Передплата 2024 «Неймовірні історії життя»

«Ото будуть люди ржати: сапер і на міні підірвався!»

Воїни розповіли свої «Містичні історії», що трапилися у зоні бойових дій

"Містичні історії" від наших захисників. Фото автора
"Містичні історії" від наших захисників. Фото автора

«Містичні історії військових» — саме так називався захід, який організували і провели дві невтомні бджілки-благодійниці Наталія Кузьма і Марина Портусь, яку усі називають Марина Глобал (Марина очолює Благодійний фонд Глобал-Львів. — Г.Я.). Дівчата — не просто часті гості у військових шпиталях, де підтримують поранених, а волонтерки, які знають історію життя і поранення кожного Воїна. Разом з нашими захисниками Наталя Кузьма і Марина Портусь наближають Перемогу і невтомно закликають долучитися усіх небайдужих.

Цього разу «Містичні історії військових» розповідали самі військові, а присутні мали можливість долучитися до збору коштів для ремонту авто, без якого на фронті не обійтися так само як і без зброї, а також на дрони, що вкрай необхідні нашим захисникам.

Не кажу «нашим Героям», бо ці люди, які повернулися з пекла — хтось без руки-ноги, а хтось і без обох кінцівок, обпечені-обпалені війною, не називають себе Героями. Кажуть, що вони — українські солдати, які пішли захищати рідну землю від смердючого і брудного рашистського чобота.

Не називає себе Героїнею і снайперка Фенікс — Настя Савка, яка пішла добровольцем на фронт. Коли перші ракети з оркостану полетіли в Україну, Настя пішла записуватися у Тероборону, не маючи військового досвіду.

Снайперка Фенікс розповідає про фазана.
Снайперка Фенікс розповідає про фазана.

«Я розуміла, що ця війна триватиме ще дуже довго, тому треба було закріпитися за військовою частиною і займатися конкретною підготовкою, — каже дівчина. — Не хочу, щоб моя дитина у майбутньому здригалася від повітряних тривог. Тому я зараз зобов’язана зробити все можливе, щоб цього не трапилося».

Її війна не закінчилася, навіть попри те, що втратила одну кінцівку. Анастасія живе уже завтрашнім днем. Думає про те, як відновиться і почне займатися фізичними вправами, навчиться ходити на протезі, спакує валізу і… знову піде у військкомат. Розуміє, що ту роботу, яку виконувала, вже не зможе робити. Але ж у батальйонах і бригадах не бракує іншої роботи. Та навіть інструктором може бути корисною. «Найбільше я мрію повернутися до своїх побратимів, — зітхає Настя. — Для мене війна ще не закінчилася. Ми одне одному допомагали, горою стояли одне за одного. Бо там кожен — герой. Знаю, що я їм там потрібна. Як і вони мені…».

На зустрічі Настя розповідала історію про пташку фазана, якого вона рятувала. А може, цей фазан, як соломинка спасіння, допоміг вийти у цій нерівній боротьбі, коли дівчина переживала ще й за крихітну пташку? «Ми були у такій зоні феєрверків — що тільки по нас не летіло у цей момент. Вони знали де ми є. …Коли вдалося сховалися у бліндаж, до нас залетів маленький фазан і ще того треба було гріти, щоб врятувати. Ми вже були глухі і сліпі від обстрілів, але вижили. Я розуміла, що треба зняти рукавиці і гріти фазана теплом рук. Я його відігріла. Він вижив, як і ми. Але втрати були…».

Марина Портусь каже, що пишається знайомством з жінкою-воїном. І я її розумію, бо також знаю цю птаху Фенікса, яка повстала з попелу, а тепер йде до втілення своїх неймовірних і навіть шалених мрій.

На цій зустрічі я побачила також Воїна Олега Лутчина з позивним Лучик, з яким познайомилася у лікарні Святого Луки. Олег втратив обидві ноги під Бахмутом. Захищати Україну пішов — 22 лютого 2023 року. Займався будівельними роботами, а одного дня сам прийшов у військкомат і попросився на фронт. Вдома залишалися дружина Божена та півторарічна донечка Вікторія.

— Ворожий дрон літав над нашим окопом, — розповідав Олег. — Спостерігав. Я був провідником — бігав між позиціями. Одних людей супроводжував під кулями туди, інших — сюди: з позиції на позицію. Привів у свій окоп ще трьох хлопців. Загалом нас було шестеро. Дрон «побачив», що нас вже шестеро в окопі, розвернувся і полетів. І за 5 хвилин прилетів вже зі «скидом». Був спочатку на висоті 100 метрів, потім — 50, за секунду опустився ще на 30 м над нами. Нас з дроном відділяли якихось 20 метрів. Я не встиг вистрелити у нього. А він кинув нам гранату. Зумів відштовхнути побратима у безпечне місце, сам не встиг заховатися. Лише копнув ногою гранату, стрибнув за побратимом".
Граната розірвалася. Ніг «Лучик» уже не відчував. Його виносили 8 годин. А далі… турнікетний синдром, ампутація обидвох ніг. Як каже його маленька донечка, скоро у «татка будуть нові ніжки».

Олег також не називає себе Героєм. Він — Воїн, який не з дивана вболівав за долю країни, а став на її захист. Лучик переживає за побратимів, які захищають нас від рашистської орди, каже, що не можна нікому залишатися байдужим. Кожен з нас повинен наближати Перемогу — хтось зі зброєю, хтось донатами. Бо тільки у єдності наша сила і наша Перемога!

Сапер Петро Буряк повернувся з війни без обидвох ніг. Але уже самостійно ходить — на протезах. Чоловік з високим почуттям гумору: «От буде смішно, коли сапер і сам на міні підірвався», — крутилося не раз у голові.

"Наша країна поділилася на три фронти", - каже Воїн Петро Буряк.
"Наша країна поділилася на три фронти", - каже Воїн Петро Буряк.

Петро пережив 5 клінічних смертей. Тепер може бачити наскрізь людину, як рентген. Але це знову жарт. Бо бачить лише душу людини — у кого вона є, жива, а у кого — мертва.

— 6 вересня ми поїхали на роботу, — каже Петро, — це було на Херсонському напрямку. І, як кажуть, іронія долі. Зайшли на переправу, яка називалася «Львів», бо лише там проходили машини. Тільки приїхали до посадки, вийшли з машини. За хвилини 4 прилетів дрон. Від'їхали машиною. І так було кілька разів. Ми ховалися, а вони нас шукали. Доклали командуванню, що нема чого заводити хлопців. Протягом чотирьох днів нас цілодобово бомбили «СУшки». Потім отримали наказ повернутися на базу. У дорозі я правим колесом наїхав на протитанкову міну. Оскільки машина з кермом з правого боку, уся ударна хвиля пройшла через мене. Хлопці витягнули мене з машини, везли 8 кілометрів. Кожні три хвилини запитував у хлопців: «Хлопці, ноги мої живі?». Відповідали, що все добре. «Мені п… ц?». Кажуть: «Так, п… ц». Відповідаю: «Та то х… ня! Ото будуть люди ржати: сапер і на міні підірвався!». Коли привезли на точку евакуації, бус перекинувся, то я ще й головою влупився. Далі жартую: «Долб…би! Та я ще міг шию зламати!».

Петра вертольотом доставили в один пункт, потім у Миколаївську лікарню. Двічі помирав у Миколаєві. Врятували. Потім перевозили у шпиталь в іншому місті. Дорогою — знову помирав. А потім переніс ще дві клінічні смерті в Одесі. Чотири дні в Одесі Воїнові вливали кров. «Я злітав над своїм тілом, — каже Петро Буряк. — Це було під час однієї з клінічних смертей. Як в кіно. Чітко бачив: лежить моє тіло, а я собі, як пір'їнка, літаю. І так мені добре! Тунелю ніякого не було. Лише відчуття легкості…».

— Знаєте, на даний час країна поділилася на три фронти, — каже Петро. — Перший фронт — хлопці, які воюють, другий фронт — волонтери і ті, хто допомагає хлопцям, а третій — «нам пох… й!».

Воїн Петро після протезування не відпочиває і не ображається ані на долю, ані на Бога, що так трапилося у його житті. Створив волонтерську організацію «Незламні воїни» і допомагає тим, хто бронею стоїть на нашому захисті. «Дуже важко чогось добитися, — каже. — Люди розчарувалися. Американці відверто кажуть: як вам допомагати, якщо у вас все крадуть». Знаєте, хто допомагає? Ті люди, у яких хтось з родини воює. Тепер в основному допомагають лише рідні".

То що робити нам, у тилу? Донатити і ще раз донатити. Підтримувати, а не належати до того третього фронту, про який казав Воїн Петро. Бо тільки у єдності наша сила!

Схожі новини