Передплата 2024 «Добра кухня»

«Тьотя-суп» рятувала від голоду дітей у підвалах «Азовсталі»

Нині жінка економно ставиться до їжі, нічого з продуктів не викидає…

Фото з домашнього архіву Н. БАБЕУШ
Фото з домашнього архіву Н. БАБЕУШ

Ця молода жінка до повномасштабного вторгнення росії працювала машиністом електрокотлів на металургійному комбінаті «Азовсталь». А від позаминулої зими до неї приклеїлася незвична назва — «Тьотя-суп». Саме так кликали Наталю Бабеуш восьмеро юних маріупольців, яких вона протягом перших двох місяців окупації рятувала у підземеллях рідного заводу. Під ворожими обстрілами, бомбардуваннями допомогла їм вижити. «З нічого» серед руїн готувала їсти, лікувала, вкладала спати на імпровізованих ліжках, заспокоювала. І навіть розважала придуманими конкурсами. Як могла, виконувала сокровенні дитячі бажання, які виснажені гнітючою облогою малюки зображали на своїх малюнках: пекла умовну піцу, таку ж умовну картоплю фрі, тортики. А ще «годувала» дітей надією на неминучий порятунок.

Сьогодні Наталя живе в іншому краї України. Але маріупольські спогади не дають їй спокійно спати…

— Минуло багато часу від­тоді, як ви вийшли з підва­лів «Азовсталі» — вже звикли до мирного життя? — запитує­мо цю колишню жительку Марі­уполя.

— Ні. Хоча зараз живу у від­носно спокійному місті, але і далі боюся різких звуків, різких рухів. Боюся світла. У моїх кім­натах темно, взагалі не відкри­ваю жалюзі - так комфортніше.

— Після пережитого напів­голоду чи звикли ви до мир­ної їжі?

— І до неї теж не звикла. З їжею поводжуся дуже економ­но. Бо переосмислила все, що зі мною за останній період ста­лося. Нічого з продуктів не ви­кидаю у смітник, даремно ніщо не виливаю. Розраховую кіль­кість харчів так, щоб вони не псувалися, а відтак не було по­треби їх позбуватися. Мінімум того чи іншого з чоловіком ку­пуємо, мінімум того чи іншого готуємо…

— Колись я розмовляв зі старенькою жінкою, яка за радянських часів пережила Голодомор. Її внуки були за­можними людьми, могли ба­гато чим її пригостити, але, поза тим, найпершою їжею бабусі був звичайний хліб. Казала, що ніяк не може його наїстися…

— Я теж. Ми коли вийшли з фільтраційного табору окупан­тів, найперше купили собі хлі­ба і масла. Не хотіла їсти цього хліба, але мені понад усе подо­бався його запах. Притиснула буханець і довго вдихала аро­мат. Для ХХІ століття це, мож­ливо, виглядало дикувато, але так було.

— Вам, напевно, дуже тяж­ко повертатися у минуле. І все ж згадайте найважчий день бункерного життя…

— У підземеллі ми з дітьми пробули два місяці і чотири дні. Я боялася втратити надію на те, що нас виведуть на поверх­ню. Розуміла, що перебуваємо в оточенні і немає можливос­ті вийти з нього. Коло обстрілів біля нас звужувалося з кожним днем, і я усвідомлювала, що рано чи пізно всіх нас повбива­ють. Це було найстрашніше, бо ми не мали як захиститися. На наше бомбосховище росіяни кидали всякі хімічні «штучки». Робили це вночі, що посилю­вало наш страх. Військові каза­ли, що шанс вийти з підвалів на волю у нас, цивільних, не біль­ше ніж п’ять відсотків. Начебто ведуться про це перемовини, але як воно буде — невідомо. У них самих цих шансів не було взагалі…

— Ви сказали про най­страшніше. А коли пережили найщасливіший момент?

— Ним була евакуація. При­йшли наші хлопці, сказали взя­ти речі й виходити. Хотілося кричати від радості. А плакати хотілося у Запоріжжі, коли все, що плели росіяни, — про те, що «вже немає України», що вся вона під росією — виявилося брехнею. Коли ми побачили, як у Запоріжжі тепло зустрічають нас українські волонтери, то ці­лували землю. Це був шанс нам від Бога. А я думала, що у підзе­меллі ми і залишимося…

— Після пережитого вря­товані вами діти, мабуть, швидко подорослішали…

— Зі всіма «своїми» дітками я спілкуюся досі. Наймолод­шому з них було чотири роки, найстаршому — 17. Підтриму­ємо зв’язки з ними і їхніми ро­динами. Найстарший хлопчина мешкає нині у Києві, винаймає там квартиру, живе зі своєю ді­вчиною. Вчиться. Парубок ви­ріс нівроку. Все у нього супер! Інша моя колишня підопічна, ді­вчинка 14 років, сказала, що за­писалася на заняття мотоспор­том, в інші гуртки. Запитую: «Настю, навіщо тобі так бага­то всього — ти ж не встигаєш!». А вона мені так по-дорослому відповідає: «Я зрозуміла одну річ: життя — дуже коротке, тож хочу спробувати у ньому все».

Погоджуюся з Настею. Я не маю часу спати, їсти — теж хочу спробувати у житті якнайбіль­шого. Треба кайфувати від ньо­го. Треба займатися тим, чим хочеш, треба мати роботу, яка «не з-під палиці», а приносить задоволення.

Усе своє свідоме життя я працювала на «Азовсталі» — ди­хала своєю роботою. Зараз я теж працюю — і теж дихаю нею! Кайфую від неї. Працюю тепер палітурницею у книжковій дру­карні. Це зовсім не те, чим займалася раніше, — але мені по­добається.

— Кажуть, ви самі пишете книгу…

— Так. Вона про те, як ми жили у бомбосховищі «Азов­сталі», і як вижили. Ця книга — пам’ять про мого колегу, мого друга, який загинув у Маріупо­лі. Це була світла особистість, людина з великої літери, яка ді­лилася всім, якій можна було довірити будь-що. Ми на роботі сиділи з ним за одним столом, дружили сім'ями. А на третій день війни я дізналася, що цієї людини не стало…

Для багатьох українців Наталя Бабеуш стала уособленням незламності.
Для багатьох українців Наталя Бабеуш стала уособленням незламності.

— Не дай Боже ще комусь пережити те, що винесли ви. І все ж, які поради дали б тим, хто волею обставин опинився у скрутному стано­вищі?

— У будь-якому випадку не треба втрачати здорового глуз­ду. Якби я поводилася так, як 90 відсотків тих, що були зі мною у підземеллі, — то збожеволі­ла б. Уявіть собі: купа людей, замкнутий простір, чути бом­бардування російської авіації, хтось знаходить тисячі причин, щоб посваритися одне з од­ним… У таких ситуаціях треба відволікатися, як кажуть пси­хологи, потрібна захисна реак­ція. У когось було своє життя, а у мене — своє: як знайти дро­ва, їжу, добути інформацію про ситуацію в місті, як зв’язатися з військовими…

Інформація на війні бага­то коштує. Без неї людина втра­чає надію, у неї з’являється апа­тія, вона перестає боротися за себе. Стимулом, щоб не опуска­ти руки, були наші бійці. Прихо­дили — поранені, втомлені, голо­дні, і при тому щось приносили дітям. Відчинялися двері - і ці во­їни після багатокілометрового бігу під ударами авіаційних і ко­рабельних бомб непритомніли… У такі моменти важко було зро­зуміти: цей боєць — поранений чи виснажений? Піднімаєш його, а там і піднімати нема що: ваги нема — один бронежилет. З тими спогадами буду жити все життя…

— Чи знаєте, що робиться зараз у вашому рідному, на жаль, нині окупованому Ма­ріуполі? Чи маєте зв’язок з людьми, які там залишили­ся?

— Контактів з ними не маю. У Маріуполі залишилися ті, хто підтримував і підтримує росію. Не вважаю гідним спілкуватися з ними. Ще зрозуміла б, якби людина залишилася там через житло, через своїх стареньких, хворих родичів — живе серед ворогів, але підтримує Україну.

Там є і ті, хто пильнує свою квартиру, літніх людей. Там є наші партизани. Із цією катего­рією я спілкуюся. А з рештою… Нехай їдуть з чемоданами у мо­скву! Не розумію таких людей.

— У чому першопричина колабораціонізму?

— Люди, про яких кажу, — за­зомбовані, дезінформовані. У них дуже обмежена інформа­ція про те, що діється довко­ла. У фільтраційних таборах з ними працюють російські пси­хологи. На місцевому ТБ їм теж затуманюють голови. «На філь­трації» чинять психологічний тиск: перед тобою стоїть люди­на зі зброєю і уже одним сво­їм виглядом тисне на мозок. росіяни мають всю базу да­них про наших людей, зокрема про військових, волонтерів. І це страшно. Допитають, потім за­водять в іншу кімнату — ті ж самі питання, що і раніше, інші осо­би ставлять по-іншому, намага­ються заплутати тебе, підлови­ти на неточностях. Відпускають на кілька годин, порівнюють по­казання — і знову допитують. Мене ледь не забрали у коло­нію в Оленівці. Бо заперечува­ла, що допомагала нашим вій­ськовим, що покривала їх, — а мене інші наші люди взяли і «здали»…

— Вірите, що знову коли-небудь повернетеся у рідний Маріуполь, уже вільний від ворога?

— Дуже вірю, що ми пере­можемо! Нам великою кров’ю дається визволення кожно­го шматка української землі - але Перемога неодмінно буде. Війни не було б, якби ми готу­валися до російського нападу. На жаль, у ймовірність війни у нас не вірили. А я її наближен­ня відчувала ще під час першо­го Майдану. Пропонувала сво­їм батькам виїхати з України. Але мене ніхто не слухав. Мати у себе під боком москаля — це завжди небезпека. Перекона­на: ми обов’язково переможе­мо! Будемо пам’ятати цю ві­йну — і тисяча поколінь буде її пам’ятати. Пробачати те, що вчинили росіяни, не можна ні­коли — бо зло повернеться. І тоді знову доведеться чинити опір, знову треба буде відвойо­вувати свою свободу.

Схожі новини