Закрите питання відкритих списків?

Першу похоронку обіцянкам про зміну виборчих правил у парламенті вже виписали.


Зі зміною влади після Революції гідності і на Банковій, і на Грушевського клятвено обіцяли відмовитися від негідних виборчих правил, які були ухвалені за «папєрєдніков». Українцям, мовляв, більше не доведеться обирати котів у мішку за закритими партійними списками, а кандидати-мажоритарники не зможуть пожинати депутатські мандати, засіюючи округи гречкою. Ніякої змішаної системи — лише «пропорціоналка» з відкритими списками. Так у коаліційній угоді і записали. Відтоді вже понад три роки минуло, а все, на що спромоглися у парламенті щодо зміни виборчих правил, — це запровадити неякісний сурогат відкритих списків на місцевих виборах. Із законопроектами щодо виборчої системи на парламентських перегонах заворушилися, лише коли під стінами Верховної Ради «заіскрило» протестами. Вибори за відкритими списками — одна із трьох політичних вимог, озвучених «протестантами». Під парламентським куполом до неї прислухалися, витягнувши з шухляди одразу три законопроекти про зміну виборчих правил. Як витягли, так усі три у смітник відправили, не ухваливши жодного навіть за основу. Законопроекти браковані, чи у Верховній Раді намагаються знову заговорити питання, яке для переважної більшості депутатів — як червона ганчірка для бугая? Про це у розмові з аналітиком громадської мережі «ОПОРА» Олександром Неберикутом.

- Показовими є не лише результати голосування, а й те, скільки часу виборчі законопроекти припадали у Верховній Раді пилюкою, — каже Олександр Неберикут. — Усі три були зареєстровані ще наприкінці 2014-го. За три роки тільки зараз спромоглися їх розглянути. Працювала робоча група, але депутати лише ознайомилися із запропонованими законопроектами — і все. Інших консультацій та обговорень, щоб вийти на узгоджений проект, не було. Попри те, що майже усі політичні сили говорять про необхідність зміни виборчої системи, переважну більшість влаштовують нинішні правила гри. Збереження мажоритарки особливо вигідне провладним політичним силам — з розрахунку на те, що до парламенту вдасться провести кандидатів, які балотуватимуться як незалежні, без партійної прив’язки, а потім примкнуть до провладних фракцій.

Розмови про необхідність зміни виборчої системи — більше гра на публіку. Голосування за виборчі законопроекти було лише реакцією на те, що відбувалося під стінами Верховної Ради, а не усвідомленням, що до чергових парламентських виборів залишається усе менше часу, і потрібно нарешті вийти на погоджений законопроект із обіцяними відкритими списками.

- Виходить замкнуте коло: для ухвалення законопроекту потрібно щонайменше 226 голосів, а їх і півсотні навряд чи набереться, бо для більшості депутатів проголосувати за такий законопроект — все одно, що зрубати сук, на якому й у наступному парламенті збираються всидіти (мажоритарні округи роками «пригодовані», а закриті списки — шанс купити прохідне місце). Якщо вуличні акції не переконають депутатів змінити виборчу систему, залишається на зовнішній тиск сподіватися?

- З точки зору міжнародної практики, виборча система — суто внутрішня справа кожної країни. Головне, щоб під час виборів були дотримані вимоги законодавства, а порушення можна було б оскаржити у судах. Тоді не має значення, якою є виборча система. Очікувати на те, що західні партнери вимагатимуть ухвалення якогось конкретного її варіанта, важко.

Зрештою, не все впирається у виборчу систему. Говорити про необхідність її зміни, не говорячи про інші важливі речі, — популізм. У нас досі «прострочений» Центрвиборчком працює. При тому, що знайти компроміс у питанні узгодження членів ЦВК набагато простіше, ніж домовитися щодо виборчої системи. І це було б сигналом, що є налаштованість на подальші системні зміни. Необхідно також запровадити жорсткішу відповідальність за виборчі порушення (найближчим часом Кабмін має подати до парламенту кілька відповідних законопроектів). Це дозволило б навіть при збереженні існуючих правил гри домогтися позитивних зрушень. Проблему потрібно вирішувати у комплексі.

- Із трьох запропонованих на розгляд законопроектів про вибори лише один (авторства Віктора Чумака і групи інших депутатів) передбачав запровадження відкритих списків. Наскільки прийнятний прописаний у ньому варіант?

- У цьому законопроекті були враховані основні моменти, які дають можливість відійти від недосконалої мажоритарки і виборчих списків у їх нинішньому варіанті. Виборець міг би голосувати не лише за партію, а й за конкретного кандидата від неї у регіональному списку (для кожної області цей список — свій). Зберігається персоналізоване голосування, чим нам подобається мажоритарка. Водночас розподілені по регіональних списках кандидати об’єднані у загальнонаціональному списку (хто набере більше відсотків голосів, той і займатиме вищі позиції у цьому списку та матиме більші шанси отримати мандат, якщо партія подолає прохідний бар’єр. — «ВЗ»). Вони об’єднані єдиною політичною програмою, а не як у нас «мажоритарники-господарники» — без ідеології.

Законопроект Чумака можна брати за основу. Враховуючи масштаби України і кількість партій, які беруть участь у виборах, доцільний варіант — саме невеликі (але не менше п’яти кандидатів від партії, як прописали у законопроекті Чумака. — «ВЗ») регіональні відкриті списки. В іншому разі бюлетені доведеться у рулони згортати. Якщо говорити про відкриті списки, а не їх імітацію, то виборець повинен мати можливість вибирати між кандидатами від партії. А не так, як було з місцевими виборами, коли можна було проголосувати за партію і лише одного кандидата, якого вона запропонувала (із закріплених за округами. — «ВЗ»).

- Із прив’язкою до виборчих законопроектів виникає дискусія щодо прохідного бар’єра. Одні кажуть, що його потрібно знизити, аби збільшити шанси на проходження до парламенту нових політичних сил. Інші наполягають, що нинішній поріг у п’ять відсотків — страховка від потрапляння у Верховну Раду «диванних» партій.

- У питанні щодо виборчого бар’єра універсальних рецептів немає. Є країни, де діє одновідсотковий поріг, а є і з 10 відсотками, як у Туреччині. У виборчому законопроекті Мірошниченка (який розглядали із двома іншими 19 жовтня. — «ВЗ») йшлося про одновідсотковий прохідний бар’єр. Але тоді у Верховній Раді буде вінегрет із півтора десятка різних партій, багато з яких не зможуть свої фракції створити, бо депутатів забракне. Це теж крайність, як і надто високий прохідний поріг на виборах. Буде не оновлення, а роздроблення, яке лише паралізуватиме роботу парламенту.

Нові політичні сили повинні мати достатню підтримку виборців. Можливо, бар’єр у п’ять відсотків зависокий. Якщо ж брати чотиривідсотковий (а це — до півтора мільйона голосів виборців), то це достатній показник підтримки у масштабах країни.

- Наскільки реальними є ініціативи про обмеження чи заборону в Україні політичної реклами (табу, мовляв, не дозволить грошовим мішкам зловживати запудрюванням мізків електорату і бути в «рівніших умовах» за тих, у кого обмежені фінансові можливості на виборчу кампанію)?

- Такий крок стимулював би партії, кандидатів шукати альтернативні можливості комунікації з виборцем і впливу на його думку. Потрібно розбудовувати партійні структури, які працюватимуть на низовому рівні, безпосередньо з виборцями. Наразі тут — вакуум. Якщо заборонити медійну політичну рекламу, партії і кандидати одразу не переключаться на «роботу у полі». Виборці будуть ще менше поінформовані про те, за кого голосують. Тому радикальних рішень не варто поспіхом ухвалювати. Була спроба зробити це, коли розглядали законопроекти про місцеві вибори. Не пройшло. Але це не означає, що від ідеї потрібно взагалі відмовитися. Багато цивілізованих країн живуть в умовах, коли політичної реклами немає.

Ілюстрація зі сайту chesno.org.