«На уроках діти проходили тест, у якому їх запитували про гендерну флюїдність»

Киянка Анастасія Мельниченко, коли почалася війна, вимушено поїхала зі своїми синами до Великої Британії. Северину 13 років, Ярославу — 14. Діти майже одразу пішли до місцевої школи. Своїми враженнями від британської шкільної освіти мама ділилася у соцмережах. Мене зачепив пост Анастасії про сексуальне виховання дітей у британській школі. На уроках діти проходили тест, у якому їх запитували про гендерну флюїдність, а також розповідали про щось, що старший син переклав як «виверження сперми». Я вирішила розпитати маму про ці уроки, та й загалом, чи сподобалося дітям у тамтешній школі?

— У британській школі про успі­хи та невдачі дитини батьки мо­жуть дізнатися в електронному журналі, — написала на своїй сто­рінці у Фейсбуці Анастасія Мель­ниченко. — Заходжу на вкладку «досягнення».Помічаю, що Се­верин заробив три бали з трьох предметів. Уважно читаю комен­тарі вчителя до кожної похвали, і раптом вичитую, що Северин у топі тих, хто правильно пройшов тест із предмета «соціальна осві­та» (social ed). Я здивувалася, звісно, адже це новий для нього предмет, в українській школі нічо­го такого нема… Запитую cина, що за тест? Северин каже: «Ні­чого не знав, все „ґуґлив“!». Ді­тям можна на уроках заходити в Інтернет, щоб знайти відповідь на питання. «Звідки мені було зна­ти про гендер? — каже Северин. — Наприклад, як називається лю­дина, яка має чоловічу стать, але почувається жінкою? Або як нази­вається людина, яка почувається то чоловіком, то жінкою? Я „ґу­ґлив“, і на усі запитання відповів правильно».

— Я радію, що вони послуха­ли матеріал на цю тему, адже у Брайтоні (місті, де ми посели­лися), не прийнято ховати свою сексуальну орієнтацію, — розпо­віла Анастасія. — Чоловіки віль­но ходять вулицями у жіночому одязі, носять накладні вії чи до­вгі сережки… Окрім сексуальної освіти, на цих уроках виклада­ють масу цікавого. Наприклад, як слід спілкуватися з людьми з інвалідністю тощо.

— Сучасним дітям абсолют­но «фіолетово», хто як себе ви­ражає чи як почувається, — веде далі Анастасія. — Не зациклю­ються на цьому! Треба дізнати­ся про гендер-флюїдів — вони «заґуґлять». Якщо поруч буде гей, трансгендер, лесбійка — вони на цьому не акцентувати­муть, а просто займуться сво­їми справами. А британська школа не накладає на ці теми табу. Їх подають як частину жит­тя! Мовляв, якщо такі люди є, то з поваги до них варто про це знати. Але щоб дитина відвіду­вала уроки з соціальної едука­ції, батьки мають дати дозвіл. Я такий дозвіл дала. Також у бри­танській школі є уроки з релі­гійної освіти. Вони дещо інші, ніж в Україні. Наприклад, вось­микласники обговорюють, як змінилася віра в Бога у євреїв після Голокосту, або розмовля­ють про буддизм… Кожен урок — презентація від вчителя. Син був захоплений уроками музи­ки. Розповідав, що діти грали на справжніх інструментах. Він об­рав укулеле! Вчитель показав, як на ньому грати, і діти одразу це робили.

Діти щодня поверталися зі школи щасливими, — каже мама. — Це незвичне відчут­тя для мене… Так само щоран­ку із величезним задоволен­ням йшли до школи. Перші дні ми не могли повірити, що у шко­лі практично не задають домаш­ніх завдань (є невеличкі тести, які треба виконати вдома, на­приклад, пройти тест на визна­чення, де ви… на політичному спектрі), і мені не доведеться проходити через щоденні тор­тури з «домашкою»… Оцінок у школах немає. Дітям ставлять бали, як у книгах про Гаррі По­ттера (усміхається.- Авт.). По­гана поведінка дає «штрафні» бали. Але дитина може отрима­ти бал за старання, добру пове­дінку, вмотивованість, рішучість тощо.

Головна відмінність від укра­їнської школи, яку я побачила: британська освіта орієнтована на перспективу, на майбутнє ди­тини. Дітей вчать шити і готувати їсти, вчать робити дослідження і презентувати їхні результати. Це щось дуже практичне. Як ка­жуть мої діти: «В Україні нас зму­шували вчитися, а тут нам дозво­ляють вчитися, якщо ми хочемо. Звісно, що хочемо!». Якщо ди­тина має хист до будь-чого — це радо підтримують. Наприклад, після того, як Ярослав на «ди­зайні» зробив обов’язкову час­тину уроку (механічну дерев’яну іграшку) і висловив бажання ро­бити свою настільну гру, йому миттєво забезпечили усе: фар­би, картон і величезну папку формату А1, аби склав свої ви­роби. Школа, до слова, муніци­пальна, дуже стара. Але ні на що я грошей не здавала.

Усі заняття у школі організо­вані так, що час розписаний по хвилинах! Діти навіть не засму­тилися, що виймати телефон з портфеля у школі забороне­но, бо весь час були зайняті. А я взагалі була на десятому небі, бо цієї заборони з телефона­ми мені дуже бракувало в Укра­їні. Северину сподобалося (я би сказала, це його вразило), що міг сам обрати, з ким сидіти за партою. А не вчителька його з кимось посадила… У школі усі стежили, щоб дітям не було сумно. Усі знали, що Северин та Ярослав з України, де йде війна. Тому обережно питали, чи нор­мально їм буде проходити тему Другої світової війни на уроках історії?

Із острахом переглядала вкладку «поведінка» на своїй батьківській сторінці. Мій стар­ший син має розлад дефіциту уваги з гіперактивністю (РДУГ) та опозиційно-викличний роз­лад (ОВР). Ці діагнози та їхні прояви належать до емоційно-поведінкових розладів, так зва­ної викличної поведінки. В укра­їнських школах у 99 випадках зі 100 з такими дітьми свідомо чи несвідомо застосовують один алгоритм: затюкати маму, що «не займається вихованням» дитини; об'єднатися батькам і написати в школу, аби дитину виключили; школа пресингом виставляє дитину за двері; якщо мама знає свої права і зі школи не виставляється — влаштувати булінг мамі з боку батьківсько­го колективу та булінг дитині з боку дітей… Такі діти незручні, їхня поведінка «неприйнятна» та шкодить іншим, і хоч у світі вже давно є успішні методи роботи з викличною поведінкою, в Украї­ні здебільшого діють за сценарі­єм, про який я розповіла.

Українська школа завжди зі мною контактувала в одно­му випадку: розповісти, що ще «учудив» мій син, повідомити, що я погано його виховую, аби викликати у мене почуття про­вини… Не дивно, що я побо­ювалась кожного сповіщення від британської школи. Проте у британській школі дітей з роз­ладом дефіциту уваги та з гіпе­рактивністю включають до ка­тегорії SEN (спеціальні освітні потреби). Коли ми заповнювали анкету, я вказувала особливості дитини. І ніхто нам не казав «та всі діти зараз гіперактивні». У Британії знають, що це діагноз. Якщо у дитини дислексія чи дис­графія, то їй, наприклад, дають більше часу на тестах, аби впо­ралася із завданням. Або дають змогу писати у тихому примі­щенні, знаючи, як легко дитина з РДУГ відволікається на звуки.

Що мене ще вразило: у бри­танській школі вчителі завжди питають дозволу і думку дитини щодо будь-чого, що її стосуєть­ся. Якось мені написала шкіль­на асистентка: «Я помітила, що Ярослав відсторонений від ко­лективу. Усі перерви прово­дить на самоті. Я знаю, як важ­ко переїхати у чужу країну. Але дитина не має бути в соціаль­ній ізоляції. Знаю, що він лю­бить мистецтво, тому долучила його до кількох додаткових уро­ків з мистецтва. Також домовля­юся про клуб настільного тенісу для нього. Будь ласка, відвіда­йте той молодіжний клуб, що ми вам прописали…».

У Британії існує така штука, як «соціальні рецепти» (social prescriptions). Вам можуть про­писати ходити у молодіжний клуб, якщо у вас немає друзів і у вас сумне обличчя… Мені подо­бається ця ідея. Ярослав потре­бує спілкування, але взагалі не має досвіду у цьому. А вони обе­режно допомагають йому набути цього досвіду. Коли Ярослав схо­див до того клубу, то був на де­сятому небі від щастя! Діти спіл­кувалися, грали у різні спортивні та настільні ігри, їли піцу. Наступ­ного разу усі ходили у театр. Ін­шим разом була велика вечірка на березі моря, і мій малий пої­хав за три години до початку, аби волонтерити на кухні. А коли мої діти отримали від громадської організації, що допомагає укра­їнцям, які вимушено приїхали до Британії, велосипеди, були без­межно задоволені, бо могли віль­но пересуватися містом.

Я щодня думала про те, як змінюється життя моїх дітей на краще, якщо створити для них середовище, що їх підтримує. Не минало ні дня, аби я не під­писувала якоїсь згоди на щось: «так, забирайте їх на настільний теніс», або «я не проти сучас­ного танцю». «Ви їдете в театр у сусіднє місто і годуєте його там? Чудово!». Британці ро­блять усе, аби дитина не втра­пила на вулицю, особливо ди­тина з групи ризику — та, батьки якої не мають коштів оплачува­ти гуртки або та, що перебуває з певної причини на марґінесі. І ось діти весь час при ділі, соці­алізуються, харчуються, мають супровід і догляд.