Передплата 2024 «Добра кухня»

«Під час окупації фахівці Запорізької АЕС працювали без сну протягом 30 годин…»

Бо не хотіли допустити катаклізмів на станції, від яких постраждали би мільйони

Фото із соцмереж
Фото із соцмереж

Минулої неділі щонайменше три російські безпілотники атакували ядерний об'єкт в Україні - Запорізьку атомну електростанцію. Було пряме влучення в основні конструкції захисної оболонки одного із шести реакторів. До фатальних наслідків це, дякувати Богові, не призвело, але уже сам факт нападу на АЕС свідчить, що задля знищення українців агресор готовий піти на все. Як зброю готовий використати навіть радіацію…

Це не перше таке злодіяння країни, яка перед світом хизуєть­ся своїм «гуманізмом», культурою. Не менш підло росіяни чинили у берез­ні 2022 року, коли захоплювали Запо­різьку АЕС і Енергодар — місто-супутник, де живуть її працівники. Живуть і навіть в окупації думають про Україну. Про їхню стійкість і йдеться у романі письменника-філософа Петра Кралюка та книговидав­ця Олександра Красовицького «Коро­лівський гамбіт», який недавно вийшов друком у харківському видавництві «Фо­ліо». Як народжувався цей твір, чому ав­тори взялися саме за цю тему, розмов­ляємо із Петром Кралюком.

— Український читач має широкий вибір добротної літератури, у тому числі - мілітарної. Чому повинен шу­кати у книгарнях саме ваш «Королів­ський гамбіт»?

— Бо це чи не єдина книга, яка стосу­ється нинішньої ситуації на ЗАЕС, най­більшої атомної електростанції Євро­пи. Її росіяни захопили у перші дні свого широкомасштабного вторгнення, із 3 на 4 березня 2022 року. Те, що відбувається там, — безпрецедентне! Чогось подібно­го досі не було. На ЗАЕС ввели війська, її використовують як воєнний об'єкт, з нього окупанти ведуть обстріли. І це ста­новить величезну загрозу — адже, якщо виникне аварійна ситуація (станція уже кілька разів була «на грані»), це матиме плачевні наслідки не тільки для України, а й для сусідніх держав.

Обкладинка книги про патріотів Енергодара. Фото «Фоліо»
Обкладинка книги про патріотів Енергодара. Фото «Фоліо»

У своєму романі ми намагалися роз­повісти історію Енергодара, її АЕС, про людей, які там працюють, про те, як вони сприйняли окупацію. Енергодар був до­волі патріотичним містом. Попри те, що його жителі майже не мали зброї, бук­вально голими руками зупиняли росій­ську навалу. Кілька днів тримали оборо­ну. Особливо великий героїзм проявили працівники АЕС, які працювали, коли во­рог штурмував її. Тоді чергова зміна пе­ребувала на робочих місцях безперерв­но майже 30 годин! Підмінити її не було кому. Фахівці, які виконують надзвичай­но відповідальну роботу, увесь цей час не спали. Це було на межі людських сил. На моніторах бачили, як росіяни атакують їхню станцію, багато хто вже прощався з життям, молився. Однак утримали стан­цію у робочому стані, не допустили ка­таклізмів. Ці люди — патріоти своєї спра­ви. Розуміли: якщо не вони, з АЕС може статися велика біда, постраждають міль­йони людей. Про цей подвиг працівників ЗАЕС у нас мало що знають…

Власне це один з ключових епізодів роману, в якому описано неймовірну ви­тримку енергодарців. Також розповідаємо про знущання, фізичний і мораль­ний терор окупантів щодо жителів міста енергетиків.

— Як виглядали ці катування?

— Як і на інших захоплених територі­ях, росіяни кидали енергодарців «на під­вал». У в’язничних камерах, які було роз­раховано на четверо осіб, перебувало їх до 15. Не було як повернутися, не було чим дихати. Від самого початку цих не­вільників без причин били — щоб упоко­рити. Їх залякували, вдавалися до шан­тажу. Погрожували: якщо не підуть на співпрацю, зґвалтують дружину, неповнолітніх доньок, щось погане зроблять з батьками. Першою чергою, намагали­ся вирахувати тих, хто служив в україн­ській армії, брав участь в АТО — а таких на ЗАЕС було кількасот. Саме їх найпер­ше «брали на підвал». Туди кидали і мир­них жителів, які стояли на блокпостах і не пускали окупантів в Енергодар.

Були і набагато страшніші «підвали». Мені розповідали про одну катівню не­подалік станції. Вікон у ній нема, україн­ці там на межі голоду, з них постійно зну­щаються. Доводять до стану зомбі, коли людина автоматично виконує те, що їй наказують. При цьому змушують співа­ти гімн росії і Дагестану — саме дагестан­ський ОМОН тримає цей «підвал». Щоб зламати енергодарців, окупанти катува­ли струмом, імітували розстріли.

Мені розповідали: одного чоловіка ви­везли за місто, розстріляли — але пере­плутали кулі, замість бойової застосува­ли ґумову. Зі зв’язаними руками і мішком на голові цей чоловік упав в яму, росіяни подумали, що загинув. Але за певний час виснажений тортурами прийшов до тями, виповз із братської могили, орієнтуючись на звук машин, доповз до траси. Хтось його підібрав, доправив у Енергодар до дружини. А вона з допомогою липової до­відки змогла вивезти його з окупованого міста у Запоріжжя. Щоб це вдалося, дала хабаря на російському блокпосту…

Серед катюг в енергодарських «під­валах» один мав кличку «хірург» — погро­жував невільникам вирізати ті чи інші ор­гани. Тобто все, як у сталінські часи. Ми, власне, проводимо паралелі із тим жах­ливим періодом нашої історії…

— Населення Енергодара, який розташований на південному сході нашої країни, здебільшого розмовляє російською. Це полегшувало завдан­ня окупантам?

— Ми про це багато говоримо у своєму романі. Наші герої теж російськомовні. Поза тим, це люди, в яких пробуджується національна свідомість, вони вважають себе українцями. Якщо заглянути в істо­рію Енергодара, тривалий час, до кінця 90-х, там не було української школи. Але мене приємно здивувала козацька мен­тальність цих людей. Це легко пояснити: колись неподалік були козацькі зимівни­ки, що тепер на генетичному рівні дало про себе знати. В останні роки Енерго­дар значною мірою українізувався. На­ради на АЕС почали проводити держав­ною мовою. Коли я недавно спілкувався з працівниками станції і (щоб полегшити розмову, багату на технічні терміни) за­пропонував перейти на російську, части­на людей відмовлялася. Говорила україн­ською. Нею спілкувалися міський голова Енергодара, депутати, за винятком кіль­кох представників «ОПЗЖ».

Ми розповідаємо у своєму романі, як люди Енергодара приходили до укра­їнства. Хоча, звичайно, не всі. 15−20% становили колаборанти, «ждуни». Та більшість все-таки була українськими па­тріотами. У книзі згадуємо такий епізод: коли росіяни вже захопили місто, 9 бе­резня, у день народження Великого Коб­заря, кількасот енергодарців прийшли на мітинг до пам’ятника Тарасові Шев­ченку (згодом людей, які мали вдома портрети поета, теж кидали «на підвал»).

І ще одне: коли в Енергодарі вже «ха­зяйнували» зайди, там відбувся масо­вий похорон двох загиблих українських спецпризначенців, які захищали елек­тростанцію. Вони підбили ворожий танк і знищили близько сорока окупантів. Зго­дом енергодарці вийшли на протести, коли росіяни викрали заступника місько­го голови Івана Самойдюка, який займав проукраїнську позицію. 333 дні він пере­бував у полоні, врешті-решт наша влада його визволила…

— В яких моментах у своєму рома­ні вам не треба було вдаватися до ху­дожнього домислу?

— Наша книга — це, по суті, сімейна іс­торія. Віктор, син «східняка» і «західняч­ки», працює інженером на АЕС. Під час навчання у Криму познайомився з ме­дичкою Веронікою, одружилися. Віктор був учасником АТО. З часом між моло­дими виникає політичний конфлікт. Бать­ки Вероніки не приймають визвольної боротьби українців. Повномасштабне вторгнення росії примиряє це подруж­жя, воно вирішує триматися одне одно­го. Ми намагалися показати, як відбува­ється самоідентифікація цієї дівчини. У Криму такі речі траплялися. Тож ужитий нами художній прийом має під собою ре­альну основу.

Не є вигадкою реальне протистоян­ня енергодарців ворогові, труднощі, з якими вони стикнулися, коли не було продуктів, медикаментів. Знаю, коли в Енергодар із Запоріжжя через російські блокпости привозили інсулін, орки ці ліки викидали. Тому багато хворих на діабет під час окупації помирали…

Ми пишемо і про провокацію росіян проти місії МАГАТЕ, яка приїхала на АЕС. Окупанти обстріляли Енергодар і звину­ватили у цьому ЗСУ (як і у випадку з не­дільними дронами. — І. Ф.) — щоб показа­ти, які, мовляв, українці «варвари»…

Епіграфом до свого роману ми взяли фрагмент листа жительки Енергодара, яка описувала події теперішні і колишні. Цитую: «…Дні такі однакові, схожі один на одного: робота, домашні клопоти, ве­чори у колі сім'ї. Це не запам’ятовується, зливається у тижні, місяці, роки спокій­ного життя, щось радує, щось — ні. І ось війна. Уже ніколи не буде так, як було. І приходить запізніле розуміння того, як чудово ми жили — навіть коли було сум­но. Тепер усе не так. Тепер розумієш, як чудово було раніше. Але цього вже не­має. Кожен день страшний по-своєму…»

Цей епіграф відображає основну ідею роману: до вторгнення росіян енерго­дарці отримували високі зарплати, місто гарно забезпечували, воно мало потужну інфраструктуру, культурні інституції. До війни люди тут почувалися щасливими…

— Кажуть, ваша книга вийшла ще й англійською…

— Так, нехай про «русскій мір в дєй­ствії» дізнаються більше не тільки в Україні, а й на Заході. У романі бага­то «чеської», «польської», «шведської», «німецької», навіть «балканської» про­блематики — не виключено, з часом пе­рекладемо роман і цими мовами. Мені розповідали, що один примірник «Коро­лівського гамбіту» вже привезли у кан­целярію президента Польщі. Восени плануємо показати книгу на Франкфурт­ському книжковому ярмарку.

— Ви не хотіли, щоб ваш роман за­кинули дронами в окупований Енер­годар?

— Не треба закидати дронами. Є інші способи поширення. Книга з’явиться і в електронному варіанті - тож в Енергода­рі її прочитають.

Схожі новини