Троє синів з однієї хати пішли свою землю захищати

Й усі з війни на сході повернулися живими

Василь Петрович та Любов Адамівна Дишки

День Незалежності — особливе свято для Любові Адамівни та Василя Петровича Дишків зі села Ветли Любешівського району. Тріпоче мамине серце, тремтить татова душа. Бо свою ціну за утвердження незалежності заплатили три їхні сини: Сашко, Віталій та Володя. У це важко повірити: три дитини з однієї хати пішли свою землю захищати! Й усім їм Господь вберіг життя.

Першим добровольцем пішов наймолодший

При згадці про війну на очах Любові Адамів­ни відразу з’являються сльози. Скільки всього довелося пережити, пе­редумати, переплакати. Ті стреси, постійні пережи­вання дуже позначилися на здоров’ї жінки.

— Страшно подумати, а як ті матері, що діждалися з війни гробів… — гово­рить.

Як вона намагається триматися, щоб не дати волю сльозам! Особливо, роз­повідаючи про наймолодшого сина Сашка. Каже, пішов він «у саму першу стихію»… Очі таки червоніють, видають ту тривогу, яку воліла б давно стерти зі своєї пам’яті. Та таке не забувається.

— Саша у нас з двійнят, — розповідає жінка. — Народилися в нас разом хлоп­чик і дівчинка — Саша і Наташа. Як школу закінчили, разом поступили у медучи­лище в Яготині, бо мріяли про медичні професії. Наташа — медсестра, працює у Києві. А Саша став фельдшером.

Закінчивши навчання, хлопець пішов в армію. А як відслужив, дізнався, що в Дольську на заставі є вакансія фельдшера. І попросився туди на роботу. Так став третім в родині прикордонником — слідом за братами Віталієм і Володею підписав контракт.

Аж тут почалася війна.

Віталій
Олександр

— Нас, прикордонників-медиків з Во­лині, викликали до Луцька. Сказали: «Ми нікого не змушуємо. Але медиків там катастрофічно не хватає». Я ж да­вав клятву Гіппократа! А ще тоді був хо­лостяком. Як не піти? — усміхається. — Нас ніхто не силував. Я пішов добро­вольцем.

Батько щонеділі топтав стежку до церкви

Тоді автоматів було один на чоти­рьох, спальні мішки за свої гроші ку­пляли, — згадує батько. — Але Саша ка­зав: «Не переживай, я вернусь». І дав Біг, вернув його.

Батькова молитва линула до Госпо­да зранку до вечора. Благав вберег­ти дитину, не дати на поталу ворогам. Щонеділі чоловік топтав стежку до храму, аби поставити свічку й сказа­ти Богу «дякую» за ще один прожитий тиждень без тривожних повідомлень з фронту.

— Саша з війни додому дзвонив, ка­зав, що там діється? — запитую.

— Дзвонив, — каже мати. — Вечором вийде на зв’язок. Скаже: «В мене все добре». І все. Я так ждала того вечора, вам не передати. Чула не раз в трубці бахкання. Питаю: «То у вас так стріля­ють?» А він: «Ні-ні, то тобі здалося…» Отака в нас була по телефону мова…

Сплячих хлопців завалило бетонними плитами

— Ми стояли на пункті пропуску Мари­нівка, — розповідає Олександр. — Це на Донеччині, прикордонна смуга з Ростов­ською областю. Звідти — пряма дорога на Донецьк (зараз там так звана ДНР). Спо­чатку по живій силі не били. З російської сторони піднімався безпілотник, дивив­ся, де техніка, і по ній гатили, — каже. — А вона навіть обкопана не була. Тоді ми об­копалися. І 29 днів нас не могли звідти ви­бити! Але майже з трьох десятків одиниць техніки осталося лише чотири, все інше було повністю знищено. За цей час мали 9 поранених. І один був убитий… Нас ря­тувало те, що позаду стояли 72-а, і 79-а бригади з «танчиками» і «бетеерами».

Але… «Починався Іловайськ», — з су­мом у голосі каже.

У пам’яті досі стоїть картина, як вихо­дили сірою зоною на Георгіївку. Розпо­відає, як їх наші ж хотіли постріляти, як майор пішов на переговори з білим пра­пором… Що не мить — життя висіло на волосині.

Страшні спогади має боєць й із заста­ви Василівка:

— Там 80% місцевих підтримувало ро­сійську сторону. Застава була навпро­ти школи і дитсадка. Прийшов директор, питає: «А ви надовго заїхали?» Ми не ро­зуміли, чому. Тоді він пояснив: «Бо ви ж з Волині». Потім почався обстріл. За­става була двоповерхова. Валили по ві­кнах, даху. Не витримало перекриття: дру­гий поверх падає на перший. А там спали хлопці… Їх позавалювало. Мене врятува­ло те, що я якраз чергував. Коли закінчив­ся обстріл, я відразу подзвонив мамі. Ска­зав, що не знаю, коли і як повернусь…

Але за 20 днів хлопець вже був вдома.

Брата забрали з весілля

Живий! Мати кинулася обіймати сина. Цілувала, голубила — вцілів у такому пе­клі! Думала, найстрашніше позаду. Аж тут найстарший син Віталій зізнається: «Іду на війну». В душі все похололо. Тіль­ки ж один вернувся! А це другого заби­рають…

Та невдовзі мати мала ще більше по­трясіння. Адже на днях було весілля у се­редульшого Володі. І просто під час урочистостей він зізнався батькам, що теж йде в АТО.

— Мені важко було це прийняти, зро­зуміти, — зізнається жінка. — Як так: трьох синів мати — і трьох на війну віддати?

Але обов’язок покликав. Брати слу­жили на різних комендатурах від одно­го прикордонного загону. Були на різ­них блокпостах, але відчували підтримку одне одного. Володя, правда, на десять днів відлучався — йому дозволили побу­ти вдома, коли кохана дружина народжу­вала донечку.

Володимир

— Як ви той рік прожили? — запитую.

— А он як, — показує Василь Петрович на сиву голову. — Геть побіліла, бідна. Всі питають, чого зір падає? А які ті очі? Ви­плакані. А в неї (показує на матір — Авт.) рука одна не робить. Все через стрес, нерви.

Дочку назвав Вікторією в честь майбутньої перемоги

Повернення синів з фронту батьки на­зивають найбільшим щастям. Розповіда­ють, як відгуляли Сашкове весілля.

— Я пообіцяв мамі, що як прийду з ві­йни живим-здоровим, то відразу одру­жуся. Бо був трошки розгільдяєм. Мусив обіцянку виконати, — усміхається.

А коли дружина Тетяна народила до­нечку, сумнівів, яке дитині дати ім’я, не було ні в кого.

— Моя доця — Вікторія. Це наша пере­мога! — гордо каже.

Він впевнений, що та клята війна скін­читься — не інакше. Перемога буде!

Фото з родинного архіву Дишків та авторки