«Жінка, яка мала рак четвертої стадії, прожила у нас сім років»

Головний лікар Львівського хоспісу Євген Москвяк вважає, що паліативна медицина продовжує життя безнадійно хворих та полегшує їхні страждання

Євген Москвяк. Фото авторки

При вході до хоспісу, що на вулиці Котляревського у Львові, написано: «Лікарня». На мить зупиняюся перед входом і замислююся. Чи можна хоспіс вважати лікарнею? У лікарню хворі йдуть з надією вилікуватися. Лікарі також налаштовані на позитивний результат. Звичайно, трапляються і трагічні наслідки, але хворий завжди сподівається на краще, на те, що з лікарні піде додому здоровий. А у хоспіс потрапляють безнадійні хворі, яким медицина вже допомогти не може. Тут не лікують, а лише полегшують останні дні життя пацієнтів. Як згодом сказала мені медсестра хоспісу: «Ми — завершальний етап…».

Признаюсь, було важко на душі, навіть трохи мо­торошно, коли йшла на зу­стріч з головним лікарем хоспісу Євгеном Москвяком. Можливо, тому, що нещодавно у цьому хос­пісі останні дні доживала добре знайома мені людина… Думала собі, а як же тут працюється ме­дичному персоналу, який щодня бачить приречених на смерть лю­дей? Розумію, що це їхня робо­та, що людина до всього звикає, і все-таки це надзвичайно важка психологічна ноша… Саме з цьо­го питання і почала нашу розмову з паном Євгеном.

— Коли людині ставлять неви­ліковний діагноз, її зазвичай від­правляють додому, і це стає про­блемою лише цієї людини та її родини. Такі хворі залишаються поза медичною опікою, по суті, кинуті напризволяще. Так не по­винно бути. Медики дають клят­ву Гіппократа боротися за життя людини до останнього її подиху, — каже Євген Йосипович.

…Виявляється, хоспіс на Кот­ляревського — перший заклад паліативної медицини в Україні. Саме Євген Москвяк був ініціато­ром його створення. Згадує, ще молодим хлопцем влаштувався на роботу у Червоний Хрест, де працював із важкохворими. Пе­реважно це були онкохворі, що мали четверту стадію. Тоді зро­зумів, що такі люди конче потре­бують опіки медиків, їх не мож­на залишати сам на сам з бідою. На початках 90-х років минулого століття пан Євген прочитав у га­зеті статтю професора-онколога Бориса Білинського про закор­донний досвід паліативної допо­моги. Зустрівся з професором і розповів, що давно «носиться» з думкою заснувати хоспіс. На той час працював у медичному учи­лищі викладачем.

Разом із професором Білин­ським пішли в обласне управління охорони здоров’я і запропонува­ли відкрити таку лікарню у Льво­ві. Там ідею сприйняли схвально. Питання винесли на сесію місь­кої ради, яка також ухвалила по­зитивне рішення. А оскільки іні­ціатива, як відомо, «карається», створювати перший в Україні хос­піс доручили Євгенові Москвяку.

Це був 1994 рік. У приміщен­ні на Котляревського була дитя­ча лікарня. Тоді якраз реоргані­зували дитячу службу, і усі дитячі лікарні перевели у комунальну міську клінічну лікарню на вули­ці Пилипа Орлика. Євген Йоси­пович згадує, що будівля була у жахливому стані, майже руїна. Каже, за ніч усе розвалили і без жодної бюджетної копійки, лише на ентузіазмі, почали ремонт, який тривав до 1997 року. Саме у цьому році хоспіс прийняв пер­шого хворого. Львівський хоспіс став піонером паліативної ме­дицини в Україні. Євген Москвяк був методичним куратором усіх наступних хоспісів, можна сказа­ти, хрещеним батьком.

Нині у черзі, аби потрапити у Львівський хоспіс, майже сто хворих. Будинок невеликий, тут лише 30 ліжок. Є капличка. Пра­цюють 52 людини, з них 4 ліка­рі, 12 медичних сестер, 12 сані­тарок, решта — обслуговуючий персонал. 70 відсотків пацієн­тів — онкологічно невиліковні. Ре­шта — хворі на невиліковні со­матичні патології. Перебування безкоштовне. Фінансується за­клад через субвенції з держав­ного бюджету. Ці гроші йдуть на харчування та медикаменти. На утримання будинку, оплату кому­нальних послуг, а також частково на заробітну плату гроші виділяє місто. Харчування тут чотирира­зове. Головний лікар каже, що далеко не всі вдома мають таке харчування, як у хоспісі. А ще за­певняє, що лікарня на сто відсо­тків забезпечена необхідними медикаментами. Навіть на туа­летний папір грошей вистачає. «Не маємо лише памперсів. По­переджаємо про це родичів хво­рих. Але якщо не мають за що купити памперси, маємо одно­разові пеленки. Тож даємо собі раду», — каже пан Євген і додає: «За 21 рік роботи хоспісу не мали жодного нарікання, жодної скар­ги від родичів наших пацієнтів. Хоча історії різні були… Лежав у нас чоловік, який мав рак леге­нів. Сам з Одеси, вже не прига­дую, як у Львові опинився. Десь півроку у нас пробув, а потім якісь родичі знайшлися, і він по­їхав до Одеси. Ми з ним натерпі­лися. Все крав, вікна бив, до са­нітарок чіплявся… У день від’їзду примудрився поцупити два мо­більні телефони. Через деякий час сам нам передзвонив і при­знався, сказав, що нічого не може зі собою зробити.

А ще Євген Йосипович згадав випадок, який зворушив його до глибини душі.

«Одного разу до мене у ка­бінет зайшло подружжя ста­реньких, їм було десь по 85 ро­ків. Сказали, що хочуть зробити одночасно евтаназію, настільки одне одного кохають, що хочуть померти в один день. Бояться, якщо одного не стане, для ін­шого це буде страшна трагедія, не перенесе цих мук. А в їхньо­му віці таке може статися у будь-який момент. Сказав їм, що ми такого не робимо. І намагався пояснити, що жити треба стіль­ки, скільки Бог дав… Вони піш­ли дуже розчаровані. Через вікно спостерігав, як виходять з лікар­ні, тримаючись за руки. Була у нас й історія великого кохання. Чоловік і жінка мали десь під 70 років, обоє хворі на онкологію. Тут познайомилися і закохалися. Які це були стосунки! Як їм добре було одне біля одного. Він їй кві­ти дарував…

— Один лікар мені ска­зав, що пацієнти хоспісу — це жертви медичних помилок…

Євген Йосипович замислю­ється.

— Лікарські помилки були і бу­дуть, але часто у своїх бідах винні самі хворі. Люди недбало став­ляться до свого здоров’я. До лі­карів приходять вже тоді, коли хвороба у запущеному стані. І хо­чуть, щоб медики зробили диво і організм воскрес. А лікар не має чарівної палички. Лікар — не Бог.

— Пане Євгене, як ви ста­витесь до того, що до вас від­дають своїх хворих старих родичів? Не засуджуєте цих людей?

— Навпаки, — каже головний лікар. — Вважаю, правильно ро­блять. У нас хворі під постійним контролем медиків. Уявіть собі, родина має однокімнату чи навіть двокімнатну квартиру. Поки усі на роботі, діти у школі, немічна лю­дина залишається на цілий день сама. Немає кому її доглядати. Ввечері родичі приходять з робо­ти, у квартирі відповідний запах… Звісно, у нас їй буде краще. Наш досвід показує, що продовжуємо життя цим хворим. Був випадок, коли до нас звернулася пенітен­ціарна служба. У них відбувала покарання жінка, яка мала рак четвертої стадії. Закон дозволяє таких хворих звільнити від пока­рання. Ця жінка не мала родини, і її перевели до нас. Була у такому стані, що вісім разів на добу ко­лоли їй наркотики. Протягом пів­року ми її «зняли» з наркотиків. Її організм почав справлятися без наркотиків. Ми його зміцнили. І вона у нас прожила сім років! У неділю до церкви ходила…

— Коли помер один чоло­вік, який у вас провів остан­ні дні свого життя, під час па­растасу священик сказав, що «людина народжується у сім’ї і має помирати у сім’ї, в ото­ченні люблячих родичів». Мені здалося, він це сказав спеці­ально, як докір родичам по­мерлого, що вони допусти­ли, аби помирав у хоспісі, а не вдома у своєму ліжку.

— Не знаю, чому священик так сказав? — дивується головний лі­кар. — До нас часто звертаються священики, які просять покласти своїх родичів.

— Як не боятися смерті? — запитую лікаря.

— Просто розуміти, що ми на­родилися, щоб померти, — каже Євген Йосипович. — У кожного є свій ресурс. Ось заяць який шу­стрий, бігає по полю, дихає сві­жим повітрям, їсть екологічно чисті продукти, а живе 15 ро­ків. А черепаха повільно рухаєть­ся все життя, їсть, що попало, і живе 300−400 років. Треба жити без метушні, не поспішати жити. О дев’ятій годині ранку, після за­рядки і сніданку, вмикати мобіль­ний телефон, а о шостій вечора вимикати. Колись люди жили без мобільних і, повірте, були здоро­вішими. Колись не було стільки фальші у стосунках між людьми!

…Прошу, щоб мені показали лікарню. Євген Йосипович кличе свого заступника з лікувальної роботи Оксану Винник. Підніма­ємося з пані Оксаною на другий поверх. Тут розташовані палати. Їх загалом 16. Є на три ліжка, є на два, є й одномісні. З палати у ко­ридор виходить жінка років 70-ти. Звертаю увагу на її сумні очі, відчужений погляд. «Пані Катру­сю, хочете погуляти?» — зверта­ється до неї пані Оксана. Жінка ніби не чує, не відповідає. Сідає у коридорі у крісло і дивиться в одну точку… «Наші пацієнти рід­ко коли хочуть спілкування. За­звичай не мають бажання нікого бачити та чути. Хочуть спокою».

Заходимо у палату, де лежать двоє чоловіків. «Обидва само­тні», — каже пані Оксана. Один на вигляд досить молодий, має років сорок. Його, каже лікарка, згубив алкоголізм, згодом до­далися хвороби. Інший — стар­ший. Має невиліковну хворобу. У наступній палаті темно, чоловік уже спить. «У нього є родина, — каже пошепки пані Оксана. — Але у квартирі немає нормальних по­бутових умов, туалет у коридо­рі. У нас йому значно комфорт­ніше, ніж би залишався вдома». Поруч палата на одну людину. «Там дуже складно, — пані Окса­на не радить мені навіть загля­дати. — Хворий доживає останні дні, а може, й години».

Запитую пані Оксану, чи є у лі­карні психолог. «Ми самі є пси­хологами для наших хворих. Бо щодня поруч з ними, знаємо, що і як їм треба сказати. Зрештою, за своєю суттю кожен лікар має бути психологом. Один час пси­холог був. Приходив на кілька го­дин, задавав хворим питання на кшталт: „Чи ви боїтеся смерті?“. Або: „Чого хочете перед смер­тю?“. Після таких „задушевних“ розмов мусили приводити хворо­го до тями. Деякий час приходи­ли монахині. Але хворі не хотіли з ними говорити… Монахині лише розчулювали людей. Якщо психо­лог і потрібен, то хіба нам. Психо­логічно вигорання на такій роботі, без сумніву, стається. Наша най­більша радість, коли хтось із паці­єнтів пішов додому. Та такі випад­ки трапляються, на жаль, вкрай рідко, ми їх усі пам’ятаємо».

Повертаюсь у кабінет голов­ного лікаря. Дивиться на мене співчутливо. «Важко?» — запитує.

«Важко, — відповідаю. — А вам не важко тут працювати? Щодня бачити біду і смерть?».

— Мабуть, у мене вже виро­бився імунітет на негатив. На­приклад, лікарі, які лікують хво­рих на туберкульоз, самі на туберкульоз не хворіють.

Бачу, біля крісла головного лі­каря гітару. «Часом після важ­кого робочого дня бринькаю, — перехоплює мій погляд Євген Йосипович. — А ще люблю лижі, граю у футбол. Алкоголю не вжи­ваю, ніколи не курив».

— Яку рису характеру вва­жаєте у себе найкращою?

— Діти кажуть, що я добрий і щедрий. Таким був не завжди… Багато у чому мене змінила ро­бота. Змінила у кращий бік.