Передплатити Підтримати

«Батьки — сепари, а син — патріот, став курсантом військового ліцею»

Заступник начальника з навчальної роботи Луганського військового ліцею полковник Олег Чехута розповів «ВЗ» про захоплення і звільнення Сєвєродонецька у 2014 році, нинішні настрої земляків та проукраїнську молодь

Полковник Олег Чехута. Фото авторки

Із заступником начальника з навчальної роботи Луганського військового ліцею полковником Олегом Чехутою (заклад перенесено у місто Кремінну) я познайомилася у стінах Львівського ліцею ім. Героїв Крут. Начальник Львівського ліцею полковник Юрій Гусар запросив мене на зустріч з курсантами із Луганщини. Нещодавно Львівський і Луганський ліцеї підписали меморандум про співпрацю, відтак ліцеїсти і офіцери обмінялися дружніми візитами.

З паном Олегом ми розговорилися «за ка­вою». Слово за слово, і ви­йшла цікава розмова. Щоправ­да, мене вкрай здивувала повна назва освітнього закладу — Лу­ганський ліцей-інтернат з поси­леною військово-фізичною під­готовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії». Героїв Молодої гвардії?! Дав­но відомо, що так звана комсо­мольська підпільна організація у Краснодоні «Молода гвардія» — вигаданий пропагандистський радянський міф. І дико, що досі український військовий ліцей носить це «почесне» ім’я. Ці думки озвучила пану Олегу, за­питала, як таке може бути? Чому заклад досі не перейменовано? Він розвів руками. Було видно, що розуміє усю, м’яко кажучи, абсурдність ситуації, але… «Це питання не до мене, — каже офі­цер. — Начальник ліцею вважає, що перейменування не на часі, обіцяє після війни перейменува­ти». Ну добре, начальник, воче­видь, чогось не розуміє чи вдає, що не розуміє, але ж є колектив, зрештою, ліцеїсти, які би мали розуміти… Я порадила вихован­цям, аби вони виступили з ініціа­тивою перейменувати ліцей.

Коли тему назви ліцею ми «закрили», пан Олег почав зга­дувати буремний 2014 рік. Тоді очолював міський військовий комісаріат у Сєвєродонецьку. На його очах у червні 2014 року місто захоплювали проросійські бойовики.

— На момент початку росій­сько-української війни, — згадує Олег Чехута, — у Луганській і До­нецькій областях не залишилося жодної бойової військової час­тини! Схід України був беззахис­ним. Була лише невеличка час­тинка противоповітряних сил у Луганську. Знаменита Артемів­ська дивізія була розформова­на ще у 2008 році. Лише тепер розуміємо, що сценарій захоплення Донбасу був написаний давно. Процес скорочення, а потім і повної ліквідації військо­вих частин, почався приблиз­но у 2000 (!) році. Така політи­ка проводилася по всій Україні. Наприклад, у військову части­ну надходив наказ — через мі­сяць ліквідовується. Військова техніка розпродавалася. Тися­чі людей мали шукати собі нову роботу. Як наслідок, не було кому прикривати та захищати наші східні кордони. У військко­маті працювали я і три жіночки. «Нам росіяни — брати, а банде­рівці — чужаки, ми з ними різні», — приблизно такою була політи­ка місцевої влади. І вона наса­джувалася роками. Кордону між Росією як такого не було, хіба формальний. Останніми рока­ми активно підписувалися ме­морандуми між Луганською і, наприклад, Ростовською облас­тю, іншими російськими облас­тями. На Луганщину приїжджа­ли козаки з Росії, створювали у нас відділення свого козацтва — Донського, Кубанського, За­порізького. У кожному, навіть найменшому місті на Донба­сі були осередки цих козацтв. Туди, звичайно, йшов специфіч­ний контингент, любителі покра­суватися у формі. Їх називали «ряженими», бо усі — «полковни­ки» та «генерали». Коли почався Майдан, саме ці «козаки» були серед перших, хто їхав до Киє­ва на так званий Антимайдан. У кожному місті на Донбасі фор­мувалися загони, які мали їха­ти до столиці на підтримку Яну­ковича. Не всі горіли бажанням, але їх змушували.

Військові комісаріати отри­мували команду знайти офіцерів запасу, які могли б очолювати ті загони, серед яких були «тітушки». Ми не виконували цих нака­зів, бо розуміли наслідки. Ска­зали, що це не входить у наші посадові обов’язки. Коли влада побачила, що військкомати про­ти, не наполягали. Янукович, ма­буть, відчував, що армія в разі чого не буде на його боці. Мені здавалося, влада під час Майда­ну зрозуміла, що це її останні дні.

У лютому 2014-го військкома­ти перевели на казармений стан. Оскільки жінки були вільнонайма­ні працівники, я їх відпускав до­дому, сам ночував у військкоматі. Мав завдання моніторити ситуа­цію у місті. Зброї не мав.

— І якою була ситуація в місті? — уточнюю.

— Ніхто не розумів, що від­бувається. Частина насе­лення була агресивно на­строєна проти Майдану. Закликали людей «боронити місто від бандерівців», лякали «Правим сектором». Так зва­ні загони самооборони очолю­вали, як правило, депутати від Партії регіонів. Але були і про­українськи налаштовані. На ки­ївському Майдані було до сотні сєвєродончан. Зараз більшість з них — громадські активісти. На жаль, їх не обрали депутата­ми. З 36 депутатів міської ради Сєвєродонецька лише троє з БПП, двоє від БЮТ і троє від Ра­дикальної партії, решта — ко­лишні члени Партії регіонів (те­пер Опоблок).

— Радикально налаштова­ні проти Майдану активісти під якими прапорами виходи­ли на вулицю? Прапори Росії тоді вже були?

— Здається, ні. Мали біти, дехто георгіївські стрічки. Були і проукраїнські мітинги. Немину­че це закінчувалося жорстокою бійкою, у якій сильно постраж­дали наші патріоти. Але я того не бачив, бо не виходив з комі­саріату.

— Ваша сім’я виходила на вулицю?

— Моя сім’я була у місті Кре­мінній, що за 25 кілометрів від Сєвєродонецька. Жінка працю­вала начальником фінансового управління Кремінської райдержадміністрації. У Кремінній не було такої заварухи. Щоправда, ра­йонна рада 11 травня намагала­ся на площі проводити референ­дум про відокремлення, бігали з урнами… І у Сєвєродонецьку його намагалися провести. Міс­цева влада централізовано під­тримувала цей псевдорефе­рендум, мер закривав на це очі, ніби нічого особливого не відбу­вається. 10 червня, перед захо­пленням військового комісаріату, мер мені зателефонував і сказав: «До тебе зайдуть люди, віддай їм військкомат». Місто вже заполо­нили козачки. Цей мер досі обі­ймає свою посаду. Коли Геннадій Москаль був головою Луганської ОДА, запитав мене: «Олег, а чого у нас мер-сепар не служить в ар­мії?». То я йому повістку прино­сив. А перед тим він майже місяць сидів в ямі у «Айдара» у місті Ста­робільську. Знаєте, що таке яма? Коли там і їси, і в туалет ходиш. Його з ями витягнув генерал-ма­йор Воронченко (нині командувач Військово-Морських сил), який на той час був командувачем АТО у трьох містах — Сєвєродонецьку, Рубіжному і Лисичанську. Генерал поїхав до айдарівців і сказав, що так не можна, що це нецивілізо­вано, хоч він і сепар, але все-таки мер міста, якого вибрав народ. Є законні методи покарання, не можна робити самосудів. Казав, такими методами лише настро­юють місцеве населення проти себе.

— Як відбувалося захоплення військкомату?

— Коли зайшли, перше, що запитали, чи є у мене зброя і де ховається «Правий сектор»? На той час український пра­пор у місті висів лише у мене на військкоматі і на будівлі проку­ратури, усі інші владні структури зняли. І захоплювали лише ці дві установи. Вони реально шукали «Правий сектор».

— Хто це був?

— Це були росіяни. Наша пра­цівниця, Людмила, родом із Ку­бані. Коли почула їхню розмову, сказала одному: «Так ти мій зем­лячок, з Кубані?!» А той: «Че ты, тетка? Я не с Кубани!». А я зро­зумів, що це не наші, за їхньою зброєю. Мали автомати Калаш­никова-100. Це зброя виробни­цтва Росії.

— Як поводились? Бруталь­но?

— Звичайно. І матюки, і обра­зи. Кричали: «Ти, укропівський офіцер! Що ти робиш на росій­ській землі?!» Казав, що я на своїй землі, місцевий, тут на­родився, виріс… Один одному говорив: «Давай його завали­мо!». Лякали, що зараз поведуть на розстріл. Коли зброї і «Пра­вого сектору» не знайшли, за­телефонували Дрьомову, який курирував захоплення Сєвєродонецька, і запитали, що зі мною і трьома жінками робити? Той сказав, що ми їм на фіг не потрібні. І нас відпустили.

— Як пережили період оку­пації? Скільки часу це трива­ло?

— З 10 по 22 червня. Як пе­режив? (Усміхається. — Авт.) Я і прокурор через річку, вбрід, вийшли на межу зіткнення біля Кремінної.

— Як відбувалося звільнен­ня Сєвєродонецька?

— На момент звільнення був у Старобільську. Працівники вій­ськового комісаріату займалися комплектуванням «Айдара» як батальйону територіальної обо­рони. Отримали КамАЗ зброї і два КамАЗи боєприпасів.

Звільнення Сєвєродонець­ка відбувалося так само, як і Слов’янська. Боїв майже не було. Вони самі пішли, бо стра­тегічно не могли ці міста утри­мувати. Думаю, Сєвєродонецьк боялися обстрілювати з важкої зброї, бо хімічне підприємство «Азот» мало у резервуарах хлор та аміак. Якби туди влучив сна­ряд, була б страшна біда. Зрештою, на той час важкого озбро­єння ще не застосовували.

— Чому ж не звільнили інші українські міста? Чого забра­кло?

— Часу. До серпня на Донба­сі були тільки куратори з Росії і невеличкі козацькі загони. Коли Путін побачив, що втрачає Дон­бас, бо звільнення пішло швид­ко, сепари почали втікати, тоді і зайшли регулярні війська. Ще в серпні підрозділи «Айдара» за­ходили до центру Луганська, їздили по Луганську машина­ми. Але коли з боку Хрящувато­го зайшли регулярні підрозділи російської армії, це було у 20-х числах серпня, все змінилося.

— Які зараз настрої у Сєвє­родонецьку?

— Хлопці, які звільняли місто, називали його не інакше, як Се­пародонецьк. Воно таким і зали­шилось. На жаль. Знаєте, чому? Головне підприємство, що на­повнює бюджет міста, — «Азот», де до війни працювало 35 ти­сяч осіб. Цей хімічний гігант по­чав працювати у 1951 році, тоді з усіх куточків Радянського Со­юзу до міста звозили хіміків. Тому велика частина населення — пострадянські люди, які нос­тальгують за Радянським Сою­зом. Їм Росія ментально ближча, ніж Україна. Настрої у місті при­близно такі ж, як і в 2014 році. Тридцять відсотків проукраїн­ські, тридцять — проросійські, решта — куди вітер подує.

Треба боротися за молодь, тому я й пішов працювати у лі­цей. Діти вже інші. У нас є учні, батьки яких — відверті сепара­тисти, а хлопець каже, що він не хоче бути як батьки, він — за Україну. Йому було 11 років, коли війна почалася, він при­ходив до наших солдатів. Вони йому шоколадки дарували. Дру­жив з військовими і захотів ста­ти українським воїном. І батьки нічого не можуть зробити, були змушені віддати його у вій­ськовий ліцей. Таких ліцеїстів-патріотів — 90 відсотків.