На згадку про батьківську землю повезла до Італії вощину з медом…

Домашні реліквії у чужині нагадують українцям про їхні корені

Колись один поет писав про «дим вітчизни», солодкий та при­ємний… У кожного з нас свої амулети, які на великих відстанях сильніше, ніж Інтернет з відеозв’язком, пов’язують з рідним краєм, з минулим, не даючи перерватися найважливішому з усіх зв’язків на світі. Для когось цим магнітиком слугує родин­на фотографія, мамина вишивка, простенька іграшка, якою бавилися у дитинстві. Чи ключ від рідної хати, який нагадує, що завжди можеш відчинити її двері…

Пані Марія приїхала на мі­сяць додому зі своїх італій­ських заробітків. Не могла натішитися зустріччю із ріднею, із землею, де її коріння і най­кращі спомини. Обійшла чи не кожен сантиметр батьківського обійстя, безмежно рада була по­бачити ровесників. Рідне яблуч­ко було їй солодшим від сици­лійських апельсинів, а вареники, зліплені старенькою матір’ю, пе­ревершували найвишуканішу римську піцу. Ладна була цілува­ти землю, де маленькою пасла корови. Поглядом шукала стеж­ки, котрими бігла до школи чи до лісу, де батько був за найкращо­го лісника у районі.

У свій невеличкий багаж, який спакувала у бусик, що брав курс на Апенніни, пані Марія поклала сентиментальну річ — рамку з вощиною. Хтось сказав би: навіщо? Хіба мало прода­ється меду десь там у Неаполі чи Генуї? Чи хіба не маєш за що його там купити — он скільки по­дарунків привезла родині? Де ж бо їм знати, що запах тих сотів, що були заповнені бджолами на отчій землі, — то її оберіг, енер­гетик, стимулятор до життя у краї далекому…

Марія з роду Сидорових не перша краянка на моїй пам’яті, яка відчуває потребу у таких ось «якорях», які єднають її з до­мом. Лікар Юрій Гуменюк у своїй сучасній «єврооселі» зберігає стареньку бабину скриню, а в ній — сувої більш як столітнього, із млосним запахом млива, до­мотканого полотна, що його ви­творили роботящі бабцині руки. Відкриєш цю скриню — і здаєть­ся, відкриваєш книжку родинної історії…

Кільканадцять років тому з Німеччини на хутір Малинів­ку, де було батькове обійстя і де ще жили брати Василь зі Степаном, приїхав старенький Антін Дмитрик. Не був удома з часів Другої світової війни — так розпорядилася доля. Для укра­їнської душі цього громадяни­на «бундесреспубліки» мало було тижня на рідній землі. Не знав, як попрощатися з отчим краєм. На пам’ятку про нього узяв зі собою дерев’яне коле­со від воза (у родині Дмитри­ків з давніх-давен було багато добрих столярів). А ще налив у пляшечку джерельної води, що тече біля фігури Святого Яна. Найсмачнішої води у світі, яку тільки пив. І в його розумінні — найбільш цілющої. Ще більш помічної, ніж вода з їхнього Ба­ден-Бадена…

Пан Антін не поодинокий у своїй синівській любові до зем­лі предків. Нею просякнутий ще один мій земляк, який понад со­рок років живе у Росії. В один із недавніх весняних приїздів додому, у Галичину, він нарізав прутиків з маминої яблуні і узяв їх зі собою на московський по­їзд. Можете уявити собі радість Георгія, коли ці щепки прижили­ся на малородючій землі його приволзької дачі, а через кілька років — дали перші плоди. Яке ж то щастя, з’їсти у чужині мамину паперівку!

І про ще один прояв носталь­гії. Він стався не у старшої, як у згаданих вище випадках, люди­ни, а у цілком молодої. Колишній галицький педагог Іван поїхав на заробітки у Колумбію. Був там брокером у казино. Заро­бляв чимало. Допомагав своїми коштами всій рідні. А від мами просив лише одного — передати у Мексику в’язку домашнього… хрону. Його так бракує, коли у Мексиці з дружиною сідають за великодній стіл…

У цієї «хрінової» історії було цікаве продовження: залишки пекучого кореня Іван висадив у червоні колумбійські ґрунти. Після тропічних злив наш націо­нальний продукт швидко пішов у ріст. Листя вимахало заввишки з міні-пальму. Заокеанський хрін став своєрідним символом на­шої живучості. Підтвердженням того, що наш брат-українець всюди, за будь-яких обставин дасть собі раду. Головне — не за­бувати про батьківщину.