Передплатити Підтримати

Віталій ДУБРОВА: «У дзюдо не подають протести. Можемо лише скаржитися на суддів»

Старший тренер чоловічої збірної України про успіхи і невдачі своїх підопічних.

З Астани, де завершився чемпіонат світу з дзюдо, українська команда, як і в останні роки, привезла одну нагороду. Ось тільки володарем “бронзи” став не найтитулованіший майстер дзюдо України Георгій Зантарая. На світовий п’єдестал пошани уперше зійшов 21-річний дебютант дорослої збірної донеччанин Яків Хаммо, який у суперважкій вазі спростував авторитет багатьох претендентів на перемогу. Про найголовніший дар українського “дрібного” велетня, про капризи Феміди та магічну дію президентів на трибуні старший тренер чоловічої збірної України з дзюдо Віталій Дуброва розповів читачам “ВЗ”.

- Днями основа української збірної вирушає на базовий збір до Японії, — наголосив Віталій Дуброва. — Адже наприкінці року на нас чекають кілька турнірів олімпійської кваліфікації — Grand Slam у Парижі, Абу-Дабі і Токіо.

- Незважаючи на стрімкий розвиток дзюдо у світі, Японія не втратила статусу лідера. Завдяки чому японці перемагають?

— Японці — основоположники дзюдо, у них цей вид спорту має особливий статус. А перемагають вони передусім завдяки великій популярності дзюдо, а значить, величезній внутрішній конкуренції і значній кількості спаринг-партнерів на тренуваннях. В одному залі зазвичай тренується 80-100 майстрів дзюдо високого рівня. Щоб тримати руку на пульсі і бачити усе, що відбувається у дзюдо, необхідно їздити до Японії. Наше дзюдо дещо розбавлене самбо. Тому зануритися у класику, яку проповідують японці, нам особливо корисно. Завдяки чому можна перемагати японців? Самобутньою боротьбою. Щільні захвати, боротьба у партері можуть зіграти нам на руку. Українське дзюдо — це коктейль із різноманітних шкіл: до звичної нам пострадянської школи намагаємося додавати найкраще із японської та монгольської практик. 

- На чемпіонатах світу протягом останніх років головним здобувачем почесних нагород для України був Георгій Зантарая. Та в Астані першу у кар’єрі “бронзу” нашій команді приніс 21-річний Яків Хаммо. Чи могли ви до початку чемпіонату передбачити подібний розклад?

- Ми сподівалися, що Яків побореться за третє-сьоме місця, адже цього року він уже перемагав на Гран-прі у Хорватії і був третім на І Європейських іграх. Але в цілому він навіть перевершив наші сподівання. Хаммо продемонстрував зрілу й тактично грамотну боротьбу і переміг куди більш титулованих суперників, чиї позиції у рейтингу не до порівняння вищі. Росіянина Рената Саїдова Яків міг “побити” ще в Баку. Але поступився за зауваженнями, не надто об’єктивними, як на мене. Та саме тоді він відчув, що може перемагати Саїдова. У Баку він сказав мені: “Наступного разу переможу росіянина, я це відчуваю”. І в Астані, незважаючи на зауваження, Яків чудово проводив атаки і до завершення поєдинку зумів провести кидок на “вазаарі”. Неозброєним оком було видно: Саїдов боїться Яші. Він не атакував. Обравши тактику стримання, знову розраховував на перемогу за зауваженнями. Уперше Хаммо вдалося записати перемогу і над досвідченим Абдулло Тангрієвим. До того узбек провів напружену сутичку з литовцем Пашкавічюсом, після якої у нього було мало часу на відновлення. Тому ми робили ставку не на кидки. Якову вдалося “загнати” суперника — випереджати на захватах, не дозволяти проводити кидки і перемогти за зауваженнями. Загалом, великих супертяжів Яша легко випереджає: розганяє і кидає. А з “дрібними” і швидкими, як і він сам, буває складно. Залишилося тепер підібрати ключик до японця Рю Ситінохи.

- У чому особливість таланту Хаммо?

- Яша, на відміну від інших важковаговиків, може боротися на два боки — проводити кидки як вправо, так і вліво. Переважна більшість його суперників бореться лише в один бік, а тому їхні задумки легко читаються і нівелюються. У Хаммо великий технічний арсенал, що дає змогу проводити свої кидки, підлаштовуючись під суперника. Але найголовніше — Яків, незважаючи на юний вік, психологічно стійкий спортсмен. Завдяки цьому він так легко і безболісно перейшов з юніорської збірної у доросле дзюдо. Ще рік тому він був чемпіоном Європи та призером чемпіонату світу серед юніорів. А тепер продовжив перемагати і в дорослій компанії: перші успіхи на турнірах у Загребі та Софії лишень додали йому упевненості.

- А що цього разу не склалося у Георгія Зантараї?

- У дзюдо просто неймовірна конкуренція за місце на подіумі: у кожній ваговій категорії змагається по 20 майстрів приблизно однакового рівня, кожен з яких може вийти переможцем. Цього року пік форми Георгія припав не на другу половину сезону, як це бувало зазвичай, а на квітень-травень, коли він виграв два турніри і тим гарантував собі олімпійську ліцензію. Тому в Астані у Зантараї не було тієї легкості і свіжості. Заключний етап ми відпрацювали на морально-вольових. Плюс до всього він трішки недооцінив свого суперника, ізраїльтянина Голана Поллака, якому до цього моменту ніколи не поступався. Тому і став форсувати події: уже на першій хвилині пішов в атаку, яку ретельно не підготував, пропустив контрприйом, а в подальшому не зумів наздогнати. Та не варто з того робити трагедії. Для нього основний старт — Олімпійські ігри.

- У дзюдо завжди виникає чимало запитань до Феміди. Чи часто вам доводиться сперечатися з суддями?

— Враховуючи те, що у дзюдо немає навіть такого поняття як “подати протест”, сперечатися з суддями — марна річ. Коли вже зовсім голову відкручують, підеш, звичайно, висловити претензії — щоб наступного разу поводилися краще. Але що казати: ось у бік японців, французів, росіян судді рідко коли помиляються. На суддівські помилки приречені представники тих країн, які не мають свого лобі у міжнародній федерації. Особливо це відчуваєш на Олімпійських іграх та чемпіонатах світу, це ціна нагороди вкрай висока. Нам потрібно бути на дві голови сильнішими, щоб не провокувати Феміду на помилки. Коли змагаються приблизно рівні опоненти, кожна дрібниця може стати вирішальною. Олімпіади — це взагалі більш політичні заходи, ніж спортивні. Ось у Лондоні-2012 прийшов на трибуни Саркозі. Ну хіба у цей день французькі дзюдоїсти могли залишитися без нагород? І вони їх отримали. Коли на трибунах помітили Путіна, судді почали допомагати росіянам. Чи варто запросити у Ріо-де-Жанейро нашого президента? Ні, не варто. Нам потрібно краще тренуватися. Тоді будуть медалі і без президентської підтримки. На жаль, у нас немає необхідних умов для пов­ноцінної підготовки.

- Чого, на вашу думку, бракує досвідченому львів’янину Сергію Дреботу?

- Тієї психічної стійкості, якою якраз і славиться Яків Хаммо. Сергій — спортсмен високого рівня, в активі якого є перемоги над опонентами, що входять до ТОП-10 світового рейтингу. Але на офіційних стартах він не може розкритися, проявити свої найкращі якості. Хоча в Астані Дребот на рівних боровся з чемпіоном Європи-2014 словеном Роком Драгшичем. Ця сутичка була найдовшою на цьому чемпіонаті: суперники боролися понад сім хвилин. Лише у доданий час Дребот отримав зауваження, знову ж сумнівне, з однією метою — якнайшвидше поставити крапку у цьому поєдинку. Чи лікується ось ця психічна нестабільність? Так. Для цього якраз і потрібно працювати на зборах у тій же Японії чи Франції, регулярно тренуватися з лідерами світового дзюдо. Переконатися, що вони нічим не відрізняються від нас: такі ж люди з двома руками і ногами і головою. 

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram