Уперше національний прапор України над дрогобицькою Ратушею підняли

Сталося це 2 квітня 1990 року. Дрогобичани першими в Україні, не злякавшись погроз і попереджень, які, звісно ж, тоді отримували обрані до першої каденції демократичного скликання міськради депутати, відразу ж наважились на вчинок, про який довідалися всі. Споконвічний прапор України, знамено, з яким у бій з ворогом ще за часів Київської Русі вступали в бій наші пращури, вони підняли не на якомусь там балконі та ще й поряд із червоним прапором УРСР, як це тоді робилося у деяких містах на західних теренах України, а так, як це має бути. Без усіляких недомовок. Однозначно та категорично. Попередньо знявши з флагштока на вежі Ратуші червоно-сине полотнище, на його місце синьо-жовтий стяг підняли.

Сьогодні ця подія дещо спрощено сприймається. Як таке, що не могло не відбутися. Воно-то так. Але це аж ніяк не применшує значення вчинку дрогобицьких депутатів, більшість з яких, переборовши у собі страх, проголосували за встановлення українського прапора у час, коли ще не розпався, існував СРСР.

За яким сценарієм розгортались тоді події? Хто був головним ініціатором встановлення правдивого українського прапора на вежі Ратуші? Розмовляємо про це з міським головою Дрогобича першого демократичного скликання Мирославом Глубішем.

Патріотична ініціатива Дарії Глушко

— Немало води відтоді вже спливло. Багато що, мабуть, вже призабулося. Та все ж таки, якщо спробувати відтворити події того дня, на що найперше наголосили б …

— Найперше на тому, що дуже добре все пам’ятаю. Не той випадок, коли щось може зтертися, забутись. Я добре знав, що найперше слід зробити, якщо депутати оберуть мене головою. Тоді, як відомо, міський голова не територіальною громадою, як тепер, обирався, а на сесії. Аби бути обраним, потрібно було здобути підтримку двох третин голосів депутатського корпусу. Я знав, що мою кандидатуру від імені національно-патріотичного блоку висунуть на посаду міського голови. Вставши того дня зранку, помолився та попросив помочі в Бога. Отримавши благословення батьків, попрямував до приміщення тодішнього міського будинку культури, який має великий, просторий зал, де мала відбутись перша інавгураційна сесія. Мій план, в який я посвятив свого сусіда та однодумця Володимира Буня, полягав у тому, щоб відразу ж після обрання голови та проголосування положення про прапор, справу до кінця довести. Виходимо із залу та урочистою ходою прямуємо до приміщення міськради, щоб безпосередньо там, на головній площі міста, освятивши прапор, відразу ж підняти його на вежу Ратуші. Прапор мав готовий. Його мені передала працівниця швейної фабрики пані Дарія Глушко. Національно свідома, ревна патріотка, радикальна прихильниця нашої самостійності. Варто зазначити, що про це я ії не просив. Пошити прапор вирішила сама.

Під час першого інавгураційного засідання

— Але ж на сесійне засідання, ви, прийшовши з «революційним» задумом, вже мали із собою прапор …

— Безперечно. Про це я подбав заздалегідь. Пошитий Дарією Глушко прапор прихопив із собою. Після проходження процедурних питань визнання легітимності депутатів та обрання мене головою депутат Володимир Млічко зачитав Положення про Національний прапор, яке я поставив на голосування.

«За» підняття національного прапора України над Ратушею проголосували 62 депутати з 88 присутніх на сесії. Чотири висловились проти. Шістнадцять утримались, хтось там не проголосував. І тут стався казус. На трибуну піднявся найстарший на той час депутат Богдан Русавський, директор середньої школи № 1.

Неочікувано для всіх пропонує переголосувати вже проголосоване питання про прапор, бо він голосуючи, виявляється, вважав, що віддає свій голос за червоно-синій прапор УРСР, а не за синьо-жовте знамено. Я відповів жартом: сьогодні піднімемо синьо жовтий прапор, а червоно-синій — колись іншим разом. Але Богдану Русавському було не до жартів. Миттєво зреагувавши на моє «уточнення», заявив, що добре пам’ятає мене ще зі школи, де я був виключений з піонерів. Моя провина полягала в тому, що я з рогатки портрет Леніна пошкодив. Подякувавши за добру пам’ять та гарну для мене «рекламу» під час навчання в школі, витягнув з пакунку прапор та показав його всім. Оголосив перерву та закликав депутатів до виконання ухваленого більшістю голосів рішення. Частина залу нерішуче загуділа. Відчувалось, що не всі до таких дій дозріли.

Коли багатьох страх огорнув

— Хто розгорнуте знамено до Ратуші поніс. Кому з депутатів це доручили?

— Ніщо на людей так сильно не впливає, як власний приклад. Я взяв прапор з одного кінця, Володимир Бунь — з іншого. Не вистачало ще двох добровольців, аби вчотирьох пронести розгорнуте полотнище до Ратуші. Ніхто з присутніх у залі 88 депутатів такого бажання не виказував. Багатьох паралізував страх. Без дорікань це згадую, говорю без осуду. То сьогодні все просто виглядає. А тоді, щоб пронести національний прапор на очах тисячі людей, треба було сміливість мати. Всяке ж могло трапитись. А що, якщо радянська влада, взявши реванш, повернула б собі повноваження. У такому разі найлегшим покаранням для тих, хто так ревно утверджував та реалізував ідею української незалежності там, де жили та працювали, була б висилка до Сибіру. Хтось, не виключаю цього, життям поплатився б. Тому люди й боялись. Але ж зі своїми слабостями потрібно боротись. Одним для цього роки потрібні, а іншим — хвилини. Так вийшло і в нашому випадку. Буквально за хвилину з депутатського «натовпу» неочікувано виринув знаний у Дрогобичі лікар, тепер вже світлої пам’яті, Михайло Белей.

«Чи можна мені, пане Мироне, до вас «підрядитись», — звернувся він до мене та Володимира Буня.

Так нас стало троє. Тоді я підкликав ще одного депутата — Михайла Харіва. Він послухався, підійшов до нас, і ми повністю укомплектованим квартетом у супроводі багатьох жителів міста рушили із сесійної зали. Дорогою до Ратуші я заспівав «Червону калину», процесія підхопила і ми урочисто продовжили свою ходу. Співаючи, думав собі про найближче майбутнє. Укотре піднімати «червону калину» вирушаємо. До нас це пробували робити Січові стрільці, вояки УПА та дивізії «Галичина». Чи вдасться цього разу виконати місію українських патріотів? Господи допомагай!

Такого піднесення за життя не бачив

— А як жителі міста поставились до вашої ініціативи? Як процесію зустрічали, коли йшли вулицями до місця, де мало відбутися освячення національного прапора та його піднесення над вежею Ратуші?

— Дуже привітно, радісно зустрічали. Такого піднесення, як того дня, я за життя не бачив. Але ж у Дрогобичі не тільки патріоти України живуть. Це відчувалось не тільки тоді, коли кожен наш крок, усе сказане та проголошене відповідними службами на плівку знімалось та записувалось, а й сьогодні, коли вже 34 роки, ціле життя минуло від вікопомної дати.

Ніщо раз і назавжди не дається. Весь час слід бути готовим до захисту свого: ворог не дрімає. Мати сучасну, добре вишколену армію та потужну економіку. Якщо ж повернутись до подій 2 квітня 1990 року, то на площі перед Ратушею, куди невдовзі прибула наша піша колона, надійшла ще й процесія з церкви Пресвятої Трійці. Там ми й зійшлися.

Отець Іван Гринчишин та отець Мирон Бендик освятили наш прапор. Разом з однодумцями, ставши на коліна, поцілували своє знамено. Добре свої тодішні слова пам’ятаю. Я проголосив, що відсьогодні і навіки це знамено має майоріти над міською Ратушею. На ньому ми клянемося іти до повної Перемоги Української Держави.

Підняти знамено над Ратушею я доручив тодішнім членам Української Гельсінської Спілки — Володимиру Буню, Тарасу Буню, Івану Николя та Ярославу Візору.

І що ви думаєте? Навіть тоді, коли, здавалося, останній крок залишилось зробити, не обійшлось без неприємних сюрпризів. Коли маленька процесія з прапором наблизилась до сходів, які до вежі Ратуші провадять, виявилось, що двері до середини приміщення зачинені. Від нас ключі заховали. Знадобився певний час, щоб з’ясувати куди ключі поділися. Їх, за наказом «згори», один із правоохоронців заховав. Це трішки затримало нас, але ненадовго. Другого квітня 1990 року, приблизно о 13-ій годині, над Дрогобичем затріпотіло сине-жовте знамено.

Дрогобич, Львів, Стрий

— На другий день, 3 квітня 1990 року, така ж сама подія відбулась у Львові, де також національний прапор України над Ратушею підняли.

А ось у Стрию наше знамено, якщо не помиляюсь, на два з половиною тижні раніше, ніж у Дрогобичі, підняли — 14 березня 1990 року. Сусіди час від часу на цьому наголошують: то вони першими прапор в Україні підняли, а не дрогобичани. Важко не погодитись із стриянами, якщо орієнтуватись виключно на дні, коли сталися дві вікопомні події - 14 березня та 2 квітня 1990 року?

— Річ у тому, що 14 березня 1990 року у Стрию національний прапор України над Ратушею не був піднятий. Нашим сусідам не вистачило на це політичної волі та рішучості. Українське національне знамено вони встановили на одному з балконів у «товаристві» із червоно — синім прапором УРСР. Погодьтесь, що це не зовсім те, що спочатку відбулося в Дрогобичі, а згодом і у Львові. Тому я так скажу: некоректно ставити в один ряд, порівнювати події, які відбулися у трьох містах. У Дрогобичі та Львові депутати свою місію довели до логічного завершення. У Стрию цього зроблено не було.

Крім докорів однодумців

— Чим для тодішнього міського голови Дрогобича Мирослава Глубіша завершилась історія із підняттям синьо-жовтого прапора над Ратушею? Чи було продовження?

— Друзі, колеги-однопартійці докоряли мені надмірною таємничістю. Ніхто заздалегідь не був поінформований мною, крім Володимира Буня, що на першу інавгураційну сесію прийду із заготовленим для підняття над вежею Ратуші національним прапором України. Зрозуміло, що я пробував виправдатись, пояснити мотиви свого вчинку. Хтось прийняв пояснення, погодився з наведеними аргументами, хтось — ні. Упевнений, що вчинив правильно. Не виключаю, що, якби про наміри оголосив завчасно, нам могли зашкодити реалізувати свій задум. Не забуваймо, що на той час на Дрогобиччині дислокувалися близько 15 тис. військових та ціла «армія» правоохоронців. Ще СРСР існував, тому всі вони москві підпорядкувались.

Якби відповідний наказ надійшов — легко могли перекрити центр міста, організувати якісь свої «навчання». Нам би попросту не дали пішою ходою до Ратуші пройти.

Крім докорів однодумців, отримав обвинувачення від таких інституцій радянської влади, як, наприклад, прокуратура. Опротестувати рішення сесії про підняття національного прапора над Ратушею спробував тодішній прокурор Дрогобича. За партійно-прокурорськими «лекалами», як мені було сказано, це було незаконне рішення.

Я погодився та відповів, що за законами УРСР — незаконне. А ось з позицій інтересів України, нашого права на незалежність — справедливе та необхідне.

Приїжджали з перевірками і прокурори з Києва та Москви. Як зазвичай у таких випадках, у дорогу їх кликали листи-скарги «трудящих» з Дрогобича, спадкоємців наших «визволителів». «Відбивався» від гостей-контролерів, пояснював ухвалене нами рішення, як і у випадку з прокурорським протестом.

Бог милував. Невдовзі настав день, коли усе це припинилося. Україна настільки від радянської спадщини віддалилась, що стала недосяжною для тих, хто упродовж віків визначав, як нам жити, та під яким прапором ходити.

У церкві Петра й Павла

— Що ще можете сказати про піднятий 2 квітня 1990 року національний прапор України в Дрогобичі? Чи збереглося полотнище?

— Прапор з підписами депутатів зберігаю як найбільшу святиню. Щороку 2 квітня о десятій годині ранку із своїм знаменом збираємось у церкві Петра й Павла на подячну Службу Божу. Пишаюся, не можу натішитись, що маю такий подарунок від Бога.