Передплатити Підтримати

«Над Донбасом снаряди літали, а у Донецьку квіти висаджували»

Чимало донеччан і досі вдають, ніби на сході нічого не сталося

Намагаючись зрозуміти, чому Донеччина і Луганщина піддалися на спокусу «русской весной», чому навіть після сумного кримського досвіду необачно повелися на так звані лугандонівські референдуми, чому, навіть опалені війною, не поспішають прокидатися від зомбосну і бачити у чорному чорне, у білому — біле (а не навпаки), часто не знаходимо для себе відповідей.

З Києва чи Львова важко налаштуватися на «донбаську хвилю», вловити її не лише емоціями, а й холодним розумом. Вникнути у психологію Донбасу допомагає спілкування з людьми, які знають цей регіон не з розмов і можуть адекватно оцінити ситуацію зсередини. Історик Оксана Міхеєва — один з таких гідів у незрозумілі для багатьох з нас лабіринти «донбаської натури». Переїхавши до Львова (раніше професор Міхеєва викладала у Донецькому державному університеті управління, нині — в Українському католицькому університеті), вона продовжує займатися дослідженнями на тему Донбасу, ділиться своїми спостереженнями та висновками. Журналіст «ВЗ» побувала на семінарі за участю Оксани Міхеєвої. Далі — найцікавіші витяги з виступу професора.

Про інформаційний «сепаратизм»

Про засилля російської пропаганди на Донбасі хіба що ліниві не говорили. Мовляв, крім суцільної «кисельовщини» з телеекранів, донбасівці нічого більше не бачили. Українські канали сюди не доходили, тож альтернативи путінській «правді» черпати не було звідки. А як же, спитаєте, Інтернет? Ось і професор Міхеєва про те ж. Каже, 44 відсотки донеччан (як засвідчили результати торішнього дослідження, проведеного Донецьким інститутом соціальних досліджень і політичного аналізу) своїм основним джерелом «політінформації» назвали саме інтернет-ресурси. «Ці люди мали можливість доступу до повноцінної інформації, — каже Оксана Міхеєва. — До речі, у Донецьку доступ до Інтернету навіть зараз є: зв’язок вибиває, лише коли світло вимикають. Однак це абсолютно не змінює картину. Бо людина, яка шукає інформацію, сприймає лише те, що збігається з її світоглядом. І не читає того, що є для неї неприйнятним. Наведу невеличкий, але показовий приклад. Розмовляю зі своєю колегою, яка залишилася у Донецьку. Розумна жінка, кандидат наук. Розплакалася і каже: «За що вони з нами так?». Питаю, що сталося. І чую: «У Києві нас хочуть позбавити наукових ступенів, звань». Запитую, звідки вона взяла цю інформацію. «ВКонтакте». На моє запитання, чому не можна було зайти на сайт Мін­освіти і перевірити, колега відповіла: «А хіба вони напишуть правду?».

Про ілюзію мирного життя

і дискусію щодо громадянської війни

Коли навесні донеччан запитали (йдеться про вже згадане соціологічне дослідження): «У разі введення військ на територію Донецького регіону, яку поведінку його жителів вважатимете нормальною?», ледь не кожен другий відповів, що найкращий варіант — нейтральна, вичікувальна позиція. «Це та частина людей, яка і далі продовжує вдавати, що нічого не сталося, і намагається жити звичайним життям, — каже Оксана Міхеєва. — Ця ілюзія звичайного життя багатьох шокувала. Влітку, коли ще жила у Донецьку, фантастикою для мене стало те, наскільки сильно влада намагалися створити такий фантом. Комунальні служби у місті працювали, як ніколи. Бідні комунальники щодня на клумбах висаджували квіти — невідомо для кого і для чого, бо місто було вже майже порожнім. Підтримання ілюзії повсякденного життя продовжується дотепер. Під гаслом: «Донецк живёт, и мы живём в Донецке».

Тоді, як переважна більшість донеччан заявила про нейтралітет (у разі введення на територію регіону військ), готових підтримати українську і російську армію виявилося майже порівну — 20,9% та 21,5% відповідно. «Ці результати важливі з точки зору розуміння можливості громадянської війни в Україні, — каже професор Міхеєва. — Майже 22% опитаних засвідчили готовність надавати підтримку російським військам. Тобто вони допускають, що у разі зіткнення з українською армією підуть проти громадян України, які будуть по інший бік фронту. Хоча висловити підтримку армії і самому взяти до рук зброю — не одне і те ж, маємо підтвердження того, що одні громадяни України реально готові битися з іншими громадянами України. У мене немає знайомих, які б були серед так званих ополченців. Тому я не могла розпитати їх напряму. Але маю багато інформації від старшого сина, в якого більше контактів. Так от: батько його друга — математик з вищою освітою, розумна людина. За грою у шахи часто заходила розмова про політику, ситуацію, яка склалася на Донбасі. І ось що сказав цей чоловік під час однієї з таких бесід: «Я візьму у руки зброю і буду захищати територію від будь-кого, хто першим зайде на мою землю».

Про звикання до українського і постпомаранчевий відкат

— Виглядає так, що повернути Донбас Україні легше, ніж навернути його до українського? — запитую в Оксани Міхеєвої, коли від лекції перейшли до обговорення.

— У Донецька був шанс нормально інтегруватися у загальноукраїнський простір. Ішло звикання і до України як нашої з вами держави, і до українського. До початку сепаратистських виступів тут адекватно сприймали українську символіку, вона не викликала жодного роздратування. Було багато людей, які цікавилися історією України, почали вивчати українську мову. У Донецькому університеті я читала лекції українською, і ніхто мені у цьому не заважав. Позитивну тенденцію спостерігала і серед своїх студентів: щороку зростав відсоток тих, хто однаково знав і українську, і російську мови. До 2004 року хоч і повільно, але процес ішов. А потім — Помаранчева революція: негативне ставлення донеччан до тих подій призвело до відкату назад. Українська знову опинилася у скрутному становищі. Те саме — і зараз. Як і 2004-го, розмовляти у Донецьку українською мовою стало неможливо. Бо люди одразу реагують на тебе як на ворога, чужинця... Для ментального повернення Донбасу потрібна ретельно продумана програма, якої досі не було.

Про кримінал — близький і рідний

Не обійшли у розмові і тему особливого ставлення донбасівців до тих, у кого за плечима — тюремні «університети». Надихнула згадка про минуле Януковича. Мовляв, коли у більшості українців його біографія викликала обурення, Донбас зеківська юність тодішнього президента не хвилювала. «Ще у 60-ті на роботу у Донецьк приїздили хто з комсомольськими путівками, хто — з кримінальним минулим, — каже Оксана Міхеєва. — Останніх відправляли на шкідливі для здоров’я підприємства, де не вимагали довідок і не запитували про судимість. За неофіційною статистикою, у 70-80—х роках кожен п’ятий на Донбасі «пройшов» через систему правоохоронних органів. Сформувалося специфічне середовище, в якому багато людей з кримінальним минулим. Одна річ, коли вам розповідають про таких людей, але ви їх не бачили, особисто не стикалися. А інша, коли у вашому під’їзді живе кілька сусідів, які відсиділи, і ви їх знаєте, можливо, ще з дитинства. Коли постійно бачиш таких людей поруч, то й ставлення до цього відповідне. У багатьох закладається розуміння: так, людина вчинила злочин, але, відсидівши, спокутувала свою вину. У Донецьку ні у кого не викликало особливих емоцій, якщо до вас підходив кремезний хлопець і казав: «Я щойно звільнився, у мене немає грошей. Допоможіть, будь ласка». І люди давали. Бо син, брат чи сусід, мовляв, теж сиділи. Для цих людей кримінальне минуле Януковича — це не мінус. Навпаки. Він, мовляв, показав, що можна бути успішним, зробити кар’єру, навіть маючи таку біографію».