У Полтаві відбулася виставка львівського художника Віктора Курила

Відомий полтавський художник Олег Мінгальов вважає, що його львівський колега має свій особливий творчий почерк.


Якби не той випадок, певно, Віктор Курило вибрав би зовсім іншу професію. А то в повоєнні роки в їхній хаті на хуторі у Миргородському районі Полтавщини оселився квартирант-художник. Малий Вітько з цікавістю спостерігав, як той пише картини. А
коли дядько подарував хлопчикові огризки кольорових олівців, він і сам почав замальовувати квіти, дерева, хати, виявляючи неабиякий хист до малярства. У школу за три кілометри ходив з вересня по середину жовтня, а потім навесні, бо
на всю сім’ю були одні-єдині чоботи. Його дитинство було голим, босим і голодним.

По закінченню школи Віктор Курило вступив до Решетилівського художньо-промислового училища, де навчався килимарству. Після армії доля закинула його у Львів, де він вже в зрілому віці отримав вищу освіту у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва.

Останні 25 років В. Курило працює художником-декоратором Львівського оперного театру.

— Робота в театрі ніби й творча, — каже Віктор Курило, — але у жорстких рамках кожного окремого замовлення, реалізації задуму іншого художника. Тому при першій же нагоді — у вихідні, чи у відпустці — брав етюдник і малював акварельні пейзажі, бо природа викликає особливий відгук у моїй душі. Також все життя мав щемку ностальгію за Полтавщиною, краєм мого дитинства.

Так поставали серії зворушливих акварелей, які відображали географію мандрів художника: рідну Наддніпрянщину, Кам’янець-Подільський, азовське узбережжя, карпатські села.

Звісно, Львів посідає окремішнє й очільне місце у творчості Віктора Курила. На думку заслуженого журналіста України Василя Глинчака, художник взяв свою ноту в оспівуванні столиці Західної України: «не накинувся» на відомі туристичні об’єкти, а помічав чарівність непримітних на перший погляд львівських двориків, архітектурних деталей історичних будівель чи львівської бруківки.

Кожна картина, ясна річ, має свою історію. Наприклад, у 1980 році пан Віктор змалював дивовижної краси церкву у селі Корсунівка Лохвицького району на Полтавщині. А у 1982 році її зруйнували, прокладаючи газогін. Відтепер храм залишився тільки на цій акварелі. Іншим разом в око впав кущ, який так фактурно розлігся, що художник не зміг його не змалювати. Якось різав яблука для сушіння, але не взовж, а в поперек, і завважив, що серцевина плоду є правильним п’ятикутником. Це надихнуло його на флористичну композицію.

Замилування рослинним світом, відчуття й пошук гармонії живого спонукали пана Віктора розвинути новий напрямок у своїй творчості — лаконічні графічні композиції. Ним він займається уже десять років.

Отак мало-помалу, беручи участь у художніх салонах, Віктор Курило, за образним висловом Василя Глинчака, вийшов з-за лаштунків львівської опери, заявившим про себе як самобутнього графіка. І доріс до персональних виставок, яких у нього
налічується вже шість.

Остання днями відкрилася у Полтаві, адже митець вирішив ознайомити своїх земляків з підсумковим творчим доробком. Представив 76-річного колегу голова Полтавської обласної організації Спілки художників України Юрій Самійленко.

«Дотепер ніхто не знає, як народжується образ. Це не спостереження, не спогад, не механічний синтез деталей. Раптом звідкись у тебе з’являється щось, чого ти не чув, не бачив, і спокушає відворити в слові, мелодії, глині, металі, камені, склі,
на полотні, папері, дошці… Тому образ — це завжди відкриття. Велике чи маленьке — не важливо, головне — твоє. Це те, що ти спромігся в міру здібностей і таланту додати до загальнолюдського спадку розуміння світу». Так історик мистецтва

Наталія Космолінська написала в анотації до персональної виставки Віктора Курила в Полтаві. На ній представлені 60 робіт автора — і 30-річної давнини, й зовсім свіжі. — Переважно всі шукають якомога більш атракційних, несиметричних композицій, а я — навпаки, — розповідає художник. — Можливо, дався взнаки багаторічний досвід оформлювача, чи, може, проявилися, здобуті ще у відділенні килимарства навички орнаментування.

На думку мистецтвознавців, форма лаконічного геометризованого вислову Віктора Курила апелює до філософських дереворитів видатного українського графіка Якова Гніздовського. Фронтальна композиція з чітко позначеним контуром рамки — художній прийом, який дозволяє йому зосередити увагу глядача на красі й філігранності форми кожного земного плоду. Автор уважно простежує напрямок прожилок на листках-пелюстках, старанно шукає виразнішого силуету, щоб
прийомами графіки виявити досконалу геметричну структуру рослин, фруктів, овочів, створити їхній універсальний образ-логотип.

Відомий полтавський художник Олег Мінгальов вважає, що його львівський колега має свій особливий творчий почерк, показуючи рослинний світ через сакральну геометрію й розглядаючи рослину як напівживу істоту, зображуючи її серед стихій: у маленькому відображується велике — мікрокосм у макрокосмі.

— Я б назвав графічні роботи Віктора Курила мандалічними — молитовними візуальними формами, що характерні для Індії, Тибету. Знаю, як складно їх робити. Треба мати велике терпіння, ретельність. Колись відомий російський художник-авангардист Павло Філонов називав цю композиційну завершеність і ретельність «сделанностью», тобто, що зроблено «від» і «до».

Під час урочистого відкриття виставки був продемонстрований 30-хвилинний фільм львівського журналіста Василя Глинчака «Феномен України» — про життєвий шлях, творчість і талант Віктора Курила. В ньому — щирі, відверті, розкуті діалоги, в яких герой фільму постає як людина високо духовна, чуйна, ранима, скромна, навіть сором’язлива, лірична, тонко зорганізована й гармонійна, в якій і досі живе хлібороб-хуторянин.

Одним з елементів графічних робіт Віктора Курила є львівська бруківка, яка знаходиться там, де має бути небо. У фільмі Тадей Риндзак, головний художник Львівського оперного театру, так каже про цю художню особливість:

— Віктор прожив нелегке життя, відбиток на яке наклало тяжке повоєнне дитинство.

Під тягарем проблем ходив з опущеною головою й бачив бруківку. І як у калюжі можна побачити небо, так і бруківка перетворилася на космос Віктора Курила… Кременчуцька поетка Тамара Васильєва на церемонії відкриття виставки розповіла присутнім, що перша її поетична збірка була проілюстрована роботами пана Віктора, й запропонувала провести у Львові їхній спільний творчий вечір.

Нагадаю, що у жовтні 2014 року у фойє Миргородського художньо-промислового коледжу було урочисто відкрито меморіальну дошку видатному полтавському патріоту й скульпторові Михайлу Гаврилку роботи львівського скульптора Василя Ярича. А автором ідеї був Віктор Курило, його коштом вона була й встановлена. Михайло Гаврилко був автором першої Шевченкініани, у 1916 році відкрив чимало українських шкіл на Волині. Творив у Львові. Але після Жовтневої революції не зміг всидіти в безпечній Австро-Угорщині, отримуючи з Великої України звістки про червоний терор, який влаштували більшовики. У 1020 році повернувся на Полтавщину, створив партизанський загін. Але його впіймали червоноармійці й піддали страшним тортурам та спалили в топці паровоза на станції Полтава.

Онуки Михайла Гаврилка наразі проживають у Львові.

— Дуже радий, що Львів і Полтава, яку називають духовною столицею Лівобережної України, — каже заслужений журналіст України Василь Глинчак, — єднаються через народну дипломатію, через непересічних особистостей, таких, зокрема, як Віктор Курило.

До речі, діти пана Віктора теж обрали творчі професії: Андрій Курило — відомий львіський вітражист, а донька Галина Куряча — вишивальниця, живе у Кременчуці. Людмила Стельмах (Кучеренко), президент Полтавського медіаклубу.