Піднятися на Монблан і Маттерхорн – півділа. Головне – спуститися

На початку цього літа Юрій Кравчук з Костополя, з яким ми два роки тому співали гімн України на самісінькій маківці гори Мак-Кінлі(6198м), що на Алясці, подарував мені свій поетичний збірник.

На першій сторінці його рукою було написано: « Ігорю Случику від автора на згадку про спільні сходження!». 

Нова пропозиція від Юрія не забарилися. «Їдемо в Альпи”. Нас у маленькій Тойоті четверо. Ігор Парчевський зі Здолбунова — головний організатор нашої експедиції, я — з Луцька, Юрій Кравчук з Костополя та Олексадр Щерба з Кіровограда. Позаду лишаються кілометри чудових європейських доріг.

Ранок третього дня ми зустріли в Женеві біля однойменного озера. Насправді скрізь тут воно називається просто Леман. Попірнали — і в дорогу, у напрямку туристичного містечка Шамоні. 

Шамоні — це найбільший, найвідоміший і найстаріший курорт французьких Альп. Розташований біля підніжжя Монблану, найвищого гірського піку Європи. 

Саме з Монблану почалася гірська частина нашої експедиції. Всі хлопці, окрім мене, вже побували на її вершині. 

Щоб зекономити час, левова частка альпіністів (і ми в тому числі), які зібрались на Білу гору, під’їжджають з Шамоні на маленькому трамваї, що більш як годину рухається по зубчатих рейках до висоти 2300 м. Цей трудяга ось вже більше ніж сто років доставляє туристів на висоту пташиного польоту. 

Після 900-метрового вертикального підйому ставимо свою палатку на каменях поблизу будиночка Тет Рус. Ловлю в об’єктив гірську козу з козеням, які анітрішечки мене не бояться і позують на фоні порепаних льодовиків. Надвечір вітаємо українську групу альпіністів. На їх лицях радість і подяка горі. Мальовничий захід сонця зашторює нічна темрява.

Підйом до будиночка де Гюте вважають найскладнішим на горі. Саме там знаходиться Grand Couloir або ж «Кулуар смерті», який назвали так із-за того, що на ньому постійно падає каміння. 

О десятій ранку ми на відмітці «Dome de Gouter 3817m».

На перевалі серце йойкнуло і завмерло, шия витягнулась, як у жирафа, а очі сфокусувались на одній точці — перед нами вершина. Ось він, Монблан! Та ще й під хмарною парасолькою (на фото вгорі).

Стежка, провівши лабіринтами снігового поля, вивела нас на гострий небезпечний сніговий гребінь. Тут вітер особливо наполегливо видуває все те, чим засмічена голова. Останні кроки до вершини… Вони сповнені радості і гордості. Синьо-жовте знамено тріпоче на найвищій точці Європи на висоті 4807 метрів. Дякуємо Білій Горі. Та як відомо, вершина в альпінізмі, це тільки половина шляху. Виснажені і щасливі, ми повертаємось на ночівлю до будиночка де Гюте, де накип’ятили собі  відро чаю... 

Прозорий ранок красувався далекими обріями, і поки погодне віконце все ще було відкрите, ми гайнули донизу. По дорозі згорнули свій залишений базовий табір...

І от ми у кемпінгу у Шамоні. Це містечко називають колискою альпінізму. Це — визитівка французьких Альп, справжня туристична мекка. Вузенькі вулички наповнені багатомовним гамором і метушнею, яскраві квіти на підвіконнях будиночків, аромат кави та круасанів з кав’ярень, неповторний смак французького морозива. Тепер — на Маттерхорн!

Чотири роки тому я з моїми друзями з Луцька «чіплявся зубами» за схили Маттерхорну, але зі швейцарської сторони. По гребеню Хернлі ми видерлись на цю дуже гарну піраміду і відчули себе фараонами на її вершині. Вона була фінальною у нашому альпіністському турі. Цього ж разу мене чекав підйом з італійської сторони.

Сповнений запахами лугових трав, гуркотом водоспаду та неймовірними краєвидами, шлях угору з містечка Брей-Червінія дуже мальовничий. На висоті 2800 м біля гірського озерця ставимо базовий табір. Неподалік знаходиться будиночок Абруцци — останній осколок цивілізації в цій долині. 

Всі, хто збирається вийти на вершину Монте Червіно, відправляються ночувати в будиночок «Карел», він причепився на скельному гребені на висоті 3835 м, і із нього стартують на штурм вершини. Та до нього не так легко потрапити. Тут вже починається альпінізм «по-дорослому». Стаємо в зв’язки і траверсуємо по зруйнованих схилах. В деяких місцях вгрузаємо в сніг, а за перемичкою — деремось на вертикальні скельні стіни, на яких для зручності навішані товсті канати. 

Ще раз перевіряємо спорядження і по обіді лягаємо спати, адже до другої години ночі потрібно виспатись. Перші години підйому — наче кадри з глибокого сну. Світлова пляма ліхтарика постійно шукає місце де ступити нозі, де зачепитися руці. В тонусі тримає думка, що ти не сам. Ти у зв’язці. Отже — подвійний контроль, подвійна зосередженість. 

Просуваємось по гребеню максимально обережно і підходимо до вертикальної стіни, оздобленої в деяких місцях драбинами і тросами. Вона здається нездоланною. Але це на перший погляд. 

О 12.30 на вершині нас зустрічає залізний хрест. З висоти 4478 м всі наші проблеми стають крихітними та малими. І ти розумієш, що секрет успішного сходження не тільки в Удачі, а й у твоїх гарних намірах і ставленні до всього, що тебе оточує. Потрібно жити за законами природи — адже ми її діти. Якщо береш — обов’язково потрібно давати щось рівноцінне взамін. 

Підйом на вершину зі сторони Італії дійсно таки важчий за швейцарський. Якщо мені втретє доведеться бути на Маттерхорні, я певно спробую перейти із Італії в Швейцарію через цю вершину і зняти крутий фільм.

Маттерхорн чи Монте Червіно — це одна з небагатьох гір у Альпах, з якої злізти важче і довше, ніж піднятись (на фото внизу). Безліч чинників впливають на швидкість руху: складність рельєфу, альпіністська майстерність і злагодженість у зв’язці, вплив висоти та погодні умови. А ще — відсутність страху. Якщо боїшся — рухи твої стають скуті, невпевнені. 

Різкий вітер приніс запах грози. За мить довкола нас творилося щось нереальне. Оркестр з грому і блискавок набирав оберти. Знизу до нього приєднався гуркіт салютів. В Брей-Червінії. Там у повному розмаху ювілей — 150 років з Дня першого сходження на Маттерхорн. Може, хтось із нас невір­ним вчинком чи неповажним словом потривожив духів гори. А може, їм набридло байдикувати і вони вирішили покепкувати з альпіністів. 

Лише десь о першій годині ночі ми з Юрком ступили на поріг будиночка Карела. Не додзвонившись до рятівників, я підняв сонних гідів на ноги. Пояснив їм, як зміг, про наших друзів, що лишились на горі. Та у їхніх очах читалося: «Ніхто вас на гору не посилав. Самі заперлись, самі й раду собі давайте!». 

Такої тривожної ночі у мене ще не було! Лише о 10 ранку наші хлопці спустились з останнього карнизу до будиночка!.. 

Ми не підкоряємо вершини. Хто так говорить, той зневажливо ставиться до самої гори. Адже саме слово «покоряти» означає «силою встановлювати свою владу, завойовувати, примушувати коритися своїй волі, своєму впливові». Піднімаючись на вершини, ми йдемо підкорити, насамперед, свої страхи та амбіції. Гора допомагає нам відкрити нові грані самих себе, які внизу ніколи не проявляються. 

Фото автора