добротною ав­стрійською бляхою, замінили ку­полом, вкрили його модерним булатом. Стару бляху продали як металобрухт (а могла би ще по­служити вік). Дзвіниця переста­ла бути схожою на саму себе. Через протиправну зміну фор­ми даху голова комісії сакраль­ного мистецтва Львівської архіє­пархії УГКЦ о. Севастіян Дмитрух зробив припис, викликав пароха для пояснень у Львівську консис­торію. Назвав цей випадок «ван­дальним». Однак, як бачимо, він не став повчальним, церкву у Заліссі і далі «підправляють», як кому заманеться.

— Наші діди-прадіди були дуже розумними, завбачливими. Цінували, берегли свою духовну обитель, — розмірковує ветери­нар Володимир Топишко. — Ска­жімо, основу під дах залісянської дзвіниці робили із чотирьох видів дерева. Робили це продумано: у разі, якби шашіль пошкодив бал­ки із сосни, покрівля тримала­ся б на перекритті із бука, граба чи ясена. Нам усім такої б ревної уваги до своїх святинь…

На жаль, аматорська, позбав­лена правил і смаку реконструк­ція сакральних об’єктів стала поганою модою, набула масо­вого поширення у нашій країні. Вона завдає величезного удару по нашій історичній, культурній спадщині. Один з найбільш кри­чущих випадків трапився у трав­ні цього року у карпатському Славському. У тамтешній церк­ві Успіння Пресвятої Богороди­ці під час ремонту з мовчазної згоди священника на стінах за­малювали унікальні розписи ху­дожників-монументалістів по­чатку ХХ ст. Модеста Сосенка та Юліана Бучманюка, а з підлоги збили унікальну плитку, яку було виготовлено на фабриці знаме­нитого львівського архітектора Івана Левинського. На місці зга­даних розписів приклеїли плит­ку, яку використовують у ванних кімнатах…

Згадайте: у багатьох наших церквах (навіть тих, які входять до списку ЮНЕСКО) під вигля­дом євроремонтів незакон­но роблять «передбанники» із пластику, обшивають дерев’яні стіни штучною вагонкою, за­мість унікальних вітражів встав­ляють «ширужиток» — пластикові вікна. Як сказав мені один із па­рафіян, після такої примітивної реконструкції немовби зникає намоленість цих храмів, виві­трюється їхня піднесена аура…

«Кілька днів не покидало від­чуття, ніби мені обрубали руки і ноги, — в інтерв’ю виданню „Твоє місто“ переказував свій біль піс­ля „НП“ у Славському отець Се­вастіян (нині з важкою неду­гою перебуває у лікарні — І. Ф.). — Коли священник кладе руку на Євангеліє, то каже: „Церков­не майно не роздавати, не про­давати, не закладати — обері­гати“. Тобто порушено присягу. Той священник не оберіг того, що мав».

Ще одне розпачливе мірку­вання отця Севастіяна: «Наші бідні селяни мають кошт на пластик, на булатову бляху, на політехову плитку, але не ма­ють коштів на ґонти, на дошки, на природний камінь, щоб обло­жити церкву. Часто трапляється так, що, „оновлюючи“ старень­кі іконостаси, на ікони просто наліплюють великими шара­ми позлітку, тим самим нища­чи їхню сакральну цінність. Ко­місія сакрального мистецтва нічого зробити з цим не може, хоч кожного разу просить, щоб не нищили пам’яток. Поки що є свідомі священники, які заборо­няють „реставрацію“. А є й такі, що просто хочуть показати лю­дям, що щось роблять для церк­ви…». Отець Севастіян із сумом пригадав, як в одному із галиць­ких сіл місцевий священник за­просив для ремонту «богомаза Григорія». І той «поставив зви­чайних хлопчиськ, які дрелька­ми дерли іконостас»…

Коментар для «ВЗ»
Андрій Юраш, директор Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України

«Реконструкція» церков — дуже болюче питання, його піднімаємо на всіх рівнях. На жаль, у значної частини священнослужите­лів немає розуміння вартості тих історич­них скарбів, які вони отримують разом із храмами. Скарбів, які вони повинні збері­гати, примножувати. У цьому недопрацьо­вує вище керівництво наших церков…

Дуже часто предмети наших церков, на­віть дрібні, є витворами мистецтва. Вони пов’язані зі столярною, ковальською спра­вами. Цим мистецтвом є спеціальні при­краси, спеціальні завіси, металеві еле­менти оздоби. Звичайно, з плином часу ці предмети могли втратити колишню красу. Логічно було би відда­ти їх реставраторам — щоб зняли нашарування фарби, віднови­ли металеве покриття. Громада повинна поставити цю пробле­му як наріжне питання…

Нещодавно я перебував у Страсбурзі. В історичній забудові цього міста ви не побачите нових вікон-дверей із пластику чи без­умних будинків у формі кубиків. Влада, жителі міста цінують свою минувшину, оберігають свою історію. Там є історичні власники, є покоління, які по 200−300 років мешкають у цих будинках або ін­шим чином з ними пов’язані. Вони вважають справою своєї честі, сімейної гідності зберегти ці реліквії. В Україні через відомі обста­вини ці традиції перервано. Але їх треба відновлювати.

  • You are here:
  • Високий Замок
  • Статті
  • «Після примітивної реконструкції храмів з них наче зникають намоленість і піднесена аура...»