«На уроках діти проходили тест, у якому їх запитували про гендерну флюїдність»
Киянка Анастасія Мельниченко розповіла про враження від шкільної освіти у Великій Британії
Киянка Анастасія Мельниченко, коли почалася війна, вимушено поїхала зі своїми синами до Великої Британії. Северину 13 років, Ярославу — 14. Діти майже одразу пішли до місцевої школи. Своїми враженнями від британської шкільної освіти мама ділилася у соцмережах. Мене зачепив пост Анастасії про сексуальне виховання дітей у британській школі. На уроках діти проходили тест, у якому їх запитували про гендерну флюїдність, а також розповідали про щось, що старший син переклав як «виверження сперми». Я вирішила розпитати маму про ці уроки, та й загалом, чи сподобалося дітям у тамтешній школі?
— У британській школі про успіхи та невдачі дитини батьки можуть дізнатися в електронному журналі, — написала на своїй сторінці у Фейсбуці Анастасія Мельниченко. — Заходжу на вкладку «досягнення».Помічаю, що Северин заробив три бали з трьох предметів. Уважно читаю коментарі вчителя до кожної похвали, і раптом вичитую, що Северин у топі тих, хто правильно пройшов тест із предмета «соціальна освіта» (social ed). Я здивувалася, звісно, адже це новий для нього предмет, в українській школі нічого такого нема… Запитую cина, що за тест? Северин каже: «Нічого не знав, все „ґуґлив“!». Дітям можна на уроках заходити в Інтернет, щоб знайти відповідь на питання. «Звідки мені було знати про гендер? — каже Северин. — Наприклад, як називається людина, яка має чоловічу стать, але почувається жінкою? Або як називається людина, яка почувається то чоловіком, то жінкою? Я „ґуґлив“, і на усі запитання відповів правильно».
— Я радію, що вони послухали матеріал на цю тему, адже у Брайтоні (місті, де ми поселилися), не прийнято ховати свою сексуальну орієнтацію, — розповіла Анастасія. — Чоловіки вільно ходять вулицями у жіночому одязі, носять накладні вії чи довгі сережки… Окрім сексуальної освіти, на цих уроках викладають масу цікавого. Наприклад, як слід спілкуватися з людьми з інвалідністю тощо.
— Сучасним дітям абсолютно «фіолетово», хто як себе виражає чи як почувається, — веде далі Анастасія. — Не зациклюються на цьому! Треба дізнатися про гендер-флюїдів — вони «заґуґлять». Якщо поруч буде гей, трансгендер, лесбійка — вони на цьому не акцентуватимуть, а просто займуться своїми справами. А британська школа не накладає на ці теми табу. Їх подають як частину життя! Мовляв, якщо такі люди є, то з поваги до них варто про це знати. Але щоб дитина відвідувала уроки з соціальної едукації, батьки мають дати дозвіл. Я такий дозвіл дала. Також у британській школі є уроки з релігійної освіти. Вони дещо інші, ніж в Україні. Наприклад, восьмикласники обговорюють, як змінилася віра в Бога у євреїв після Голокосту, або розмовляють про буддизм… Кожен урок — презентація від вчителя. Син був захоплений уроками музики. Розповідав, що діти грали на справжніх інструментах. Він обрав укулеле! Вчитель показав, як на ньому грати, і діти одразу це робили.
Діти щодня поверталися зі школи щасливими, — каже мама. — Це незвичне відчуття для мене… Так само щоранку із величезним задоволенням йшли до школи. Перші дні ми не могли повірити, що у школі практично не задають домашніх завдань (є невеличкі тести, які треба виконати вдома, наприклад, пройти тест на визначення, де ви… на політичному спектрі), і мені не доведеться проходити через щоденні тортури з «домашкою»… Оцінок у школах немає. Дітям ставлять бали, як у книгах про Гаррі Поттера (усміхається.- Авт.). Погана поведінка дає «штрафні» бали. Але дитина може отримати бал за старання, добру поведінку, вмотивованість, рішучість тощо.
Головна відмінність від української школи, яку я побачила: британська освіта орієнтована на перспективу, на майбутнє дитини. Дітей вчать шити і готувати їсти, вчать робити дослідження і презентувати їхні результати. Це щось дуже практичне. Як кажуть мої діти: «В Україні нас змушували вчитися, а тут нам дозволяють вчитися, якщо ми хочемо. Звісно, що хочемо!». Якщо дитина має хист до будь-чого — це радо підтримують. Наприклад, після того, як Ярослав на «дизайні» зробив обов’язкову частину уроку (механічну дерев’яну іграшку) і висловив бажання робити свою настільну гру, йому миттєво забезпечили усе: фарби, картон і величезну папку формату А1, аби склав свої вироби. Школа, до слова, муніципальна, дуже стара. Але ні на що я грошей не здавала.
Усі заняття у школі організовані так, що час розписаний по хвилинах! Діти навіть не засмутилися, що виймати телефон з портфеля у школі заборонено, бо весь час були зайняті. А я взагалі була на десятому небі, бо цієї заборони з телефонами мені дуже бракувало в Україні. Северину сподобалося (я би сказала, це його вразило), що міг сам обрати, з ким сидіти за партою. А не вчителька його з кимось посадила… У школі усі стежили, щоб дітям не було сумно. Усі знали, що Северин та Ярослав з України, де йде війна. Тому обережно питали, чи нормально їм буде проходити тему Другої світової війни на уроках історії?
Із острахом переглядала вкладку «поведінка» на своїй батьківській сторінці. Мій старший син має розлад дефіциту уваги з гіперактивністю (РДУГ) та опозиційно-викличний розлад (ОВР). Ці діагнози та їхні прояви належать до емоційно-поведінкових розладів, так званої викличної поведінки. В українських школах у 99 випадках зі 100 з такими дітьми свідомо чи несвідомо застосовують один алгоритм: затюкати маму, що «не займається вихованням» дитини; об'єднатися батькам і написати в школу, аби дитину виключили; школа пресингом виставляє дитину за двері; якщо мама знає свої права і зі школи не виставляється — влаштувати булінг мамі з боку батьківського колективу та булінг дитині з боку дітей… Такі діти незручні, їхня поведінка «неприйнятна» та шкодить іншим, і хоч у світі вже давно є успішні методи роботи з викличною поведінкою, в Україні здебільшого діють за сценарієм, про який я розповіла.
Українська школа завжди зі мною контактувала в одному випадку: розповісти, що ще «учудив» мій син, повідомити, що я погано його виховую, аби викликати у мене почуття провини… Не дивно, що я побоювалась кожного сповіщення від британської школи. Проте у британській школі дітей з розладом дефіциту уваги та з гіперактивністю включають до категорії SEN (спеціальні освітні потреби). Коли ми заповнювали анкету, я вказувала особливості дитини. І ніхто нам не казав «та всі діти зараз гіперактивні». У Британії знають, що це діагноз. Якщо у дитини дислексія чи дисграфія, то їй, наприклад, дають більше часу на тестах, аби впоралася із завданням. Або дають змогу писати у тихому приміщенні, знаючи, як легко дитина з РДУГ відволікається на звуки.
Що мене ще вразило: у британській школі вчителі завжди питають дозволу і думку дитини щодо будь-чого, що її стосується. Якось мені написала шкільна асистентка: «Я помітила, що Ярослав відсторонений від колективу. Усі перерви проводить на самоті. Я знаю, як важко переїхати у чужу країну. Але дитина не має бути в соціальній ізоляції. Знаю, що він любить мистецтво, тому долучила його до кількох додаткових уроків з мистецтва. Також домовляюся про клуб настільного тенісу для нього. Будь ласка, відвідайте той молодіжний клуб, що ми вам прописали…».
У Британії існує така штука, як «соціальні рецепти» (social prescriptions). Вам можуть прописати ходити у молодіжний клуб, якщо у вас немає друзів і у вас сумне обличчя… Мені подобається ця ідея. Ярослав потребує спілкування, але взагалі не має досвіду у цьому. А вони обережно допомагають йому набути цього досвіду. Коли Ярослав сходив до того клубу, то був на десятому небі від щастя! Діти спілкувалися, грали у різні спортивні та настільні ігри, їли піцу. Наступного разу усі ходили у театр. Іншим разом була велика вечірка на березі моря, і мій малий поїхав за три години до початку, аби волонтерити на кухні. А коли мої діти отримали від громадської організації, що допомагає українцям, які вимушено приїхали до Британії, велосипеди, були безмежно задоволені, бо могли вільно пересуватися містом.
Я щодня думала про те, як змінюється життя моїх дітей на краще, якщо створити для них середовище, що їх підтримує. Не минало ні дня, аби я не підписувала якоїсь згоди на щось: «так, забирайте їх на настільний теніс», або «я не проти сучасного танцю». «Ви їдете в театр у сусіднє місто і годуєте його там? Чудово!». Британці роблять усе, аби дитина не втрапила на вулицю, особливо дитина з групи ризику — та, батьки якої не мають коштів оплачувати гуртки або та, що перебуває з певної причини на марґінесі. І ось діти весь час при ділі, соціалізуються, харчуються, мають супровід і догляд.