Цей Великдень спільний. А коли буде таким завжди?

Велика геополітика роз'єднала світ. Людство стикнулося зі збройними, економічними, торговельними, інформаційними війнами, йде жорстка боротьба за території, ресурси, бачимо протистояння ідеологій, численні жертви. Але є подія, яка цьогоріч згуртувала мільйони: християни західного і східного обрядів в один день, 20 квітня, відзначатимуть Пасху, Воскресіння Христове. Наскільки важливе для християн одночасне святкування Великодня? Із цього запитання ми розпочали розмову з істориком, релігієзнавцем Тарасом Антошевським.

— Спільний Великдень — це ще одна нагода побачити, як добре святкувати разом. Коли ж ми святкуємо окремо, коли часова різниця у відзначенні ве­лика, 4−5 тижнів, коли у когось Страсний тиждень тільки по­чинається, а у когось вже свя­то Воскресіння… Це напружує, нервує, спричиняє негативні емоції, спонукає до конфліктів, найперше тоді, коли люди жили поруч або використовували один і той же храм. Святкування разом — це добросусідські від­носини, це злагода. Коли при­ходить усвідомлення, що разом — набагато краще, це спонукає людей до співпраці, синергії. Відтак люди частіше задають­ся питанням: а чому не можемо святкувати спільно завжди?

Це стосується лише тих хрис­тиян, яких я назвав би «справжніми». Ознака «справжніх», від­повідно до Євангелії - це коли між ними є любов. Головна хрис­тиянська заповідь — любов до ближнього, до Господа. Дотри­мання цієї заповіді є ознакою справжніх християн. Спільне святкування Великодня надихає християн різних конфесій, окре­ме — нервує, роз'єднує…

— За церковним календа­рем, наступного, 2026 року, християни західного і східно­го обрядів знову відзначати­муть Пасху порізно: відповід­но 5 і 12 квітня. Чому ієрархи світових релігій не уніфіку­ють дату Великодня? Причи­ни технічні чи ментальні?

— Спільне святкування Пас­хи припадає раз на три-чотири роки. Найчастіше різниця бу­ває в один, чотири, п’ять тиж­нів… Якби на цю тему часті­ше говорила між собою частина православних, католиків і біль­шість протестантів світу, то ді­йшли би до порозуміння. Проте, як на мене, головним гальмом того, що не можемо дійти згоди, що не святкуємо Великдень ра­зом, є певні фундаменталістські кола. Першою чергою, у серед­овищі православних — зокрема, московський патріархат, а також інші православні, які вперто на­магаються дотримуватися Юлі­анського календаря, вперто ви­гадують якісь причини, щоб не відмовлятися від нього. Цей ка­лендар — як старий годинник: погано показує, але ми до ньо­го звикли, і ми переконуємо весь світ, що цей годинник — найкра­щий з усіх, які можуть бути. Кажу про святкування Пасхи за старим стилем. Воно суперечить астро­номічним поняттям, бо баналь­но астрономічні закони заклав Господь, і ми, ті, що дотримують­ся старої Пасхалії, проти Нього у цьому випадку бунтуємо…

Були різні спроби порозумін­ня. Можливо, за інших обста­вин, коли світ не був би таким розділеним, коли у середовищі тих же православних, католиків чи інших конфесій було би ба­жання єдности, вони, можливо, не лише говорили б про те, що треба знайти спільний кален­дар, а щось би зробили. Мож­ливо, було би змінено систему обчислення Пасхи. Минулої су­боти, 12 квітня, стартував Пе­сах, він триватиме до 20 квітня. Ми бачимо єдність з юдейським світом, від якого християнство певною мірою походить…

Коли 1700 років тому на пер­шому Всесвітньому соборі вста­новлювали дату Пасхи, в юде­їв був трохи інший календар… У православних церквах є тра­диція (у римо-католицьких її не­має), що свято Воскресіння має бути після Песаху, не повинно збігатися з ним. Якщо, скажімо, цього року Песах почався мину­лої суботи, то, відповідно, хрис­тиянська Пасха має бути на­ступної неділі…

— Минулої осені ходили розмови, що Папа Римський і Вселенський патріарх Вар­фоломій у 2025 році домов­ляться про те, щоб святкувати Пасху надалі завжди в один день. Чи можна сподіватися на таку погодженість? І чому цього не зроблено раніше?

— Такі мрії виношували кіль­ка років. Але ви бачите — зараз здоров’я Папи погіршилося… Зрештою, таке рішення не ухва­люють за один день. Ще раніше богословська комісія католиць­ко-православного діалогу це пи­тання не виносила, не розгляда­ла. Напевно, було розуміння, що зараз цього не станеться — світ православний дуже розділений. Навіть якби частина православ­них перейшла на спільне свят­кування Великодня, для них важ­ливішою є єдність між собою. Ми розуміємо, що московський па­тріархат, деякі інші православ­ні церкви, які повністю дотриму­ються Юліанського календаря, напевно, не погодяться на хоча б якісь зміни. Для них цей кален­дар, певною мірою, як догмати­ка. Це не православне розумін­ня календаря, але вони так його трактують. І це проблема.

Напевно, через розуміння того, що неможливо буде дійти спільної думки, питання про од­ночасне відзначення Великодня і не розглядалося. А якщо і підні­мали його, то жодних рішень не ухвалювали, щоб це не спричи­няло ще більшого розколу пра­вославного світу.

— Ви згадували про пер­ший Всесвітній собор, його вважають вкрай важливою, знаковою для християнства подією. А як ви оцінили б його значення? Що глобально­го досягли на цьому форумі, який тривав два місяці?

— Важко оцінювати з погля­ду нинішнього часу подію, яка відбулася 325-го, 1700 років тому. Але цей собор показав, що Церква за підтримки Свя­того Духа може збиратися і ви­рішувати актуальні питання, які виникають.

Цей Собор ще був специфіч­ний тим, що його скликав тодіш­ній римський імператор Костян­тин, який, за однією з версій, на той час ще не був християни­ном. Костянтин намагався зро­бити християнство державною релігією, розумів його значен­ня для суспільства. Цей Собор скликали з багатьох причин — че­рез проблему із певними відхи­леннями у віровченні, які вини­кали, так зване аріанство — тобто неправильне трактування Бога-Сина, применшення його ролі, невизнання його як Бога. Вини­кали також питання щодо свят­кування Пасхи. Тоді існували дві основні традиції: одна — масова, святкування Великодня таке ж, як і сьогодні, інша — прив’язувати відзначення Пасхи до конкретної дати, тобто дня, коли саме ста­лося Воскресіння, а не перено­сити святкування на неділю. Ві­домо, в який день, пов’язаний зі святкуванням Песаха, сталося Воскресіння…

На згаданому Соборі було сформульовано основу Сим­волу віри, який християни ви­користовують досі. На друго­му Соборі 381 року доповнили в ньому частину про Святого Духа, визначили його значен­ня, його божественність — через єресь про нього. І цим доповни­ли Символ Віри. Пізніше до ньо­го робили правки, але не були суттєвими…

Символ Віри — це вчення Церкви про те, у що повинні ві­рити християни. Воно сформу­льовано у молитві «Вірую». У ній ідеться про віру «в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі і всього видимого і невидимого. І в єдиного Госпо­да Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного, від Отця рож­денного перед усіма віками — світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, рожденно­го, несотворенного, єдиносущ­ного з Отцем, що через Нього все сталося…». Це вчення було сформульовано на першому Вселенському соборі, щоб за­хистити його від неправильних тлумачень і викривлень.

Перші шість Соборів сфор­мулювали православне визна­чення віри. «Православне» — не у тому розумінні, що стосуєть­ся тільки православної церкви. «Православне» з грецької - ор­тодоксальне — визначення віри, тобто правильне прославлення Бога. Перший Вселенський Со­бор почав формувати це вчен­ня, наступні продовжили це ро­бити. Це був важливий процес. У той час могли відбуватися розколи на місцевому рівні, але Церква була єдиною. До Сьомо­го Вселенського Собору зуміли повністю сформувати ортодок­сальне вчення Церкви. Церк­ви різних конфесій, які дотриму­ються цього вчення, вважають ортодоксійними. Водночас іс­нують церкви, які у певні момен­ти відхилилися від цього вчення. Йдеться про так звані східні, орі­єнтальні церкви, які також нази­вають себе православними, але у них немає такого чіткого ви­значення питань, яке є у католи­ків і православних.

— Чи можна погодитися із думкою, що на цьому Соборі було ухвалено своєрідну кон­ституцію християнства, ви­роблено його канони?

— Так, але слово «конститу­ція» візьмемо у лапки. Бо кон­ституція — це закони, а йдеться про віровчення. Перший Нікей­ський собор почав формувати світові основи віровчення, догматику. І до того були релігійні зібрання, але — місцеві. У Нікеї був перший Вселенський со­бор. У ньому брала участь не­велика кількість представників Римської церкви, бо Собор сто­сувався, першою чергою, єре­сі олександрійського пресвіте­ра Арія, який вважав, що Ісус був створеною істотою з боже­ственними якостями, але сам Він не був Богом. На Соборі най­більше делегатів було з Близь­кого Сходу…

— Кажуть, саме там най­перше розвивалося христи­янство…

— Християнство на той час вже було по всій Римській імпе­рії, майже вся вона була вкрита християнськими церквами. Су­перечки щодо віровчення вини­кли на Близькому Сході, у Пів­нічній Африці. Собор відбувся на території сучасної Туреччини — у Нікеї, місті біля Константино­поля, який на той час ще не був центром Патріархату. На Собо­рі розглядали конфлікти, що ви­никли у релігійних питаннях на Близькому Сході та у Північній Африці. Арій був з Олександрії, його прихильники — в Єрусали­мі. Саме тому до участі у Соборі, першою чергою, запрошували представників цих сторін. Ціка­во, що учасників Собору було більше, ніж Отців Собору. Отці Собору — це ті, які визнали пра­вильність віровчення, тобто під­тримали рішення Собору. Тих, які противилися цьому, не ви­знавали отцями Собору. Вони брали участь у цьому зібран­ні, але не підтримали його рі­шення, відійшли від правильно­го віровчення. Такими визнали 17 осіб, їх засудили. Але стало­ся так, що наступні імперато­ри підтримали єресь Арія. Кіль­ка десятиліть ця єресь існувала, не вдалося її подолати. Але з ча­сом вона зникла. Хоча в епоху Ренесансу з’являлася знову…

На Нікейському соборі поча­лося формування основ віри, її констатація, документуван­ня. Коли у релігійному житті ви­никали якісь суперечки, збира­ли собори для їх вирішення. Це показує, що Церква, попри те, що є очільники помісних церков — Римської, Константинополь­ської та інших — виявляє дух со­борності, дух демократії, коли збирається і під впливом Свято­го Духа ухвалює віровчення і ви­значає, яке з них є правильним. Перші сім вселенських соборів фактично єднають східні й за­хідні церкви.