Скуштувати Франко-каву, побачити, як виготовляють сіль ще з 14 століття, та отримати ключ бажання…

Інформаційно насичені дні змушують нас перервати увагу з новинних стрічок та бодай день відпочити. Гарним маршрутом для вакацій стане дрогобицький напрямок. Врахуйте, що й дорога чудова.

Край, який народив генія

Наша перша зупинка — Нагуєвичі. На 40 гектарах Державно­го історико-культурного запо­відника «Нагуєвичі» розміщені родинний будинок Каменяра, кузня Якова Франка, музей, а також заповідна лісова зона.

Батьківська хата відтворена за етнографічним нарисом-спо­гадом самого Івана Франка. Він описав вигляд кожної будівлі та все, що є на території подвір'я. Будинок відбудували 42 роки тому, накрили соломою, як це й зобразив письменник. Коли за­ходиш у саму хату, відчувається запах сіна, який додає відчуття правдивості…

У садибі музейники зібра­ли речі побуту, посуд, одяг ча­сів Івана Франка. Реліквії Франкової родини — дитяча ко­лиска письменника та дзеркало з дерев’яною оправою матері, Марії Кульчицької.

Дивлячись на величезну хату, кузню, пасіку і сад, в жодному разі не віриш радянській про­паганді, яка зображала Фран­ка бідним сином кріпака. Навпа­ки, Яків Франко був заможним сільським ковалем. І, як нам по­яснив директор Державно­го історико-культурного за­повідника «Нагуєвичі» Богдан Лазорак, наявність у родини такої кількості землі свідчить про те, що селяни позичали гроші у коваля, а віддавали борг землею.

У музеї, який розміщений на­впроти батьківської хати, — теж унікальні речі.

Найцінніші екс­понати — «золота книга» Дро­гобицької нормальної школи, в якій записано прізвище Фран­ка, і прижиттєві видання його творів.

А на нульовому поверсі будівлі - посмертна маска Іва­на Франка авторства львівсько­го архітектора Яна Туринсько­го. І не менш унікальна картина (репліка з портрета Івана Фран­ка художника Юліана Паньке­вича) — Франко за роботою. Це єдиний портрет, де письменник зображений за своєю працею.

Постать Івана Франка попу­лярна далеко за межами Львів­щини, ми бачили тут туристів і з Вінниччини та Київщини. Лише за цей рік у родинному гнізді Франків побували 24 тисячі ту­ристів.

Є нагода приїхати сюди і по­знайомитись ближче з великим генієм хоча б заради Франко-кави.

Придумали і запатентува­ли її ще в 2017 році, а презен­тувати врожай другої партії у брендованому форматі будуть під час Благодійного волонтер­ського етнофесту в Нагуєвичах 27 серпня. Організатори обіця­ють провести майстерки, етно­локації та забави з неймовірни­ми краєвидами, адже сам музей розташований на найвищій точ­ці села.

«Солевари своє пекло на землі проходять»

Наступна зупинка не менш унікальна. Ми приїхали на те­риторію Дрогобицької солевар­ні - найдавніше постійно діюче підприємство в Україні, з 1390 року. Технологія виробництва солі залишилась така ж сама, як і в XIV столітті, — виварюванням з природної ропи.

Солевар Олег показує нам солеварний цех. У ньому ве­лика пічка, яку розпалюють ко­лодами, а зверху розміщена панва (спеціальна металева по­судина), де власне варять сіль. У панву постачають сольовий концентрат, який видобувають з шахти соляної ропи, яка розмі­щена на території заводу.

У цеху спекотно. Сам солевар жартує, що своє пекло відбуває на землі. За зміну працівникам вдається виварити щонаймен­ше 10 мішків солі. Вона на ви­гляд як кристалізовані сніжинки.

Після того як окупанти зни­щили «Артемсіль», на Дрого­бицькій солеварні збільши­ли обсяги виготовлення солі. І якщо раніше сіль постачали лише в Дрогобицький район, то зараз географія значно розши­рилась. До речі, на гербі Дрого­бича розміщено дев’ять топок солі - як символ достатку та за­можності містян.

Ключ бажання

Солеварня розташова­на біля церкви Святого Юрія, яка занесена до Списку світо­вої спадщини ЮНЕСКО.

Як нам розповіли у солеварні, а зго­дом підтвердили в музеї (храм є структурним підрозділом му­зею «Дрогобиччина»), церква побудована за виручені кошти від продажу солі. Деревину ку­пили на Франківщині, а перед будівництвом дерево замочи­ли у солі. Музейна працівниця розповіла про випадок, коли церкву підпалили, але вона не спалахнула синім полум’ям, а лише тліла.

Церква Святого Юрія — це пам’ятка галицької дерев’яної архітектури кінця XV — почат­ку XVI століть, одна з найкраще збережених, належить до чис­ла унікальних пам’яток давньої української сакральної архітек­тури. Збудована в XV столітті, кілька разів перебудовувалася й остаточних архітектурних форм їй надав український будівни­чий Григорій Тесля з Дрогобича. Дерев’яна тридільна (тризруб­на), споруджена у стилі україн­ського бароко. Правлять Служ­бу тут лише тричі на рік: на Юрія, на Великдень та на Трійцю.

В інтер'єрі іконостас 1659 року та розписи XVII століт­тя (іконостас на реставрації вже 4 роки, але у вересня вже має повернутись до храму). На одній з ікон зображе­ний Святий Петро, який три­має ключ до раю. Музейниця нам вручила подібний ключ, він відмикає двері храму, і ска­зала, що виконує будь-яке ба­жання.

Здогадаєтесь, яке я забажала?