У 90 років на Різдво покинув Англію і з обручкою поїхав в Україну!

Доля розлучила закоханих у роки війни і возз’єднала через 56 літ…

Різдвяний день став найдивовижнішим для 78-річної Тетяни Тарнавської з міста Каменя-Каширського, що на Волині. На поріг її дому у 2000 році нарешті ступив коханий чоловік, якого не бачила понад півстоліття! У долю молодого подружжя на зорі сімейного життя втрутилася Друга світова війна. Вона розлучила родину, залишивши по один бік материка чоловіка, по інший — дружину із сином. Лише на схилі літ сім’я знову возз’єдналася.

Роз’єднала війна

Таня тоді була зовсім юною, на оди­надцять років молодшою від свого ка­валера Бориса Шурана. 25 вересня за­кохані побралися, а менш ніж за рік розпочалася війна…

Вона застала молоду сім’ю у Кове­лі. Звідти разом з іншими остарбайтера­ми війна погнала Таню з Борисом та їхнім маленьким сином В’ячеславом на робо­ти у Німеччину. Дорогою, у Польщі, сім’ю розділили: Таня з дитиною опинилася у Любліні, а чоловіка ніби повезли далі. Слід Бориса загубився.

«Чи живий? Чи здоровий?».Таня ви­плакувала очі в молитвах за коханого. Благала, аби Господь вберіг його у жор­нах війни, і просила хоч якусь вісточку від нього для себе. Та ні… Війна закінчила­ся, повернулася разом із сином додому, а про чоловіка — ні слуху ні духу. Жити не було де, бо замість хати знайшла згари­ще.

Прихисток племінниці з дитям дав дядько — поселив її у своїй сільській хати­ні. Вона допомагала господарям у всьо­му, та дня не минало, щоб не думала про Бориса. Шукала коханого, бігала на зу­стрічі з людьми, які нібито бачили її чо­ловіка у роки війни. Та пошуки виявилися марними. Через п’ять років, втомившись від самотності та змирившись із тим, що чоловіка нема, Таня погодилася прийня­ти залицяння іншого. У 1949-му вдруге вийшла заміж та перебралася у місто Ка­мінь-Каширський.

У снах приходив молодий і здоровий

За другим чоловіком Таня не бідува­ла. Народила ще одного сина. Її життя плинуло спокійно.

Вийшовши на пенсію, овдовіла. Мен­ший син зі сім’єю жив окремо, старший, В’ячеслав, залишився з нею.

Старість посріблила скроні, побороз­дила обличчя. А спогади все частіше по­вертали у молодість, у роки, коли була щасливою. Сльоза котилася по щоці, коли у пам’яті зринав образ Бориса. Він часто приходив у снах — молодий і ду­жий. «А може, й живий…» — після таких нічних видінь кріпла інша думка.

Одного разу Борис наснився за сто­лом. Зосереджено читав якісь папери. Жінка підійшла до нього й з надією запи­тала: «Чи зустрінемося з тобою?». Борис вказав їй на один листок зі словами: «Не знаю. Дивися, ось тут вода і тут вода, а ти — за водою».

Від того сну не минуло й року, як одно­го разу син В’ячеслав приніс матері ра­йонну газету із оголошенням:

— Мамо, а це не нас тато розшукує?

Взяла газету і прочитала: «Борис Шу­ран через Червоний Хрест шукає сво­їх жінку і сина». І земля під ногами стала хиткою…

Знайти його номер телефону не скла­ло труднощів — за кілька днів Тетяна Ми­хайлівна вже мала всі його англійські дані. Як виявилося, Борис Шуран живе у Ноттінгемі (місто у центральній части­ні Великобританії), і їх справді розділяє вода — Північне та Балтійське моря.

Запитав, чому не користується кремами?

Як почати розмову? Що казати? Від хвилювання тремтіли руки, та вона на­брала номер, записаний на клапти­ку паперу. Коли на іншому кінці прово­ду почула знайомий з молодих літ голос, здавалося, більшого щастя й годі чекати в житті.

Скільки вони балакали — п’ять хвилин, десять, півгодини — вже ніхто не прига­дає. Завершилася та розмова запро­шенням «англійця» в Україну. Сказав, що не має сім’ї і самотньо живе у будинку для літніх людей. 7 січня, на Різдво, вже був у Камені-Каширському.

Про цю дивовижну зустріч гуділо все місто: до 78-річної Тетяни Тарнавської з Англії приїхав 89-річний кавалер! Кожен хотів першим його побачити. І коли до будинку Тетяни Михайлівни під’їхав авто­мобіль, а з нього вийшов гарно одягне­ний підтягнутий чоловік, ніхто й гадки не мав, що це Борис. Виглядав значно мо­лодшим за свій вік.

З такою ніжністю дивився на дружи­ну, ніби й не було тих 56 років розлуки. Пам’ять, як кінострічку, відмотала все назад, до моменту, коли жили щасливо втрьох. В очах чоловіка забриніли сльо­зи.

Торкаючись її поморщеного облич­чя, Борис запитав, чому не користуєть­ся кремами? І лише потім, зіткнувшись з українськими реаліями і дізнавшись роз­мір пенсії коханої, все зрозумів. Але у той момент ніщо не мало значення, крім єди­ного: нарешті вони разом!

Для пенсіонерів влаштував дискотеку

Усі завмерли в очікуванні: що буде далі? Чи Борис, погостювавши в Укра­їні, не дремене назад? А він і думки не мав повертатися. Перевів сюди свою англійську пенсію й приготував сюрп­риз. За мить дістав… золоту обручку.

— Ти ж не зберегла нашої вінчальної? — без нотки докору запитав.

— Знала, що ти мені іншу привезеш, — крізь сльози мовила.

Пізніше вона дізналася, що Борис був на роботах у Німеччині. Після війни потрапив до англійської окупаційної зони й не захотів повертатися у Радян­ський Союз. Боявся Сибіру. Все життя важко працював: і шахтарем в Африці, і вантажником у морському порту. Ан­глійська розвідка вербувала його, аби передавав їй, про що говорять радян­ські моряки на суднах, які розвантажу­вав. Жінки були у його житті, та одружу­ватися не став, бо пам’ятав про єдину, якій колись давав обітницю у волин­ському храмі.

Чи легко було після Англії прижи­ватися в Україні? Не розумів, як у міс­ті можуть бути будинки без каналізації і гарячої води. Бо звик до комфортних умов, щодня приймати душ чи ванну. А тут довелося бігати в туалет надвір і митися у мисці. Сусіди кажуть, приїхав до них «англієць» без зморщечки, а з кожним місяцем почав помітно старіти. Зате згадують, яким був щедрим, лю­бив усіх пригощати.

А як пишно відзначав своє 90-річ­чя! Запросив компанію бабусь та діду­сів і влаштував для них у дворі дискоте­ку. Пригадують, як чудернацько з його вуст звучало «оукей!» І як відразу не мо­гли второпати, чому до дружини часто каже «кіс-кіс». Виявляється, так просив його поцілувати (з англійської «кіс» пе­рекладається як «поцілунок»).

***

Та доля, як і до війни, відміряла не­довге сімейне щастя Тетяні та Борису. Прожили вони разом два з половиною року. Бо почали чіплятися болячки, які наближували смерть. Та й син їхній по­чав часто заглядати до чарки.

Борис Шуран помер у березні 2003 року. Через два роки його дружину роз­бив інсульт. Поки Тетяна Михайлівна лежала у лікарні, не стало і В’ячеслава. Ця звістка остаточно звела матір у мо­гилу. Усім пам’ятники поставив інший син, про якого останнім часом мало хто з них згадував…