Канада, земля обітована, або Там добре, де нас нема?

Прозаїчно-статистичної інформації читач отримав достатньо, тож можна перейти до туристичних вражень. Почнемо із легендарної Ніагари, до якої із Міссісаги трохи більше як година їзди. Виявляється, тут не один, а два водоспади — один, менший, з американського боку, який бачать тільки канадці, і більший, підковоподібний, який видно з обох боків — канадського і американського (р. Ніагара є водним рубежем між цими двома північноамериканськими країнами). Над рікою — велетенський міст, на якому, особливо у вихідні, можна бачити довгі черги канадських авто — народ їде на закупи у Штати, де товари значно дешевші. Але повернімось до водоспаду. Наближаючись до нього, ще здалеку помічаємо хмару водяного пилу і чуємо глухий гул. Підходимо ближче, і нас обдає масою бризок, однак намагаємось протиснутись поближче до прибережного муру, обліпленого туристами, що безперервно, з вигуками захоплення, клацають різноманітними камерами. Від побаченого справді забиває подих. Величезна маса води, яка досі спокійно текла рівним, як стіл, кам’яним руслом, раптом зривається з висоти і з гуркотом падає вниз, накриваючи хмарою бризок туристичні катерки, що підпливають мало не під сам водоспад. Водна прогулянка триває 15 хвилин. Ми теж не втрималися від спокуси, незважаючи на вартість квитка (близько 20 дол. за дорослого). Спеціальним ліфтом, куди запускають групами, спускаємось до води, отримуючи по дорозі дощовики, і ступаємо на палубу кораблика. Враження від цієї екскурсії важко передати словами — це треба бачити і чути. Правда, вже під самим водоспадом заважали роздивлятись і фотографувати суцільні бризки. Якби не дощовики, було б нам непереливки.

Поблукавши яскравим містечком з однойменною назвою, Ніагара Фолз, з фантастично оформленими вітринами магазинів і найнеймовірніших розважальних закладів, готелями і гральними домами, чудовим прибережним парком повертаємось до стоянки, де залишили наше авто. Переходимо міст і виходимо на доріжку серед болотистого лісу з озерцями, повними гусей особливої канадської породи — коричнювато-сизих, з довгими чорними лебединими шиями. Їх, як і чайок, тут хмари. До речі, перше, що я почула, прокинувшись першого ранку у Міссісазі, — це крики чайок на газонах між будинками і скрекотіння білок. Чорні і сірі зі смугастими хвостами, вони скрізь — у парках, на деревах вздовж вулиць, навіть на балкони забираються, псуючи висаджені тут квіти.

Метою нашої наступної поїздки було озеро Кроуфорд-лейк, до якого теж трохи більше години їзди з Міссісаги швидкісною трасою (від 100 км на год. і до максимуму, на який спроможне ваше авто). Утворилося озеро на місці тектонічної западини, глибина його перевищує 12 м, завдяки чому на дні збереглися сліди давніх індіанських поселень племені ірокезів. Тож на березі озера влаштували скансен (етномузей просто неба), що знайомить відвідувачів з побутом і культурою цього племені. Більшість території музею займають т. зв. лонг-хауси — довжелезні вкриті корою високі будівлі з кількома гніздами для вогнищ всередині (зими в Канаді суворі), кількома ярусами нар, вкритих шкурами, що служили мешканцям лонг-хаусів постіллю, безліччю різноманітних побутових речей, плетених з лика (кошики і т. ін.), глиняні глеки і дрібний посуд, сніго­ступи, схожі на тенісні ракетки тощо. Вирощували ірокези здебільшого кукурудзу, цибулю і кабачки (спеціальні плоскі камені для розтирання кукурудзи на муку лежать біля входу в кожне житло). Між лонг-хаусами — піраміди з дерев’яних жердок для в’ялення м’яса тощо. Весь час нашого перебування у скансені там звучала специфічна індіанська музика, створюючи особливий, я б сказала, філософський настрій. Потім ми по теплому дерев’яному містку з поручнями, прокладеному в лісі, який істотно відрізняється від наших, обійшли навколо озеро з кришталево чистою водою (купатися в ньому і ходити по лісу не дозволяється). ґрунти в озерній частині Канади бідні (родючі землі — це провінції Манітоба, Саскачевань і Альберта) — під тоненьким родючим шаром камінь і вода, тож росте в тутешніх лісах здебільшого дерево-довгожитель, що листям (якщо його можна так назвати) і запахом нагадує нашу тую, а кроною — листяні дерева, а також смерека, осика, береза, клен, особливий вид дуба та ін. Деякі дерева ростуть просто з каменя, в прямому розумінні. Все, що падає і відмирає, так і залишається лежати — людина в цей процес не втручається, зокрема і у відомих великих національних парках. Вони є, по суті, теж просто лісами, що не перебувають у приватній власності, здебільшого навкруг озер, з прокладеними у них дерев’яними, вимощеними каменем чи асфальтом доріжками. Вздовж автодоріг теж можна бачити ділянки засохлого лісу, що помирає природною смертю.

Наступного дня виїжджаємо на три дні у курортне містечко Тоберморі, що за 270 км на північ від Міссісаги. Дорогою минаємо чахлі ліски, кукурудзяні і соєві поля, ферми з характерними будівлями і стадами корів чи овець, коней, невеликі містечка знайомого з кіно американського типу, поля для гри в гольф, вказівники до яхт-клубів, які тут на кожному кроці, оскільки Тоберморі — на півострові Брюс, що врізається у затоку озера Хюрон, яка має назву Джорджен-бей (останнє слово перекладається як “затока”). Гігантське озеро Хюрон входить у п’ятірку найбільших озер Канади (крім нього — Онтаріо, Ірі (його з Онтаріо якраз і з’єднує ріка Ніагара), Мічиган та Супе-ріо). Береги затоки поблизу Тоберморі стрімкі, скелясті, порослі бідним місцевим лісом, подекуди — подоби пляжу, всіяного величезними валунами. Незвичні, суворі краєвиди, а холодна вода чиста, як кришталь. Деякі відчайдухи купаються, навіть діти.

Саме ж містечко Тоберморі невелике, затишне, живе за рахунок туристів — готелі, мотелі, сувенірні крамнички, арт-галереї, кафе, ресторани, паби, яхти, причали, поромна переправа. (Я, до речі, завжди уявляла собі пором чимось на зразок величезного плоту, а побачила корабель, в трюмі якого вміщаються десятки (якщо не сотні) авто та інших транспортних засобів, а нагорі — сотні пасажирів). Обійшовши містечко вздовж і впоперек, дивуємось, що вечорами, вже так після 10-ої, тут тиша і незвично мало людей на вулицях. Навіть з великого пабу, на якому миготить неонова табличка Open, не долинає ні звуку. У нас би в такому місці вирували натовпи, стояв би шум, гам, звідусіль лунала б музика.

Далі, піддавшись рекламним спокусам, вирушаємо катерком з романтичною назвою Blue Huron “Блакитна чапля” і зі скляним (!) дном на острівець з дивною назвою Флауерпот, що в перекладі означає “квітковий горщик”. Її він отримав завдяки трьом прибережним каменям незвичної форми, над якими попрацювали час, вода і вітер, і тепер вони справді нагадують, я б сказала, не горщики, а високі вази. Залишаємось на острові на цілий день, до останнього катера, обходимо його то лісом, то берегом, кам’янистими стежками, і ввечері, втомлені, ледь добредаємо до причалу. Ще один чудовий день позаду. Наступного ранку, на зворотній дорозі, під дощем оглядаємо озеро Хюрон з іншого боку — береги його в цьому місці плоскі і болотисті. Потім залишаємо машину на стоянці і прямуємо далі, знову до скелястих берегів з фантастичним гротом, куди не кожен відважиться спуститися альпіністською вертикальною стежкою. Видовище неймовірне.

Попередні статті циклу — за посиланнями: http://wz.lviv.ua/world/128747, http://wz.lviv.ua/world/128960. В найближчому часі очікуйте продовження.