Передплатити Підтримати

«Як до мене тоді притулилася, так ми вже 70 років разом»

Дарія та Олександр Осипчуки відзначили платинове весілля

1950 року Дарія і Олександр присягнули одне одному на вірність і вічну любов... Фото авторки

У родини Осипчуків на час карантину випав потрійний ювілей — 95 років від дня народження Олександра Пав­ловича, 90 років виповнилося його дружині Дарії Ро­манівні. Та найзна­менніша дата їхньо­го спільного життя — 70-річчя шлюбу! 24 лютого 1950 року Дарія і Олександр присягнули одне одному на вірність і вічну любов…

Вони знаються мало не з пелюшок, оскіль­ки були сусідами у селі Оришківці Лановецького району, що на Тернопіль­щині. Пані Дарія була най­кращою подругою рідної сестри свого майбутнього чоловіка. Але тоді між ними не було жодної симпатії. Ді­вчата бігали одна до другої у гості, разом готували­ся до уроків, розповідали одна одній дівочі таємни­ці… Так тривало доти, поки Олександр не повернувся з армії.

— Не хочу розповідати про жахіт­тя війни, яке ми пережили, бо про це я вже розповідала своїй улюбленій газе­ті «Високий Замок», яку передплачуємо понад 20 років, ще десять років тому, коли ми святкували діамантове весіл­ля, — розповіла журналістові «ВЗ» Да­рія Романівна. — Олександра забрали до війська, і служив він у Німеччині, а я працювала для фронту — ми вирощува­ли збіжжя. Не хочу повторюватися, бо мені це болить.

Через війну Олександр не довчив­ся у гімназії. 1948 року, коли Дарія від­святкувала 18-річчя, трапився випадок, який і став початком їхнього кохання. Пан Олександр відпроваджував това­ришку Дарії додому, а дівчина мешка­ла на хуторі. Коли повернувся, поба­чив Дарію, яка з родиною саме була на подвір’ї.

— Я подобалася багатьом хлопцям, але до жодного з них не мала симпатії, — каже Дарія Романівна. — Між нашим обійстям і Олександровим був перелаз, і через той перелаз він зайшов на наше подвір’я. Розговорилися, він сів на той перелаз, взяв мене за руку, я сіла поруч і притулилася до нього.

— От як до мене тоді притулилася, так ми і досі разом, — сміється Олександр Павлович.

Про те, що Олександр стане її чоло­віком, Дарія Романівна зрозуміла та­кож саме у цей момент. Хоча її батьки не були у захопленні від вибору донь­ки, бо мріяли, щоб зять був із замож­ної родини, приїхав свататися на влас­ній бричці. У ті роки було всім тяжко. Від селян забирали землю, йшло так зване розкуркулення багатіїв. А бідним і так було сутужно.

Олександр поїхав до Львова, вла­штувався на роботу у геологоекспеди­цію і паралельно здобував освіту. На цьому підприємстві і відпрацював 47 років.

— Щосуботи приїжджав до мене, — усміхається пані Дарія. — Так трива­ло два роки. А 24 лютого 1950 року ми одружилися. Мені було 20 років, а йому 25. Гучного весілля не гуляли, зібрала­ся в хаті лише родина. Перший день у мене святкували, а наступного — у чо­ловіка. На жаль, ані мого тата, ані бать­ка чоловіка уже не було на цій землі. А весною я приїхала до чоловіка до Льво­ва і влаштувалася на роботу на «Мех­склозавод». Мене взяли у відділ кадрів. А ще вирішила довчитися.

На «Мехсклозаводі» Дарія Романів­на працювала 47 років. Не була членом партії, хоча на той час без партійно­го квитка просунутися кар’єрними схо­дами було складно. Однак керівництво заводу з великою повагою ставило­ся до Дарії Осипчук, і коли сказала, що йде на пенсію, не хотіли її відпускати.

— 70 років шлюбу пролетіли як один день?

— Ми прожили життя дуже тяжке, але дуже щасливе, — каже пані Дарія. — У нас є син і донька, онук з дружиною, яка для нас стала рідною, і двоє правнуків. Нашій правнучці Єві виповнився 21 рік, а її батькові — нашому внукові — у жов­тні буде 45 років. Ще одному нашому правнуку Станіславу лише десять років.

— А ви часто сварилися?

— Ми ніколи не сварилися. От я вам зачитаю, що нам з нагоди ювілею на­писав мер Львова Андрій Садовий: «Ви показуєте, як важливо разом ра­діти, разом сумувати, разом пережи­вати великі та незначні події, разом ці­нувати щоденні дрібниці життя, любити одне одного». Іноді траплялися випад­ки, коли я його запитувала, чому маю робити тільки так, як він сказав? Але погоджувалася, казала: нехай буде по-твоєму. Однак робила так, як вважала за потрібне.

— Ревнували одне одного?

— Ніколи. Я не давала приводів, і чо­ловік також. Ми довіряли одне одно­му завжди. Я завжди була активіст­кою, мене призначили головою жіночої ради, опікувалася двома садочками, сиротинцем у Брюховичах. За добру громадську роботу могла отримати ту­ристичну путівку за кордон. Колись це було дуже проблематично. Я їхала за­вжди сама, бо таку путівку на сім’ю не давали. Але між нами з чоловіком ніко­ли не було підозр чи недомовок. Чоло­вік також щороку їздив у Крим.

— Який секрет щасливого шлюбу?

— Якщо, не дай Боже, є біда, її треба переживати разом. Радіти чомусь тре­ба також разом. Тоді буде щастя у шлю­бі. А ще разом вірити, що біда швидко мине і настане новий світлий день.

— Якщо на душі було неспокійно, до кого йшли за порадою — до чоло­віка чи подружки?

— Тільки з чоловіком. У мене є по­дружка ще з заводу. Вона мало не що­дня мені телефонує, розмовляємо про все на світі, але про найсокровенні­ше могла розповісти тільки чоловікові. І поради також просила лише у нього. Пригадую, було у нас засідання жіночої ради. І кожна жінка навперебій розпо­відала про свого чоловіка — хтось хва­лив, хтось, навпаки, бештав. А я мовча­ла. Коли мене запитували, чого нічого не кажу про свого, я лише знизувала плечима: «А що буду розповідати? Він у мене дуже добрий. Більше не маю що сказати». І тодішня голова жіночої ради сказала: «Тому що ти добра».

— Я також на роботі не особливо розповідав про свою родину, — долу­чається до розмови Олександр Павло­вич. — Хлопці часом зберуться і почи­нають: а моя така, а моя сяка. У мене такої звички ніколи не було. Бо чого маю перед кимось розповідати про свою сім’ю?

— Олександру Павловичу у берез­ні виповнилося 95, а вам, Даріє Ро­манівно, у квітні — 90. Може, знаєте секрет довголіття?

— Знаємо. Одним з секретів є те, що не знаємо смаку жодного алкоголю. Понад шість років тому відмовилися від споживання свинини. Хоча раніше самі робили ковбасу, до складу якої входи­ла свинина, і самі її запікали. І не тре­ба забувати, що до лікарів на огляд тре­ба ходити двічі на рік — навесні і восени. Здати всі аналізи, проконсультуватися з медиками. І, безперечно, ще одним секретом довголіття є добрі діти. У нас є дочка Неоніла і зять Станіслав, але ми його ніколи зятем не називаємо, а тіль­ки сином. Дружина нашого онука Віта­лія — наша внучка Інна. Усі вони — наші. Вони до нас ставляться дуже добре, люблять нас, допомагають і тішать­ся, що ми у них є. Коли дзвонять і пи­тають про здоров’я, завжди кажуть, що нас люблять. І це — велике щастя. А ще у нас є названа дочка, яка 45 років йде з нами життєвою дорогою. І хоча їй вже 70 років, вона ще й досі працює у полі­клініці і любить нас як рідних. Це наша медсестра Марія Звір. Називає мене мамою Дарою. Знає, що і коли нам при­нести, стежить, щоб ми якомога більше рухалися. Не просить, а наказує, щоб ми два рази на день двічі зійшли з тре­тього поверху донизу і піднялися вгору. І не уявляю свого життя без сватів моєї доньки.

— Під час карантину до вас прихо­дили?

— Ми з дружиною виходимо тільки на подвір’я. А діти нам все приносять до хати. Приходить наша названа донька Марічка, але ми самі виходимо на вули­цю за продуктами. Цього року Велик­день і наші ювілеї не вдалося разом від­святкувати.

— Ви пройшли чималий життєвий шлях. Чи варто боятися старості?

— Не треба. Її треба гідно зустріти і гідно проживати. І постійно трудитися. Наша внучка каже: прийду помити ві­кна. А я не погоджуюся. Знаю, що ро­битиму це значно довше, але хочу їх по­мити сама. Сама прибираю, готую їсти, перу і прасую. А діти ображаються, бо хочуть допомогти. Ну як це — внучка буде робити, а я буду сидіти в кріслі і дивитися на неї? А потім що? Так мине трохи часу, і я не зможу встати. Поки можу, буду все робити сама.

Ще більше новин від «Високого Замку»?
Долучайтеся до нас у Telegram