«Мені кров у жилах застигне, якщо не поїду туди»

Самбір провів в останню путь 20-річного добровольця батальйону «Айдар» Володю Юричка

Мої земляки зі Самбірщини та Старосамбірщини з часу революційно-військових подій поховали трьох майданівців і одного вояка АТО. І я грішним ділом подумав, що ми свій «ліміт» похоронів уже вичерпали. Та ба, тільки сказав про це у товаристві друзів, як через півгодини зателефонували — загинув Володя Юричко, боєць батальйону «Айдар»… Уже й моєму поколінню випала гірка доля ховати синів-героїв.

І знову площа Пам’яті у Самборі… Той, хто придумував їй назву, мабуть, гадав собі, що тут берегтимуть пам’ять дідів-прадідів, які віддали своє життя за волю України. Хто б сподівався, що у цієї площі буде сучасна історія та інша пам’ять. І тут зустрічатимуть тих, хто зі зброєю у руках знову бореться за волю України…

І вкотре тисячі людей, і знову лампадки обіч дороги, і знову «Пливе кача»... Стою недалеко від труни — плакати не соромно, бо плачуть усі. Проводжаємо у вічність 20-річного юнака, якого більшість з тих, які прийшли, не бачили ніколи... Нам, батькам, інколи здається, що наші діти завжди малі, що вони аполітичні й байдужі. Але вони виросли раніше, ніж ми сподівалися. Вони, як Володя Юричко, готові покинути науку в престижному медуніверситеті імені Богомольця у Києві і від самого початку стояти на Майдані, монтуючи перший намет. Вони, як Володя, здатні у гуртожитку своєї кімнати написати гасло «Хто як не ми». Або зазначити у своєму записнику: «Я зневажаю тих політичних імпотентів, які ховаються від війська під жіночою спідницею». Про це уже говоритиме батько Володимира, теж Володимир Юричко, коли на площі Пам’яті зберуться тисячі земляків. Батько буде згадувати про те, що не хотіли пускати сина на війну, але Володя сказав: «Мені кров у жилах застигне, якщо не поїду туди».

Застигла кров у жилах, але у далекому східному краю, географію якого вивчаємо за назвами звільнених міст і сіл, у боротьбі за Україну з підступним окупантом — будь він тричі проклятим. І мама Ліля говорила перед громадою про те, що вона і досі не знає, як загинув її син, бо разом з ним загинули інші. Зізналася, що якби знала, чим усе закінчиться, лягла б на дорогу і не пустила сина, але долю не обманеш. І нічого не вдієш з тим, що виховуємо своїх синів патріотами, аби потім ховати Героями… Наші діти навчилися казати нам неправду, аби не турбувати зайвий раз зболене мамине серце. Володя говорив матері, що він як медик працює у санчастині. А насправді був на передовій — помічником кулеметника, а потім, коли кулеметник загинув, став на його місце. Він той, який підняв державний стяг над одним із визволених містечок на Донбасі…

Нині їм, батькам, і нам, громаді, залишиться світла пам’ять про світлу людину, залишиться вулиця Володимира Юричка в Самборі та назва школи, де він учився. Залишиться спільна щира молитва — за звичайного самбірського хлопця-добровольця, який загинув тільки за те, що любив Україну. Молитва — за те, щоб всі наші хлопці повернулися живими-здоровими з війни. За те, щоб сльози згорьованої матері Лілі Богданівни були останніми материнськими слізьми над гробом сина.

...У неділю, коли Самбір прощався з Володею Юричком, поміж людьми прокотилася прикра звістка: у село Воютичі Самбірського району везуть 24-річного юнака…