«Вишиванку зняла, одягла білу футболку, на якій фломастером намалювала Z…»
Про «патріотів», які з приходом орків швидко «перевзулися»
Людина, про яку буде мова, мій земляк, ровесник і тезко. Ще кілька місяців тому він перебував на досі окупованому лівому березі Дніпра. Не кажу, що жив там — морально мучився. І саме тому зробив усе, щоб вирватися з ворожого, ненависного йому середовища. Для цього подолав кілька тисяч кілометрів, проїхав через три країни, одну з них — ворожу. Нині він — серед своїх, рідних йому людей.
Під час зустрічі я запитав пана Івана, як жителі його села на Херсонщині у лютому 2022-го зустрічали окупантів.
— До війни ми жили як у Бога за пазухою! — згадує. — Нічого нікому не бракувало. У кожного з наших селян хата дай Боже! Свою я утеплив ззовні, встановив підлогу з підігрівом. Санвузол з ванною, побутова техніка — все не гірше, як у місті. У сараї - корова, свиня, птиця, свій город, баштан, сад. Мали добрий зв’язок, по телебаченню будь-який канал дивимося. І так нормально, як оце ми, жили всі мої сусіди…
Мій співрозмовник аж закипає, коли згадує про місцеву інтелігенцію.
— «За України» нашим клубом завідувала така собі Оксана, прізвище у неї виразно українське. Патріотичнішої людини у селі годі було знайти. Проводила заходи державницького спрямування. У вишиванці ледь не щодня ходила. Наша сім'я безплатно передавала на ті свята всяку випічку. А як тільки у село зайшли «орки», Оксана вишиванку зняла, одягла білу футболку, а на ній фломастером вивела рашистський символ Z. З української перейшла на російську. Із клубу перебралася до сільради, стала там головною…
Або взяти дільничного. Він колись вчився у Львові - чи то у міліцейській школі, чи то в інституті. А як тільки почалася війна, став ходити між людьми і нашіптувати: «Ждьом сваїх!». Себто росіян.
Мені саме підходив час оформляти пенсію. А куди ж я піду, якщо нашого, українського райсоцзабезу і Пенсійного фонду вже нема? Тож обходився без пенсії. А дільничний, як прочув про це, зустрів мене і каже: «Подойді к нашей Оксанє, она сдєлаєт всьо как надо…». Дав зрозуміти, щоб я оформляв собі російську пенсію. І щоб російський паспорт узяв. А я про це навіть слухати не хотів…
Коли вже несила була терпіти «братьєв» і їхніх прислужників з числа «перевзутих» патріотів, пан Іван спакував у свою автівку сякі-такі пожитки і подався туди, де колись народився, у Галичину. Їхав через Крим, ростов, москву, потім узяв курс на західний кордон росії. В'їхав у Латвію, потім — у Польщу. А вже звідти, наче на крилах, примчав в Україну. Засадив мамин город, запасся дровами. У районі оформив пенсію. Дихає повітрям свободи, насолоджується мальовничими місцевими краєвидами, спілкується зі шкільними товаришами. Але думками все одно там — на Херсонщині, куди років з сорок тому перебрався після служби в армії. Таврійська земля стала для нього такою ж рідною, як батьківська — галицька.
Довгими осінніми вечорами пан Іван поринає у спомини. Роздумує над людськими долями, характерами, добрими і ганебними вчинками. І щоразу запитує: що їм, отим рашистським прихвосням, як ота Оксана із сільського клубу, бракувало? Чим їм, перекінчикам, не вгодила Україна?
