Прикарпатська «майже анаконда»

У ці літні дні із заліснених регіонів часто надходять повідомлення про госпіталізацію людей, покусаних зміями. Тож багато хто зайвий раз остерігається піти по гриби, приступити до куща малини чи навіть залізти у ставок (кажуть, ці плазуни ще й плавають!). Але не всяка «гадина», хоча своїм виглядом і розміром може перелякати, справді несе небезпеку…

Серед полудня пані Леся у своєму садку чистила молоду кар­топлю — аби стушкувати її онукам на вечерю. Заодно наглядала за домашньою птицею, яка поміж куща­ми смородини шукала для себе поживу. Раптом мо­лоді качки, кури разом з бойовим півнем сполоши­лися, наробили крику і гур­мою побігли до хліва. Гос­подиня подумала, що це яструб спікірував на її несу­чок. Кілька разів сплеснула у долоні, крикнула протяж­не «кру-кру-кру» — однак її птаство продовжувало пе­релякано бігти із саду. Пані Леся підійшла до куща по­річок, звідки втікали її кури, — і завмерла: на землі, наче велике кільце домашньої ковбаси, лежала скручена у косу зміюка. Пенсіонерка скрикнула і чимдуж з того місця геть! На тривожний крик тещі прибіг зять Сте­пан (він добре знається на лісові і його мешканцях). Подивився на ту «ковбасу» — і, притиснувши її голо­ву патичком-вилкою, узяв змія… у руки.

То був справжній велет-красень! Маленька ромбо­видна голова, майже пів­тораметрове в’юнке тіло, вкрите кількома рядками дрібненької, оливкового кольору луски-камуфляжу. А черево мало брунатний жовтувато-зелений відті­нок. Зміюка спочатку пере­лякалася, що потрапила у полон, а потім втихомири­лася, лише вальяжно пома­хувала хвостом. Щоправ­да, раз за разом пружно стискала руку ловця, ніби давала зрозуміти, що гото­ва постояти за себе…

На оглядини полоня­нина зійшлися подивити­ся сусіди — казали, що та­кої зеленкуватої гадюки ще не бачили. Інші припус­кали, що Степан упіймав «яблучного» вужа чи навіть мініудава. Ледь не карпат­ську анаконду. Найсміливі­ші пробували погладити її.

Фотографію «анакон­ди» ми надіслали відомо­му львівському змієзнав­цю — голові львівського відділення Українсько­го герпетологічного то­вариства Тарасу Гринчи­шину і подзвонили йому.

— Це ж полоз! Лісовий полоз! — сказав науковець. — А ще його називають по­лозом ескулапа. Найгарні­ша з наших змій. Абсолют­но безпечна! Не кусає. Не отруйна, не шипить. Що­правда, діє як удав, у неї сильні м’язи: хапає свою жертву, душить її, а потім ковтає. У мене недавно вдома був такий, упіймав його у Львові. Залюбки ла­зить по деревах. На Бере­жанщині популяція поло­за нам досі була невідома. Щоправда, нещодавно мій тернопільський коле­га знайшов такого полоза ще в одному селі вашого краю. Цих плазунів зане­сено у Червону книгу.

Ми навели додаткові до­відки про полозів. Фахів­ці кажуть, що виростають вони до двох метрів, іно­ді — до 2,25 метра. Живуть у передгір’ї, у букових, мі­шаних лісах, на вологих луках. Квартирують у гни­лих пнях, дуплах, у хмизі, між камінням. У кінці жов­тня — на початку зими за­лягають у сплячку, а про­буджуються з неї аж коли розцвітають квіти у лугах. Харчуються усякими гризу­нами, пташенятами. Самка відкладає до десятка яєць, потомство з них вилуплю­ється, коли копають карто­плю.

Та повернімося до на­шого полоза. Коли його оглядини завершилися, Степан із сином Назаром сіли у машину і відвезли знайду у сосновий лісок біля річки. Випустили змія на волю — нема чого йому шастати по садах, курей та людей лякати…