«Я не настільки голодна, щоб голосувати за пайок»

Експеримент на вулицях українських міст починався із запитання «Що б ви хотіли отримати в пакеті від кандидата у депутати?»

Напередодні виборів кандидати у депутати різними способами намагаються достукатися до громадян. Хто розкидає агітки по поштових скриньках, хто «іде в народ», нерідко несучи із собою своєрідну «соціальну допомогу». Саме так називають пакети від майбутніх депутатів. Зазвичай туди кладуть кілограм муки чи гречки, пляшку олії чи згущене молоко. Ми провели експеримент — підходили до людей на вулиці з запитанням: «Що б ви хотіли отримати в пакеті від кандидата у депутати?». Одна з нас живе у Чернігові, інша — у Києві, а навчаємось ми у Львові, в Українській академії друкарства. Тому й опитували людей на вулицях «своїх» міст.

«Це принизливо — брати таку милостиню, — сказав пан Леонід Бойчук, якого зустріли у Чернігові, на алеї Героїв. — Я пенсіонер, гроші всі ідуть на ліки, але це не означає, що потребую того кілограма цукру чи муки. Безпереч­но, якщо людина нужденна, то потрібно допомогти — і не продовольством, а грошима. Були б у людей гроші, вони б самі собі купували і цукор, і муку, і не чекали, поки якийсь кандидат у депутати буде їм щось перед виборами роздавати».

На Валу у Чернігові 35-річний Олексій Бруско взяв аркуш із політичною агітацією, що йому простягнули з палатки, але, не читаючи, викинув його у найближчий смітник. А на запитання відповів однозначно:

«Я б не хотів ні муки, ні тієї ж самої гречки — це є в магазині. Людину, яка справді прагне та може обстоювати інтереси українців і приймати мудрі рішення на благо розвитку держави, треба вибирати не за гречані хабарі, а за її переконання та віру в Україну».

Наступного співрозмовника зустріли на чернігівській зупинці тролейбуса №8 у напрямку до зупинки Болдині Гори. На наше запитання радо відгукнулася жінка, що назвалася Парасковією Іванівною Коцюк. «Хочеться справедливості. Щоб була хороша робота у дітей після навчання. А то вивчаються, виходять у світ, а дороги молодим немає».

Киянка Лідія Віталіївна їхала у метро до станції Хрещатик, переглядаючи політичні новини у міській газеті. Її ставлення до пайків у пакетах було відвертим: «До мене теж приходили, приносили у пакеті «подарунок»: мука, гречка та агітки. Що дали — те й добре. Мені вже стільки років, що жодних інших подарунків від влади годі дочекатися».

А жителька міста Новгорода-Сіверського Черніговської області, 24-річна Наталія Сон, підійшла до такої агітації мрійливо-прагматично: «Звісно, хочеться стабільності в державі, вчасної виплати зарплат. Але якщо от уявити, що до мене прийшов депутат і запитує, що мені потрібно, я б попросила велосипед, щоб їздити на роботу. Чи блендер, а то ніяк не викрою коштів на такі речі».

Якщо чернігівці та кияни ще жартували та вголос роздумували над питанням, що б вони хотіли побачити в пакеті від кандидата у депутати Верховної Ради, то львів’яни були настроєні серйозно.

Коли ми підходили до людей на вулицях Львова з нашим питанням, то перша відповідь була в усіх однакова — «нічого від них не треба». Потім починали говорити більш конкретно…

«Я маю власну громадянську свідомість. Я не продаюся за пакет гречки чи синтетичного молока, — відповів Петро Іванович Марченко, не відриваючись від гри в шахи на «стометрівці». — Ті, що дають своїм виборцям хабарі, не зацікавлені в інтересах України, вони хочуть просто дорватися до влади, аби набити власні кишені і спустошити державну казну».

Дарина Богданчук із Коломиї (жінка назвала свій вік — 67 років) приїхала у справах до Львова. Наше питання вона прокоментувала так: «Я вважаю себе самодостатньою і за весь вік заробила собі на хліб з маслом, отож від них не хотіла б нічого. Але, дивлячись на державу, розумію, що вона бідна, як і її люди, бідна не лише з матеріального боку, а ще й в моральному та ментальному планах. Українці продають свої голоси за «голодранські подачки», а потім самі скаржаться на таку владу. Бачили очі, що вибирали, — тепер їжте, хоч повилазьте».

— А я б хотіла, щоб вони краще, ніж витрачати гроші на такий сухий пайок, відремонтували дитячі садочки, зробили ремонти в школах, аби батьки не ремонтували класи власним коштом і навчальні заклади не збирали поборів під назвою «добровільні внески», — сказала молода жінка, яка назвалася Оксаною Савченко.

У Львові ми натрапили на компанію пенсіонерів, що жваво обговорювали політичну ситуацію в країні. Неможливо було переслухати усіх коментарів, викликаних нашим запитанням. З того загального обурення ми все ж таки склали один вагомий ємкий коментар:

«Якщо вони прийдуть до влади, то ці хабарі в пакетах нам ще гикатимуться. Бо все, що вони роздали, на що витратили свої гроші, ми оплатимо. Потім здеруть із нас в десять разів більше. Нам та згущенка з пакетів боком вилізе! Ні, ми б не взяли таких пакетів, з чим би вони не були. Такі подачки розраховані хіба що на старих і немічних бабусь, які голосують за того, хто тицьнув їм пакунок. Молодше покоління не візьме такого хабара ні за що!».

Запитали ми і представника молодшого покоління, свою ровесницю, студентку Ірину.

«Які пакети від депутатів, та ви що? Ні, я б нічого від них не хотіла, окрім виконання їхніх обіцянок. Я не настільки голодна, щоб голосувати за пайок».

У ці передвиборчі дні можна почути таке: «Ви беріть, а голосуйте, за кого хочете». Але чимало людей і брати нічого не хочуть, і вже навряд чи такий фактор, як гречка чи згущенка, можуть вплинути на вибір. Принаймні у нашому студентському середовищі — точно ні.