«З чоловіком ми домовились про політику не говорити. При мені він не згадує Путіна»

Як галичанка знайшла особисте щастя аж у Смоленську.

Завжди привітна і усміхнена Оксана Тиркус належить до людей, котрі не можуть не подобатися. Приваблива тендітна блондинка чомусь довго не могла влаштувати своє особисте життя. Траплялися чоловіки, але були якісь чужі, не до душі.

З майбутнім чоловіком Оксана пізналася п’ять років тому на християнському сайті знайомств invictory . «Мене привабило його ім’я — Михайло, і те, що він оптимістично був налаштований, незважаючи на смерть дружини і самостійне виховання двох доньок, - згадує Оксана. - Перед тим, як переїхати до Росії, ми бачилися дуже мало, в основному спілкувалися через Інтернет і телефоном. Він двічі приїжджав до Львова. Його перший, ознайомлювальний приїзд тривав лише чотири дні. Вдруге приїхав познайомитися з моїми батьками та забрати мене до Росії, у Смоленськ. Я не боялась їхати, бо мала повну довіру до Михася». Натомість батьки дівчини були категорично проти такого шлюбу. Старший від Оксани на сім років Михайло Кожанов, про якого вони до пуття нічого не знали, беззастережної довіри не викликав. Навіть поставили доньці ультиматум: «або ми, або він». У їхніх головах не вкладалося, як єдина донечка поїде від них аж у Росію, а ще візьме на себе вантаж виховання чужих дітей. Та погрози і вмовляння не допомагали. Врешті рідні змушені були змиритися з вибором дівчини.

У Росії відразу після весілля поринула у побутові та інші клопоти, пов’язані з домашнім господарством, вихованням дітей та піклуванням про чоловіка. Оптимізму додавали двоповерховий будинок та позашляховик чоловіка. «Завжди мала внутрішню потребу творити добро, тому для мене стати матір’ю для двох нерідних дітей - це був крок милосердя. З іншого боку, чоловік завжди підтримував і говорив: це нескладно, я тобі допоможу, - продовжує розповідь Оксана. — Меншій Надійці було сім років, вона відразу назвала мене мамою, а старшій - дванадцять, вона досі мене називає просто Оксаною. Мене це влаштовує». За роки шлюбу Оксана народила двійко дітей — дівчинку Єлизавету і хлопчика Михайлика. І зараз вона при надії — в очікуванні третього малюка. Жінка зуміла по-справжньому ощасливити свого чоловіка - народила йому першого хлопчика.

Життя в Росії, за спостереженнями Оксани, інше, люди тут більш повільні, лінивіші, необов’язкові. Оксана не могла звикнути, що всі замовлення на виготовлення товару чи його постачання виконуються невчасно. «З іншого боку, я перестала метушитися. Чоловік мене ніколи не підганяє. Натомість я його пришвидшую, - сміється. - Та найбільша проблема для мене - це відсутність україномовних друзів. Хоч телефоную батькам один-два рази на тиждень, мені їх тут дуже не вистачає. Однак я стала більш самостійною і можу легко на шістьох осіб приготувати обід».

Щонеділі родина Кожанових ходить до церкви, потім - на базар за продуктами, після того всі разом готують сімейний обід. «Старші діти ходять до школи, менші вдома зі мною. У садочок вирішили їх не віддавати, тому багато часу йде на їхнє виховання. Намагаюся щодня читати з ними Біблію, вони вже вивчили молитву «Отче наш». У нас є правило: тата не відпускаємо на роботу, поки нас не благословить і не помолиться за нас, - розповідає. — З чоловіком намагаємося не конфліктувати, хоча й таке буває, але спати не лягаємо, поки не помиримося. Коли не було маленьких дітей, часто ходили в кав’ярню, а тепер зазвичай їмо вдома, бо так найсмачніше». До Кожанових часто приходять подруги Оксани, з якими вона любить пекти торти і смажити пиріжки, а ще ліпити вареники».

За словами нашої героїні, її російські родичі політикою не цікавляться, навіть на вибори не ходять. «Я живу у Смоленську вже п’ять років, та справжніх патріотів Росії, які б любили свою країну і готові були віддати за неї життя, тут не зустрічала. Коли ми одружились, війни між Україною і Росією ще не було. Навіть думки не могло виникнути, що таке коли-небудь станеться, - бідкається Оксана. - Ніколи не відчувала неприязні до себе з боку місцевих, хоча мій акцент помічають, він видає, що я українка». Та війна Росії з Україною погіршила стосунки Оксани з її рідними батьками. Жодна телефонна розмова не відбувалася, щоб її мама не проклинала Путіна. «Мені дуже боляче, адже я тут, а вони там. Все, що відчувала, виливала в молитву за свою країну, адже це все, чим можу зарадити. З чоловіком ми домовились на політичні теми не розмовляти. Переконана, що йому щиро шкода людей, які вмирають на війні. При мені він не згадує Путіна.

Разом з тим, поїздки зі Смоленська до Львова, щоб відвідати батьків, стали небезпечними. «Коли вибираємося в Україну, мого чоловіка завжди лякають, щоб не їхав. Труднощі ще у тому, що тепер, щоб їхати з дітьми, потрібен закордонний паспорт. Моя мама для мого чоловіка надсилає нотаріально завірене офіційне запрошення, без якого його на кордоні не пустили б. Ще одна проблема - ціни на пальне в Україні. Влітаємо у серйозну копійку, - каже Оксана. — Мріємо про мир і спокій в Україні, щоб не було ненависті між людьми та кровопролиття. Адже війни простим людям не потрібні, їх розв’язують «у верхах».

Схожі новини