«Ця фраза була найсильнішою зброєю на той момент на острові Зміїний»

Фраза, яку у перші дні великої війни «Рускій корабль іді на х…» промовив морський піхотинець Роман Грибов, стала своєрідним символом українського спротиву окупантам. 24 лютого 2022-го рашисти застосували бойову авіацію проти прикордонників та воїнів ЗСУ на острові Зміїний у Чорному морі. Тоді повідомляли про 13 загиблих українських прикордонників, які відмовилися здатися ворогові, але згодом стало відомо, що їх доставили у тимчасово окупований Севастополь. Серед полонених був і Роман Грибов — автор відомої фрази, що стала гаслом війни.

Роман — уродженець Золотоноші, що на Черкащині. Нещодавно він становив національний рекорд: ця знаменита фраза процитована у мережі понад 28 мільйонів разів! Про це «Високому Замку» розповіла керівниця Національного реєстру рекордів України Лана Вєтрова.

«Голос морського піхотинця, який вказав точний напрямок не лише воєнному кораблю, а всій імперії агресора, звучить щодня у марафоні. Повернувшись з полону, Роман знову на фронті втілює свою фразу в життя. І збирає кошти на бойові машини», — сказала пані Лана. Про війну і полон, благодійність і особисте життя Роман Грибов розповів журналістці «ВЗ».

— Романе, ви стали знаменитим після того, як відправили «рускій корабль» у відповідному напрямку. Цю фразу начебто процитували у марафоні 28 мільйонів разів. Хоча, на мою думку, її процитували у рази більше. Розкажіть про той момент, коли цю фразу вигукнули…

— Це був крик душі усіх наших хлопців! Окрім цієї фрази, жодної зброї протикорабельної у нас не було. Ця фраза була найсильнішою зброєю на той момент на острові Зміїний.

— Попри те, що ваша команда героїчно трималася, вас забрали у полон. Чи здогадувалися загарбники, що серед полонених є той, хто послав усю росію?

— Вони не встигли мене розпізнати. Я потрапив в обмін з одеськими рятівниками «Сапфір», яких наступного дня прислали за нашими трупами. Всі думали, що ми загинули. Через 33 дні полону нас обміняли — це був перший в Україні обмін. Про свою знаменитість я довідався від голови Запорізької області. Один з військових, коли ми вже були на нашій території, підійшов до мене і простягнув телефон. «Роман, чи знаєте ви, що стали відомим на всю країну?», — почув голос губернатора у трубці. Я не до кінця розумів, про що йдеться, бо в голові тоді був суцільний хаос.

— Чула, що були люди, які хотіли собі цю фразу присвоїти. Мовляв, її сказав якийсь офіцер, але, щоб його не підставити, цю фразу «приклеїли» вам…

— Острів Зміїний — стратегічний об'єкт, що ділить наші нейтральні води. Острів був закріплений за прикордонниками. Чому казали, що загинули 13 прикордонників? Це був офіційний штат прикордонників. Насправді, нас там було значно більше, бо ми проходили навчання, і навчання тривало трохи довше, ніж було заплановано. Автором фрази про «рускій корабль» не я себе назвав. Люди впізнали мій голос. Я читав, що авторство приписували комусь іншому, бо начебто автор фрази і досі в полоні. Була ще інша: автора з полону визволили, але не можуть назвати його прізвище, бо батьки — на окупованій території. Згодом з’явилася третя і четверта, які теж не відповідали дійсності. За мною на сьогодні закріплено два свідоцтва авторського права. Жодної торгової марки не закріплено, бо мені цього не треба. Мене статки не цікавлять — тільки перемога України.

— Що для вас було найстрашнішим у полоні?

— Що не можу донести інформацію рідним, що живий. Знав, як переживає мама і дружина. Після того, як нас захопили, ми потрапили у Крим. Агресори нам вмикали свої новини, у яких йшлося про те, що наш президент сказав, що ми загинули. А вони, росіяни, начебто нас врятували від смерті, прийняли мало не хлібом-сіллю, дали дах над головою. Переманювали нас на свій бік. Я просив, щоб дали подзвонити. Не давали. Але серед цих «свинособак"згодом знайшлася людина, про яку буду згадувати з вдячністю. Теща цього хлопця з Черкаської області. Коли він почув, що я також з цієї області, на свій страх і ризик підійшов до мене у тому місці, де не було камер, простягнув листок і ручку, щоб я написав номер телефону когось з рідних. Я пам’ятав тільки номер мами. Коли я повернувся з полону, мама мені розповіла, що дружина цього військового телефонувала з Криму і повідомила, що я — живий. Усі решта — це просто звірі, які морально і фізично знущалися, як тільки могли. З Криму нас перевезли в Курськ, потім в Шебєкіно. Ми думали, що ми далеко на півночі росії, бо був сильний мороз, а ми були у кителях. Пригадую, ми навприсядки простояли понад 5 годин, ноги відмерзали, пальці задубіли. Потім ці тварини перекинули нас у намети, кинули поліно і сказали: «Топітє, как хотітє». А їжа була така, що й собаки б не їли. Велике щастя, що я там був недовго. Згодом перевезли у бєлгородську область, у зону суворого режиму. Зеків там вже не було, в’язниця була підготовлена для полонених. «Вєртухаї» з нами поводилися, як з довічно засудженими — цькували на нас собак, раз на тиждень давали мило і зубну щітку. З їжі найсмачнішим був перемелений хліб зі смаком якоїсь риби — це були такі котлети. Усе решта їсти було неможливо. Нам постійно вмикали російську музику на «повну котушку» і їхній гімн. Це виносило мозок. Про тортури розповідати не буду. Робили все для того, щоб нас зламати. Щодня переконували перейти на їхній бік.

— Що допомогло вижити у цьому пеклі?

— Я дуже люблю життя. Ми з хлопцями навіть продумували план, як захопити цю зону і втекти. Вірили у те, що колись покинемо ці страшні стіни — чи втечемо, чи війна закінчиться, чи нас обміняють. Я щодня молився. Я дуже вірю у наш Перемогу.

— Як відбувся момент обміну?

— Приблизно за три дні до обміну у камері відчинили двері і сказали: «Грибов, на виходс вєщамі». «Вєщі» — це скручений матрац, металеве горнятко і ложка. Ми прийшли у таке приміщення, де знімали з нас усі речі. До останнього моменту ніхто нам не казав, що буде обмін, думали, нас перевозять в іншу в’язницю. Ми постійно були із зав’язаними очима і обов’язково з опушеною головою — не можна було бачити, хто на нас дивиться. Звичка стояти з опущеною головою після полону ще довго не відпускала мене. Нас везли у вантажівках, як тварин. На шиї були петлі, з'єднані одним шнурком з руками ззаду. Якщо хотів підняти руки, петля на шиї затягується і перекривається дихання. За дві години до обміну ми у машині почали задихатися і харчати. На мені лежав такий тяжкий чоловік, мабуть, 100 кілограмів важив. Чесно, я не вірив, що це — обмін. Навіть, коли почув українські голоси, не міг повірити…

— Після полону і реабілітації ви знову повернулися у стрій. Але ж могли не повертатися на війну…

— Я не був на реабілітації. Потрапив до свого командування і попросив відпустку. Мені дали 7 днів. Я був у шоці: після того, що я пережив тиждень побути вдома. Додали ще 3 дні. Приїхав додому і потрапив до керівника нашої області, генерал-лейтенанта Ігоря Табурця. Він мене нагородив і запитав, щоб я хотів у подарунок. Я попросив продовжити мені відпустку. Ігор Іванович при мені зателефонував і попросив у мого командування продовжити мені відпустку. До кінця місяця я був з рідними. Коли повернувся у свій підрозділ, мене почали запрошувати у різні організації. Так почалася моя благодійна діяльність. Я міг «списатися». Бо «вилізло» чимало болячок. Але це не про мене. Я і далі в строю, де тільки буваю, прошу для мого підрозділу необхідне.

— Знаю, збираєте кошти на автомобіль для свого підрозділу…

— Машина, на яку збираємо, вже в Україні. Її вартість 250 тисяч. Але зараз складно назбирати на цей пікап. Паралельно один з депутатів ВР пообіцяв виділити ще один автомобіль. Ще знайшов автомобіль, за який заплатить моя знайома-литовка. Нам треба тільки докласти якихось 50 тисяч гривень… Дуже сподіваюся, якщо вдасться закрити цей збір, то найближчим часом 35-та окрема бригада морської піхоти, яка на курахівському напрямку, матиме три автомобілі плюс один квадроцикл.

— Романе, ви військовий-контрактник ще з 2018-го…

— Щороку майже по шість місяців я був в АТО. Потім підготовка на полігонах. За понад 6 років, скільки я на контракті, загалом неповний рік був дома.

— Ви ж колись у Золотоноші були ді-джеєм Ромео. Чому вирішили піти до війська?

— Наше містечко — маленьке. Оскільки був хлопцем розгульним і розбишакою, мій дядько-підпоковник, який з 18-річного віку у військовій формі, мене застерігав: «Романе, схаменися!». Казав, тільки армія може мені допомогти. І це правда: армія мені дала вишкіл, зробила з мене справжнього чоловіка. Вмію працювати з людьми. Мені довіряють побратими. Я — головний сержант батареї. Після лікування повернуся до своїх у новому званні - головного сержанта дивізіону. І цей авторитет, який я маю серед побратимів, не заслужив легендарною фразою, а своїм серйозним ставленням до справи, яку роблю.

Реквізити для допомоги:

Донат на купівлю позашляховика для Романа Грибова

Ціль: 250 000.00

Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/5h5LjY5otD

Номер картки банки

4441 1111 2903 9826

PayPal

romangrybov7@gmail.com