«Нош до рук не брали, бо були липкі від крові...»

П’ятеро друзів винесли з Інститутської не одного пораненого. А от у них не влучила жодна куля!

Ці хлопці врятували не одне життя. Кулі свистіли у них над головами. А вони, долаючи страх, кидалися на допомогу пораненим і закривали очі вбитим. Друзі поклялися, що навіки залишаться братами, бо разом пройшли пекло на Інститутській. Те, що залишилися живі, називають дивом.

Ігорю Фльорку та Ігорю Галушці — по 18 років. Павлу Дьокіну — 19. Миколі Притулі та Анд­рію Седлеру — 20. Хлопці живуть в одному районі Львова, навчалися в одній школі. Дружать давно. На Майдан їздили по кілька разів.

Андрій узяв квиток на поїзд, як тільки почув, що угоду про Асоціацію з ЄС не буде підписано. “Танцювали під пісні Руслани і наївно вірили, що мирним протестом можна чогось добитися”, — каже. Ігор Фльорко також був на студентському Майдані і покинув його за дві години до розгону. “Вирішив на кілька днів поїхати додому. О шостій ранку мені почали телефонувати близькі, питати, чи живий. Не казали, що сталося, боялися, що зійду на найближчій станції і повернуся до Києва”, — згадує хлопець. На студентський Майдан подався і Ігор Галушка. “Сам розгону не бачив — задрімав у кафе в підземному переході, — розповідає. — Розбудили “беркутівці”, вигнали кийками на Майдан. І там вже побачив “швидкі”, напхані побитими людьми, і даішників, які виписували штрафи за неправильне паркування”.

Микола і Павло вперше наковталися газу на Банковій 1 грудня. “Якби людей не зупинили, все можна було б вирішити того ж дня, — переконані. — А нас назвали провокаторами, яких купили за 200 гривень”. Від силовиків хлопцям добряче діставалося. Не раз кийок по їхній спині гуляв, і бруківка влучала, і гумові кулі. Ігорю Галушці осколок від гранати влучив у брову...

На Майдані друзі зустрілися 19 лютого. “Вулиці були порожні. Метро не працювало. Побачене на Майдані шокувало. Профспілки догоряли. Наметів не було — люди спалили все, що могло горіти. Постелили каримати на асфальт і так спали. Безперестанку працював водомет. А від чорних шоломів силовиків, що заполонили Інститутську, рябіло в очах”.

Хлопці вирішили ночувати у КМДА. “Зранку, о 8.30, забіг якийсь чоловік і почав кричати, що “Беркут” відступає. Бронежилет мав лише Ігор Фльорко. Андрій — хокейний шолом. А ми — тільки каски і наколінники... Біля пам’ятника засновникам Києва силовиків уже не було. Вирішили піднятися до Жовтневого палацу. Зауважили на землі калюжі крові і гільзи від бойової зброї, — розповідає Микола. — На Інститутській сховалися за барикаду. Це нас і врятувало. Силовики випустили по ній автоматну чергу. Людей в обстрілюваному квадраті було не більше як півсотні. Почувши постріли, кинулися назад. Мене з потоком людей віднесло метрів на 20. Сховався за біотуалетами. Висунув голову і побачив, що Ігор Галушка з Павлом — попереду барикади (фактично на лінії вогню), а Ігоря Фльорка і Андрія не видно. Попросив самооборонівця віддати мені свій щит, але той відмовився. Інші також не поспішали ділитися. Казали, сиди і не рипайся. Якраз у цю мить від готелю “Украї­на” рушила сумнозвісна “черепаха” — чоловіки обклалися щитами і так пересувалися напівзігнуті невеликими кроками. Пролунала автоматна черга, люди “посипалися”. Хтось крикнув: “Ставимо щити перед собою і біжимо виносити поранених!”.

Під прикриттям щитів дістався барикади. У цей час Ігор Фльорко вже відтяг із зони обстрілу першого пораненого — Сергія Трапезуна (той чоловік потім його розшукав, щоб подякувати за врятоване життя). Неподалік барикади застрелили юнака. Двоє хлопців зі щитами обступили мене, і так ми втрьох почали підбиратися до нього. Коли тягнув вбитого за ноги, голови не піднімав. Тільки почув, як один з тих хлопців крикнув: “Ростик!”. Тоді підняв голову і побачив, що у Ростика влучило дві кулі. Навіть не знаю, чи його так звали, чи то причулося — все було як у тумані. Потім на відео бачив, як до нас підбіг якийсь чоловік, почав допомагати, бо мені вже руки обривалися... Ростик помер. Власноруч закрив йому очі”.

Ігор Галушка разом із Павлом Дьокіним перечекали обстріл, сховавшись за земляним ровом. “Десь за два метри від нас снайпер прострелив голову хлопцеві — той необережно висунувся. Впав прямо біля нас. Його скляних очей ніколи не забуду. Тоді прийшло усвідомлення, що це — кінець, — каже Ігор. — Мав щит 50 см заввишки. А мій зріст — майже 2 м. Боявся того щита з рук випустити. Думав, він мене захистить. Потім знайшов у ньому дірку від кулі. Куди вона ділася?”.

Поранених і вбитих хлопці передавали Андрієві, і той допомагав занести людей, що стікали кров’ю, у готель “Україна”. Нош і чужих щитів не брали, бо були липкі від крові. У готелі застали страхітливу картину. Хтось тримався за руку, хтось — за голову. У когось не було ока. А поруч священики відспівували мертвих...

“Не боялися померти, — кажуть хлопці. — Надивилися на смерті: секунда — і тебе нема. Переживали, як буде батькам. Коли на Майдані відспівували загиблих, плакали як діти, бо могли бути на їхньому місці”.

Після перестрілки Ігор Галушка узяв до рук телефон — хотів подзвонити мамі, сказати, що з ним все гаразд. Помітив, що мама телефонувала йому 11 разів. “Перша думка: мама мене вб’є!” — намагається жартувати хлопець.

Відчайдухи не втратили почуття гумору. Молодість бере гору над пережитим. Хрещені у вогні, готові хоч завтра брати до рук зброю та йти захищати Батьківщину. “Їздили днями до Києва. Прогулялися по Майдану, Інститутській — відлягло трохи від серця”, — кажуть.